Але ж вона нам не давала й інших цукерок, що не були отрутою, не давала ніяких. В інтернаті всі дивувалися, — додав я стиха, — що я єдиний ніколи не ремствував на їжу, а все поїдав і вважав усі страви смачними.
— Ну, от бачиш, — стомлено зауважив батько, — і в цьому було принаймні щось хороше. — Це прозвучало не досить переконливо і вже зовсім невесело.
— О, — закинув я, — теоретично мені цілком ясна педагогічна цінність такого виховання, але ж то все тільки теорія, педагогіка, психологія, хімія, а внаслідок усього цього — невдоволення на все життя. У Вінекенів я зразу бачив, коли з'являлися гроші, — щоп'ятниці, і в Шнівіндів та Голлератів було видно, що кожного першого та п'ятнадцятого числа получка, — тоді з'являлося щось особливе, кожному давали шмат ковбаси або торта, а фрау Вінекен завжди у п'ятницю вранці йшла до перукарні, бо ранніми вечорами в ці дні... ну, як ти сказав би, вечір присвячували Венері...
— Що? — вигукнув батько. — Невже ти хочеш сказати... — Він почервонів, осудливо дивлячись на мене.
— Авжеж, — відповів я, — це я й хотів сказати. У п'ятницю по обіді дітей відсилали в кіно. А до кіно дозволяли піти купити морозива, щоб вони принаймні годин на три з половиною пішли з дому на той час, коли мати повернеться з перукарні, а батько прийде додому з получкою. Ти ж сам знаєш — житла в робітників не дуже просторі.
— Ти хочеш сказати, — почав знову батько, — хочеш сказати, що ви знали, навіщо дітей відсилають у кіно?
— Звичайно, не все знали, — мовив я, — головне я збагнув значно пізніше, пригадуючи все це, і далеко пізніше зрозумів, чому фрау Вінекен кожного разу так зворушливо червоніла, коли ми поверталися з кіно і їли картопляний салат. Пізніше, уже як Вінекен став сторожем спортивного майданчика, все змінилося — тоді він, певно, частіше бував удома. Хлопчаком я лише помічав, що їй ставало якось ніяково, і тільки пізніше збагнув, чому саме. Але ж у квартирі, що складається з однієї великої кімнати й кухні, вони, звичайно, іншого вибору не мали.
Батька все це так приголомшило, що я вже боявся й заговорити знову про гроші, — адже це йому могло здатися пошлим. Він сприймав нашу зустріч як щось трагічне, але вже почав трохи й тішитись трагізмом "благородного страждання", смакувати його, а це значить, що далі важко буде повернутись до теми про триста марок на місяць, які він сам запропонував мені. З грішми справа приблизно така, як і з "плотським бажанням": ніхто одверто не висловлювався про це й не думав, воно сприймалось або ж "витончено" — як Марі говорила про "плотські бажання" священиків, — або вульгарно, але ніколи гроші не сприймались як те, що вони в даний момент могли дати: їжу чи таксі, пачку сигарет чи кімнату з ванною в готелі.
Батько страждав, це було очевидно і дуже вразило мене. Він одвернувся до вікна, вийняв з кишені носову хусточку й витер свої скупі сльози. Ніколи досі я ще не бачив, щоб він плакав і користувався хусточкою за її призначенням. Він щоранку одержував дві свіжі хусточки, а вечорами трохи зім'яті, але зовсім чисті викидав у ящик для білизни в своїй ванній кімнаті. Були часи, коли мати з ощадності, бо мило було дефіцитним товаром, заводила з ним довгі дискусії про те, чи не міг би він носити ті ж самі хусточки принаймні днів зо два чи три. "Адже ж ти тільки носиш їх у кишенях, і ніколи вони в тебе не забруднюються — треба ж думати й про наш обов'язок перед суспільством". Цим вона натякала на кампанію "боротьби з псуванням цінностей" та "марнуванням грошей". Але батько — це сталося єдиний раз за моєї пам'яті — енергійно протестував і наполіг на тому, щоб йому щоранку видавали по дві свіжі хусточки. Проте я ніколи, не бачив на ньому ні порошинки, ні краплі вологи або ж чогось такого, що викликало потребу витерти носа. А тепер він стояв обличчям до вікна й витирав не тільки сльози, а й таку вульгарну річ, як піт на верхній губі.
Я вийшов у кухню, бо він ще й досі плакав, було чутно, як він навіть схлипнув. Коли плачеш, то краще без свідків, і я подумав, що власний син, якого майже не знаєш, найменш бажаний свідок. Сам я лише при одній людині міг плакати — при Марі, а от чи була батькова коханка такого сорту людиною для нього, я не знав. Я бачив її тільки один раз, вона здалась мені привітною, гарною і якось приємно пустою, але чув про неї немало. Наші родичі зображали її як особу, жадібну до грошей, та, проте, в нашому роду вважали жадібним до грошей кожного, хто "безсоромно" нагадував, що людині час від часу треба їсти, пити й купувати черевики. А вже той, хто вважає життєво необхідними такі речі, як сигарети, ванну, квіти і вино, має всі шанси потрапити в родинну хроніку під ім'ям "божевільного марнотрата". Я уявляв, що коханка таки коштує дорого: адже вона мусить купувати собі панчохи, сукні, платити за житло і завжди бути в доброму гуморі, а це можливо тільки при умові "цілком урівноваженого фінансового стану", як сказав би мій батько. Коли він іде до неї після своїх смертельно нудних засідань спостережних рад, вона повинна ж бути веселою, запашною, побувати перед тим у перукарні. Я не міг собі уявити, що вона жадібна до грошей. Напевно, вона просто дорого коштувала батькові, а це в колі нашої рідні означало те саме, що й жадоба до грошей. Коли садівник Генкельс, який часом допомагав старому фурману, раптом з надзвичайною скромністю заїкнувся про те, що платня підсобним робітникам "уже, власне, три роки" вища за платню, яку він мав у нас, моя мати своїм пронизливим голосом прочитала двогодинну лекцію про "жадобу деяких людей до грошей". Якось на Новий рік вона дала поштареві двадцять пфенігів на чай і потім дуже обурилась, знайшовши на ранок у поштовій скриньці в конверті ті двадцять пфенігів і записку, в якій поштар писав: "Совість не дозволяв мені грабувати вас, ласкава пані". Звичайно, у неї знайшовся в міністерстві зв'язку знайомий статс-секретар, якому вона зразу ж поскаржилася на "зухвальця, жадібного до грошей".
