За ним ішов Паспарту з парою пістолетів. Бліда, як смерть, місіс Ауда залишилася у вагоні.
Цієї ж миті відчинилися двері сусіднього вагона й на помості з’явився полковник Проктор у супроводі свого секунданта, американця такого самого штибу, як і він. Та щойно супротивники намірилися зійти на перон, кондуктор закричав:
– Тут не можна виходити!
– Чому? – запитав полковник.
– Ми спізнилися на двадцять хвилин, і потяг тут майже не стоятиме.
– Але я повинен тут битися із цим паном!
– Дуже прикро, – відповів кондуктор, – але ми зараз рушаємо. От і дзвінок!
Справді, пролунав удар дзвона, і потяг знову рушив.
– Мені шкода, панове, – сказав кондуктор. – За інших обставин я був би готовий зробити вам послугу. Але, між іншим, якщо ви не встигли обмінятися пострілами тут, хто вам заважає зробити це в дорозі?
– Це, мабуть, не до вподоби моєму супротивникові! – глузливо мовив полковник Проктор.
– Навіть дуже до вподоби, – заперечив Філеас Фоґґ.
"Ми справді в Америці! – подумав Паспарту. – Кондуктор поїзда поводиться як джентльмен із вищого світу!"
І він пішов за своїм паном.
Обидва дуелянти і їхні секунданти на чолі з кондуктором пройшли через весь поїзд у задній вагон, де було не більше десятка пасажирів. Кондуктор шанобливо попросив їх на кілька хвилин звільнити вагон, щоб дати можливість двом джентльменам уладнати справу честі.
Ще б пак! Пасажири залюбки поступилися цим джентльменам і одразу ж виcипали на майданчик.
Вагон завдовжки з п’ятдесят футів був досить зручний для майбутньої дуелі. Обидва супротивники могли вільно рухатися назустріч один одному між ослонами і скільки завгодно стріляти. Ще ніколи дуель не організовувалась так просто. Містер Фоґґ і полковник Проктор увійшли у вагон, озброєні шестизарядними револьверами – у кожного по два.
Секунданти, залишившись зовні, замкнули двері. За першим свистком паровоза супротивники мали стріляти… Потім, через дві хвилини секунданти ввійдуть у вагон і заберуть те, що залишиться від обох джентльменів..
Справді, чи могло щось бути простіше? Це було так просто, що Фікс і Паспарту відчували, як їхні серця готові розірватися від хвилювання.
Усі чекали означеного свистка, як зненацька почувся дикий лемент. Услід за ним пролунали постріли, але не з вагона, де мала відбутися дуель. Стрілянина почалася десь біля паротяга і йшла вздовж вагонів. Перелякані крики й постріли долинали і зсередини поїзда.
Полковник Проктор і містер Фоґґ із револьверами в руках притьмом вискочили з вагона на майданчик і кинулися вперед, звідки чулося найбільше пострілів та зойків.
Вони збагнули, що на потяг напав загін індіанців племені сіу.
Уже не вперше войовничі індіанці захоплювали поїзди. Зазвичай вони, не дожидаючи зупинки потяга, заскакували на підніжки і вдиралися до вагонів, як циркові наїзники, що підхоплюються на галопуючого коня; кількість нападників, як правило, не перевищувала сотні.
Індіанці мали рушниці. Мандрівники, також майже всі озброєні, відповідали на рушничні постріли револьверною стріляниною. Найперше індіанці кинулися до паротяга. Машиніста і кочегара оглушили ударами кастетів. Вождь племені сіу хотів був зупинити поїзд, але, не тямлячи в керуванні, повернув ручку регулятора у зворотний бік і піддав пари, так що локомотив погнав уперед на шаленій швидкості..
Тим часом нападники заповнили вагони; як розлючені мавпи, вони стрибали по дахах, вдиралися в двері й вікна і билися з пасажирами врукопаш. Зламавши багажний вагон, вони розграбували його, викинувши на колію весь уміст. Лемент і стрілянина не вщухали.
Мандрівники мужньо боронилися. Окремі забарикадовані вагони витримували облогу, наче справжні пересувні форти, що мчать зі швидкістю сто миль за годину.
