Нині риф Гануа освітлює шлях кораблям, яких раніше збивав із дороги; в руках у пастки виявився палаючий смолоскип. Тепер моряки вдивляються в обрій, розшукуючи це кам'яне громаддя, як свого рятівника й путівника, а раніше вони тікали від нього, як від лиходія. Скелі Гануа зробили безпечною ту безмежну океанську просторінь, на яку давніше навівали жах. Начеб розбійник став охоронцем порядку.
Є три Гануа: Великий, Малий і Чайка. "Червоний вогонь" палає тепер якраз на Малому Гануа. Риф оточений скелями, частина з них захована під водою, інша — виринає з неї, він же — вищий від них усіх. У нього, як у фортеці, свої аванпости: з боку відкритого моря кордон з тринадцяти скель, на півночі — дві підводні брили: Високі вила та Шпичаки і піщана мілина Еруе; на півдні — три стрімчаки: Кішка, Дірявий і Гарпун; далі — дві мілини: Південна і Муе; крім того, перед самим Пленмоном нарівні з поверхнею води — Західна купа гороху.
Переплисти протоку між Гануа і Пленмоном хоч і важко, але можливо. Як відомо, це був один із подвигів сьєра Клюбена. Плавець, який знає тутешні мілини, може перепочити двічі: на Круглій скелі й далі, трохи звернувши вліво, — на Червоній скелі.
V
Руїнники гнізд
Саме тієї суботи, яку сьєр Клюбен провів у Тортвалі, певно, і сталася предивна історія, попервах мало кому відома в околиці; тільки згодом вона спливла на поверхню. Тому що багато речей, як ми вже казали, залишаються невідомими через те, що їхні очевидці зазнали великого страху.
В ніч проти неділі — ми зазначаємо час точно й гадаємо, що не помиляємося, — троє хлопчаків видряпалися на крутий пленмонський берег. Хлопці поверталися додому, в селище. Весь день вони були на морі. То були руйначі гнізд, місцевого мовою — "гніздодери". На будь-якому узбережжі, де є нависні скелі й щілини в кам'яному громадді, ватаги дітлахів спустошують пташині гнізда. Ми уже згадували мимохідь про них. Читач, напевно, пригадує, що Жільят турбувався про птахів і про дітей. Гніздодери — це, так би мовити, океанські вітрогони, хлопці не з боязких. Над узбережжям нависла непроникна темінь. Товсті лахмани хмар, нагромаджених одна на одну, затуляли небосхил. На тортвальській дзвіниці, круглій і шпичастій, як шапка чорнокнижника, щойно вибило третю годину за північ.
Чому ж хлоп'ята поверталися так пізно? Все дуже просто. Вони розшукували яйця чайок на Західній купі гороху. Весна була тепла, і птахи рано почали свої любовні ігрища. Хлопці ганялися за пернатими самками й самцями, які кружляли над гніздами, і, захоплені цими азартними ловами, забули про час. Їх оточила з усіх боків хвиля припливу; вони не встигли своєчасно повернутися в бухточку, де залишили свого човна, і змушені були перечекати час припливу на одній із вершин Західної купи гороху. Ось чому вони поверталися так пізно. Звичайно матері чекали на них в гарячковій тривозі, але радість повернення враз заступав гнів, а накипілі сльози оберталися для синів стусанами. Отож хлоп'ята хоч і квапились, та водночас і побоювалися. Вони, так би мовити, поспішали повільно, бо відчували інстинктивну (чи підсвідому) нехіть повертатися додому. Адже там на них чекали обійми впереміш із ляпасами. Тільки одному з хлопчаків нічого було боятись. Він був сиротою. У малого французика не було ні батька, ні матері, і зараз він навіть радів, що його не зустріне рідна ненька. Ніхто ним не цікавився, тому й ні від кого було чекати прочухана. Двоє інших були гернсейцями з тортвальської парафії.
Видряпавшись на високий крутосхил, троє гніздодерів опинилися на плоскогір'ї, де стояв будинок і де водилася нечиста сила.
На них ураз напав страх, що траплялося з будь-яким перехожим, з дитиною особливо, та ще такої пори і в такому місці.
Їм захотілося сю ж мить дременути, та водночас і постояти, подивитися. Вони зупинилися.
Задивились на будинок. Він був чорний і страхітливий.
Посеред пустельного плоскогір'я височіла похмура громада, якийсь огидний наріст правильної форми, якась квадратна брила, щось схоже на велетенський вівтар у пеклі.
Першою думкою хлопців було чкурнути звідсіль, другою — підійти якнайближче. Їм ніколи не випадало бачити цей будинок о такій глупій нічній порі. А зазнати страху — ой, як цікаво! З ними був маленький французик, тому вони підійшли до будинку. Відомо, що французи ні в що не вірять.
Зрештою, опинитися в небезпеці гуртом веселіше, ніж одному; підбадьорює вже те, що страх поділиться на трьох.
А до того ж, коли ти мисливець, коли ти хлопчак і коли всій трійці нема й тридцяти, коли винюхуєш, підстерігаєш, вивідуєш те, що приховане, — то хіба зупинишся на півдорозі? Сунув ти голову в одну діру — чому ж не сунути її в другу? Той, хто полює, забуває про все; вивідувати — все одно, що попасти в шестерню; тому, хто стільки разів зазирав до гнізд птахів, кортить хоч одним оком зиркнути в гніздо привидів. Чому б не рознюхати, що робиться в пеклі? Від дичини до дичини — дивись, і до диявола доберешся. Почнеш із горобця, кінчиш домовиком. Отак і дізнаєшся, вірити чи не вірити у всі ті страхи, якими лякають вас батьки. Велика спокуса — розмотати клубок чарівної казки. Заманливо стати таким же обізнаним у цих справах, як добрі бабусі.