У кухні я поспіхом обійшов калюжу кави, пройшов через передпокій у ванну кімнату, вийняв з ванни пробку і тільки тоді пригадав, що вперше за останні роки прийняв ванну, не заспівавши хоча б "Лоретанської літанії". Змиваючи душем рештки піни на стінках ванни, з якої поволі витікала вода, я тихенько наспівував "Tantum Ergo". Попробував було й "Лоретанську літанію", — мені завжди подобалась та єврейська дівчина Маріам, часом навіть хотілось вірити, що вона справді колись жила — але й ця літанія не допомагала: певно, вона вже надто католицька, а я ненавидів і католицизм, і католиків.
Я подумав про те, що слід подзвонити Генріху Белену та Карлу Емондсу. З Карлом Емондсом я не говорив уже два роки після сварки, яка виникла між нами, а листів ми один одному взагалі не писали. Він повівся підло зі мною, і все через якусь дурницю: одного разу, коли Карл з своєю Сабіною пішли в кіно, а Марі — в своє "коло", я лишився доглядати їхнього наймолодшого синка Грегора і вбив йому в молоко сире яйце. Сабіна сказала, щоб я о десятій годині підігрів молоко, налив у пляшечку й дав Грегору, а що хлопчик здався мені надто блідим і безпричинно капризним (він навіть не плакав, а тільки пхикав так, що мене взяла жалість до дитини), — то я подумав, що молоко з сирим яйцем піде йому на користь. Підігріваючи молоко, я носив дитину на руках по кухні, примовляючи: "А що їстиме наш малюк, що ми йому зараз дамо гам-гам? Яєчко, от що!" — і таке інше, потім розбив яйце, збив як слід у міксері й вилив у молоко. Старші діти Карла вже міцно спали, нам з Грегором у кухні ніхто не заважав, і коли я дав йому в рот пляшечку, мені здалося, що молоко з яйцем дуже сподобалось малюкові. Він став усміхатись, а попоївши, зразу ж, не капризуючи, заснув. Коли потім Карл повернувся з кіно і побачив у кухні яєчну шкаралупу, він ввійшов до вітальні, де я сидів з Сабіною, і сказав: "Це ти правильно зробив, що приготував собі яєчню". Я пояснив, що яйце з'їв не сам, а дав Грегору, — і тут здійнялася ціла буря, з лайкою та прокльонами. Сабіну охопила справжня істерика, вона кричала на мене: "Вбивця! Вбивця!" Карл зарепетував і собі: "Бродяга! Розпусний цап!" Я так розпалився, що охрестив його "нещасною талалайкою", схопив своє пальто і, розгніваний, побіг від них. Він ще волав мені навздогін з передпокою: "Ти безпритульний босяк!" А я йому у відповідь знизу: "А ти істеричний міщанин, вертихвіст нещасний!" Я справді люблю дітей, вмію добре забавляти їх, особливо немовлят, і не думав, щоб яйце пішло на шкоду однорічній дитині, але те, що Карл назвав мене "розпусним цапом", образило мене дужче, ніж Сабінине "вбивця". Зрештою схвильованій матері можна дещо й дозволити та пробачити, але ж Карл добре знав, що я не якийсь там "розпусний цап". Так наші дружні стосунки по-ідіотськи зіпсувались, хоча в глибині душі він вважав "чудесним" мій "вільний спосіб життя", а мене приваблював міщанський уклад його життя. Мені так і не вдалося переконати його, яким нудотно-одноманітним було моє життя, як педантично воно протікало, з усіма тими поїздками залізницею, готелями, тренуваннями, виступами, грою в "не-гнівайся-друже" та незмінним пивом, — і як мене приваблює Карлове життя, саме через його міщанський характер. Звичайно, він, як і всі інші, вважав, що ми принципіально не хочемо мати дітей, і викидні Марі здавались йому підозрілими; не знав він, як нам хотілося мати дітей. Попри всі ці неприємності я телеграмою попросив Карла подзвонити мені, але не збирався стрельнути в нього грошей. За цей час у нього з'явилась і четверта дитина, тому з грішми було сутужно.
Я сполоснув ще раз ванну, пройшов потихеньку в передпокій і заглянув у розчинені двері до вітальні. Батько знову повернувся лицем до столу і вже не плакав. З червоним носом, вологими зморшкуватими щоками він мав вигляд якогось промерзлого дідка, на диво спустошеного і майже дурнуватого. Я налив трішки коньяку й подав йому чарку. Він мовчки взяв чарку і випив. Не властивий йому вираз дурника так і лишився на його обличчі, а те, як він перехилив чарку й мовчки, з якимсь безпорадним благанням простягнув її назад порожню, нагадувало слабоумство, якого я в ньому досі не помічав.