Я ще почекав.
Крістіан поїхав на виклики.
Я думав, що збожеволію. Не міг же я цілий день дзвонити до Улеволської лікарні й кликати до телефону завідувача терапевтичним відділенням. Я вже дзвонив безліч разів і не знав, хто з членів родини Лунде чув, що я дзвоню.
Та байдуже. Однаково я не відступлюся.
Коли я подзвонив знову, вже після обіду, мені сказали, що Крістіан працює у своєму кабінеті.
Я просто влетів до нього в кабінет.
— Ти забув пов'язати краватку, — сказав Крістіаи. Я помацав комір — справді забув.
— Отже, я сьогодні цілий день ходжу без краватки, — сказав я.
— Господи, що з тобою, Мартіне? Ти наче з шибениці урвався.
— Ти можеш дати мені чашку чаю? — запитав я.
— Чаю?..
— Чаю... І дуже солодкого.
Крістіан більше нічого не запитав. Тільки на хвилину вийшов з кабінету.
— За п'ять хвилин буде чай, — сказав він. — Сестра здивувалася, бо я звичайно п'ю каву.
— Не ти ж будеш його пити, а я. Я сів.
— Де в тебе шафа з ліками?
Крістіан знову глянув на мене. Не знаю, чи він не подумав, що я збожеволів.
— Тут немає ніякої шафи. Вона стоїть у кімнаті чергової сестри. І ключ від шафи в неї.
— Я хочу глянути на шафу. Зараз-таки. [382]
Мабуть, вираз обличчя в мене був незвичайний, бо Крістіан відразу підвівся. Я пішов за ним до кімнати чергової сестри. Сестра сиділа біля столика і щось записувала в журнал.
— Де шафа?
— Ось вона.
То була звичайна біла шафа, може, з метр заввишки, замкнена на ключ.
— Відімкни її.
Я вперше командував своїм братом. Я не знав, який у мене був вигляд. І не знав, що собі думав Крістіан.
— Будь ласка, відімкніть шафу, сестро.
Вона підвелася, витягла з кишені в'язку ключів, відімкнула замок і відчинила дверці.
На поличках рівними рядами стояли пляшки й флакони. Я тільки перебіг по них поглядом. Усередині шафи була ще одна невеличка шафка, теж замкнена.
— Відімкніть і цю.
Сестра відімкнула замок і відчинила дверці. Я перебіг очима по наліпках на пляшечках, тюбиках і коробочках.
— Оцей, — мовив я, показуючи на один тюбик. — Візьми його, Крістіане.
Наші очі зустрілися. І я зрозумів, що вгадав хід його думок.
Він витяг тюбик.
— Можна замикати, сестро, — мовив я. — А тюбик я заберу тільки на п'ять хвилин.
Сестра замкнула обоє дверцят.
Коли ми повернулися до кабінету, на невеличкій таці вже стояла чашка чаю. а поряд із нею цукерниця.
Я всипав у чашку чотири чи п'ять ложечок цукру й добре змішав його.
— Дай мені тюбик, Крістіане. Він простяг мені його.
— Яка доза була б небезпечна?
— Небезпечна?.. Власне, особливої небезпеки немає. 3,умаю, що п'яти таблеток вистачить.
Крістіан знав, що я запідозрив, а я знав, що те саме він запідозрив давно.
Я відкрутив тюбик, узяв п'ять таблеток, укинув їх у чай добре помішав.
Крістіан не зводив із мене очей. Він був наче загіпнотизований. [383]
Поки він отямився, я взяв чашку і двома великими ковтками випив чай. Але, п'ючи, встиг добре розкуштувати його.
— Мартіне!..
Я витяг пачку сигарет, узяв одну й закурив. Рука моя не тремтіла. Потім я простяг пачку Крістіанові. Він узяв сигарету. Я глянув на його руку. Вона ледь тремтіла.
— Що... що ти хотів дослідити, Мартіне?
— Хотів з'ясувати, чи таблетки дають якийсь присмак.
— Ага. Як я сам не додумався до цього... Ну й що, дають вони якийсь присмак?
— Ніякісінького, — відповів я. — Я відчував лише смак чаю.