Всі ці неясні, неосмислені думки, які роїлися в головах гернсейських гніздодерів, спонукали їх до відчайдушної витівки. Вони рушили до будинку. Як на те пішло, хлоп'як, що підбив їх на цю безстрашну вилазку, був достойний своєї ролі. То був рішучий на вдачу хлопець, один із тих дітей, які рано стають дорослими; він спав на карабельні в сараї, сам заробляв собі на життя. Говорив грубим голосом, залюбки лазив по мурах огорож та по деревах, мимохідь зривав яблука, не картаючись сумлінням, працював по ремонту військових кораблів, син випадку, небажана дитина, сирота-веселун, до того ж родом із Франції, а звідки саме — невідомо; цих двох причин досить, щоб бути відчайдухом. Він любив покепкувати. Добродушний на вдачу, білявий, аж рудий, він, не задумуючись, дарував жебракові дубль, а при нагоді побазікати міг хоч би й з парижанами. Під цю пору він заробляв по шилінгу щодня, конопатячи в Пекрі рибальські баркаси. Кидав роботу, коли сам хотів, і йшов спустошувати пташині гнізда.
Такий був малий французик.
Від цього пустельного місця віяло чимось лиховісним, якоюсь загрозливою непорушністю. Все гнітило суворою дикістю. Це німе й голе плоскогір'я, положисто спадаючи вниз, на дуже короткій відстані губилося в безодні мороку. Море внизу мовчало. Вітер зовсім ущух. Стебла трави стояли незворушно.
Малі гніздодери неквапом просувалися вперед услід за своїм ватажком-французом, не спускаючи з будинку очей.
Пізніше один із них, розповідаючи про цю пригоду, точніше про те, що зберегла його пам'ять, додавав: "Будинок мовчав".
Затамувавши подих, хлопці підкрадалися так, як підкрадаються до звіра.
Вони видряпалися крутою стежкою за будинком, що спадає до моря і веде до вузького скелястого, важкодоступного перешийка; в такий спосіб вони підійшли до будинку ще ближче. Але вони бачили тільки його південну замуровану стіну. Не наважуючись звернути ліворуч, де перед їхнім зором відкрилася б друга стіна — з двома вікнами.
Їх це лякало.
І все ж вони зважились, коли малолітній учень підмайстра прошепотів:
— Вліво стерно. Звідти все добре видно. Треба подивитись на чорні вікна.
Вони взяли "вліво стерно" і підійшли до другого боку будинку.
Обидва вікна світилися. Хлопці кинулися навтікача. Вже відбігши далеченько, малий французик озирнувся.
— Чи бачили таке? Погасло!
І справді — світла у вікнах більше не було.
На тьмяному сірому небі чітко вимальовувався контур будинку, ніби обведений різцем.
Страх не минув, але цікавість повернулася. Гніздодери знову підійшли до будинку.
Раптом в обох вікнах знову спалахнуло світло.
Обидва тортвальські хлопчаки вмить дременули, аж за ними загуло. А бісів французик не ступив ні кроку вперед, але й не поточився назад.
Вій укляк на місці, повернувшись обличчям до будинку, і не зводив з нього очей.
Світло погасло, відтак знову запалало. Жах невимовний! Неяскрава довга смуга світла лягла на мокру від нічної роси траву. На осяяну світлом внутрішню стіну лягли великі чорні людські тіні, обриси велетенських людських голів.
У будинку не було ні стелі, ні перегородок, лишилися тільки чотири стіни й дах, отже, вікна не могли засвічуватись одне по одному, а обидва водночас.
Побачивши, що учень конопатника залишився, обидва гернсейські гніздодери, ховаючись один за одного, просуваючись крок за кроком, тремтячи від страху й згоряючи від цікавості, теж приєдналися до нього. Французик прошепотів: "Там привиди, я бачив носа одного з них". Обидва тортвальці, сховавшись за спиною малого конопатника, як за щитом, що прикривав їх від страховища, піднялись дибки і стали заглядати поверх його плеча, підбадьорені тим, що він загородив їх від примари.
Здавалося, що й будинок дивиться на них. У безмежному мовчазному мороці червоно блимали дві його зіниці. То були вікна. Вогник ледь мерехтів, розгорявся і знову тьмянів, як то буває з такими вогниками. Лиховісне миготіння, певно, пояснюється товкотнявою, яка чиниться в пеклі. Двері туди то відчиняються, то зачиняються. Продуха гробниці схожа на потаємний ліхтар.
Раптом щось чорне, подібне до людської постаті, затулило ззовні одне вікно, а тоді зникло в глибині будинку — так, начеб хтось туди вліз.
У дім крізь вікно звичайно влізають злодії.
Світло ще раз спалахнуло, потім погасло і більше не з'являлося. Дім знову оповився темрявою. І враз почувся шум.
Він був схожий на людські голоси. Завжди так буває: коли бачиш — не чуєш, коли не бачиш — чуєш.
Ніч на морі беззвучна особливо. Безмовність темряви там глибша, ніж будь-де. В цій бурхливій просторіні, де не почуваєш і помаху крил орла, у штиль можна, мабуть, почути, як летить муха. Довкружна могильна тиша надавала лиховісної чіткості звукам, які долітали з будинку.
— Ходімо подивимося, — сказав французик. І ступив крок уперед.
Двох інших пойняв такий страх, що зважились піти за ним. Втікати вони вже не насмілювались.
Коли вони проминули велику купу хмизу, яка невідомо чому підбадьорила їх у цьому пустельному місці, із поблизького куща вилетіла сова.