На хвилю запала тиша. Чути було тільки настирливе цокання годинника.
— Що тебе навело на таку думку, Мартіне?
— Ти питав, чи ні в кого не вихопилося якого-небудь випадкового слова, що на перший погляд наче не мало значення. Наша мати говорила про те, що справді начебто не мало ніякого значення. Вона розповідала про батька і сказала, як спокійно й покірно він ковтав свої таблетки... Часом вона забувала, що він хворий...
— Я пам'ятаю, — мовив Крістіан. Він пильно дивився на мене.
— Тобі треба тепер бути обережним, Мартіне.
— Знаю. Треба пильнувати, щоб, наприклад, не вибити ліктем шибки або не врізатися, коли голитимусь. Скільки діють ці ліки?
— Через два дні вже можна не боятися.
На письмовому столі задзвонив телефон. Крістіан зняв трубку.
— Слухаю. Розумію. Мартін у мене. Гаразд.
Я спокійно курив сигарету. Крістіан поклав трубку.
— Це Карл Юрген. Йому щойно подзвонив сержант Ев'єн. Він сказав, що нам негайно треба їхати туди... Сказав, що там щось робиться. Карл Юрген зараз заїде по нас.
— Робиться?.. Може, зробилось?
— Він сказав робиться.
Біля входу в терапевтичне відділення стояла велика чорна машина. На щитку зверху великими літерами було написано: "Поліція". За щитком крутився й миготів синій ліхтар. Мотор був увімкнений.
За кермом сидів поліцай у формі. Карл Юрген сів поруч із ним, а ми з Крістіаном на задні сидіння. [384]
Чому Карл Юрген не приїхав у своїй машині? Та скоро я збагнув чому. Він узяв поліційну машину, бо хотів скористатися сиреною. Невже справді треба було так поспішати? Що ж, так навіть краще, я сам не міг дочекатися, коли ми нарешті приїдемо.
Сирена завила, тільки-но ми від'їхали від лікарні. Водії давали нам дорогу, стрілка спідометра коливалася від шістдесяти до вісімдесяти кілометрів, поки ми їхали вулицями міста.
Ми звернули на Кіркеваєн. Праворуч лишилася довга Бліндернваєн. Коли ми опинились на Голменваєні, стрілка спідометра почала підскакувати до цифри 90. Ми перетнули бігову доріжку й переїхали через залізницю. За залізницею ми вимкнули сирену, але крізь шибку я бачив синє світло, що миготіло на даху. Ми вимкнули синій ліхтар аж тоді, як поминули Бесерюд. Та однаково не зменшили швидкості.
Водій у поліційній формі зупинив машину перед похмурим будинком полковника Лунде, і ми всі троє — Крістіан, Карл Юрген і я — миттю вискочили з неї.
У дверях стояв сержант Ев'єн.
— Тихо, — сказав він. Ми зайшли у вестибюль.
— Слухайте.
Ми всі четверо завмерли біля дверей, ніби кам'яні фігури, й почали дослухатися.
Скоріш вогненні коні, мчіть
До Феба володінь!
— "Ромео і Джульєтта", — прошепотів я, — дія третя, сцена друга.. Хто це в біса читає?
"Голос"!
У мене мороз пробіг по спині й зашпигало в потилиці.
— Це "голос", — прошепотів я. — Той голос, що про нього згадував каменяр... Я певен, що той... Нам треба знайти каменяра. Що його в біса робити?.. Ми йому не можемо подзвонити... Я поїду і привезу його. Ні, краще поїдь ти, Карле Юргене, скажи, що ти з поліції...
... Якби-то вам
За візника був Фаетон, він вас
давно б нагайкою погнав на захід...
Той голос дивно зачаровував нас. Але він був якийсь не цілком природний. Каменяр правду казав — це міг бути або високий чоловічий голос, або низький жіночий.
— Швидше, Карле Юргене, скажи, що ти з поліції...
— Та я ж і є з поліції, — пошепки відповів Карл Юрген. — [385] Наша машина радіофікована. Аби тільки поблизу Майорстюена виявився поліційний патруль і аби каменяр був удома...
Він вийшов. Вийшов цілком нечутно. А я, мабуть, подумки молився, щоб поблизу Майорстюена виявився поліціиний патруль і щоб каменяр був удома.
Мені здавалося, що Карла Юргена не було цілу вічність.
— Біля Майорстюена виявилась патрульна машина. Коли все буде гаразд, хвилин за десять вона привезе каменяра сюди.
— Вони мають сирену? — запитав Крістіан.
— Мають. Я звелів радистові вчасно вимкнути її. Сержант Ев'єн вийшов. Мені здалося, що він навіть не зачинив дверей.
А Карл Юрген, Крістіан і я залишились у вестибюлі, під дверима вітальні полковника Лунде. Знов минула ціла вічність. Чи, може, тільки десять хвилин?
Нарешті я почув, як перед будинком зупинилась машина — властиво, майже без жодного звуку.
Сержант Ев'єн з'явився з каменярем.
Не було часу пояснювати йому всього. Я просто сказав:
— Послухайте...
Ось няня йде! Несе мені звістки...
Як небо, красномовний той язик,
Який мені говорить про Ромео.
— Чи це той самий голос, що замовляв вам напис на надгробок Вікторії Лунде? — запитав я.
— Так, — відповів каменяр, ні миті не вагаючись.
— Ви могли б підтвердити це під присягою... тобто ви цілком певні?
— Цілком певен. Щодо голосу, то я ніколи не помиляюся. Можу підтвердити це під присягою.
Я вкрився холодним потом.
— Дякую за допомогу, — прошепотів Карл Юрген так тихо, що я ледве розчув його слова. Ми всі говорили пошепки, та я аж потім усвідомив, що вперше чую шепіт Карла Юргена. — Вас відвезуть додому тією самою машиною, що ви приїхали сюди. Ви зробили нам величезну послугу. Я навідаюсь до вас завтра.
Молодий каменяр непевно, боязко всміхнувся до мене. Сержант Ев'єн пішов із ним надвір.
Карл Юрген відчинив двері. Ми з Крістіаном зайшли до вітальні слідом за ним. [386]
Спершу я її не впізнав. Думаю, що Карл Юрген і Крістіан так само не зразу її впізнали.
Коси в неї були коротко підстрижені й пофарбовані: вони здіймалися навколо її обличчя, наче мідяно-руді хвилі. Мені раніше ніколи й на думку не спадало, що насправді вона вродлива. Косметика на обличчя була накладена рукою майстра — помірно, зі смаком. Впадало у вічі й те, що її сукня, так звана "мала чорна", походить із найкращого салону мод. Та сукня сиділа на ній як вилита. Фігура в неї виявилась майже бездоганною. На струнких, іще зовсім не старечих ногах красувалися прозорі нейлонові панчохи. Взута вона була в черевички на високих підборах, такі тонкі й легенькі, що здавалося, наче вони намальовані на ногах.
Полковник Лунде і решта дві жінки сиділи так, немов були приліплені кожне до свого стільця. По-моєму, вони навіть не помітили, як ми зайшли. Ніби їх хто зачарував. Карл Юрген мовчки сів на канапу. Ми з Крістіаном теж посідали обабіч нього. Певне, вигляд у нас був досить чудний.
— Читайте далі, — мовив Карл Юрген.
— Мабуть, я надто стара для Джульєтти, — мовила вона тим своїм дивним голосом. Вона дивилася на мене, адже я був філолог.
— Джульєтта мала чотирнадцять років, — мовив я, сам не впізнаючи свого голосу. — Отже, всі жінки надто старі для цієї ролі. Звичайно, за винятком чотирнадцятирічних...
— Байдуже, — мовила вона. — Однаково я вже стомилася. А ви не вельми чемні, вдерлися сюди, навіть не постукавши.
Вона сіла на плюшевий стілець і закинула одну на одну свої зграбні ноги в нейлонових панчохах.
— Я не вельми зважаю на правила чемності, коли мені доводиться виконувати свій службовий обов'язок. А я прийшов сюди, щоб викрити два замахи на життя, — сказав Карл Юрген крижаним голосом.
Вона глузливо посміхнулася:
— Цікаво буде почути, як ви їх викрили.
— Усі зараз почують, — відповів Карл Юрген.