Місіс Ауда від початку нападу поводилася дуже хоробро. З револьвером у руці вона мужньо захищалася і стріляла крізь розбите скло, щойно у вікні з’являлася голова індіанця. Зо два десятки вбитих червоношкірих звалилися на колію, і колеса поїзда чавили нападників, що зривалися з помостів на рейки, мов черв’яків..
Кілька пасажирів, серйозно поранених кулями чи оглушених кастетами, лежало на ослонах вагонів.
Нападові треба було покласти край. Якщо не зупинити поїзд, то боротьба, що тривала вже десять хвилин, неминуче призведе до перемоги індіанців. Справді, до станції Форт Керней залишалося не більше двох миль. Там розташовувався американський військовий пост, та якби потяг проскочив форт, то аж до наступної станції індіанці залишалися б на ньому хазяями..
Поруч із містером Фоґґом бився кондуктор; підкошений кулею, він, падаючи, крикнув:
– Якщо через п’ять хвилин не зупинити поїзд – нам кінець!
– Він зупиниться! – сказав Філеас Фоґґ, кидаючись до дверей.
– Залиштеся, пане, за це візьмуся я! – гукнув Паспарту.
Філеас Фоґґ не встиг утримати хороброго слугу, що, відчинивши двері, непомітно для індіанців сковзнув під вагон. Боротьба тривала, над головою Паспарту свистіли кулі, проте він, зі спритністю й гнучкістю колишнього гімнаста чіпляючись за ланцюги, буфери й важелі гальм, вправно пробирався під вагонами і, нарешті, досяг голови поїзда.
Ніхто його не помітив, та й не міг помітити..
Зависнувши на одній руці між багажним вагоном і тендером, другою він скинув запобіжні ланцюги. Через невпинну тягу йому ніяк не вдавалося зняти сполучний гак, поки, нарешті, поштовх паротяга допоміг йому це зробити, після чого відчеплені вагони почали помалу сповільнюватись, тоді як локомотив із новою силою помчав уперед..
За інерцією ешелон ще кілька хвилин продовжував рухатися, та пасажири скористалися вагонними гальмами, і поїзд, нарешті, зупинився менш як за сто кроків від станції Керней.
Солдати форту, почувши стрілянину, кинулися назустріч потягу. Індіанці не стали на них чекати і розбіглися, перш ніж поїзд устиг зупинитися.
Коли мандрівники на пероні станції зробили переклик, виявилося, що не вистачає кількох людей і серед них відважного француза, якому всі завдячували своїм порятунком.
Розділ тридцятий,
де Філеас Фоґґ усього лише виконує свій обов’язок
Паспарту і ще двоє пасажирів зникли. Можливо, вони загинули під час сутички? Може, їх полонили індіанці? Ніхто наразі цього не знав.
Багато пасажирів було поранено, але жодного – смертельно. Найсерйознішого поранення зазнав полковник Проктор, який мужньо боровся, допоки не впав, діставши кулю в пах. Разом з іншими пораненими його перенесли на станцію, де всім потерпілим надали невідкладну допомогу.
Місіс Ауда не постраждала. Філеас Фоґґ, хоча й не шкодував себе, проте не отримав жодної подряпини. Фікс відбувся легким пораненням у руку. А Паспарту зник, і великі сльозини стікали по щоках жінки.
Усі пасажири вийшли з потяга. Колеса вагонів були закривавлені. На спицях і ободах висіли безформні шматки м’яса. На сніжній рівнині, наскільки сягало око, виднілися криваві сліди. Решта індіанців тікали на південь, у напрямку Репаблікен-рівер.
Містер Фоґґ стояв нерухомо, склавши руки на грудях. Він приймав важливе рішення. Місіс Ауда стояла поряд і мовчки дивилася на нього… Він зрозумів її погляд. А що коли його слуга потрапив у полон? Чи не повинен він, Фоґґ, ризикнути всім, щоб вирвати його з лап індіанців?
– Я знайду його живим чи мертвим, – просто сказав він місіс Ауді.
– О містере… містере Фоґґ! – заголосила жінка, схопивши руки свого супутника й обливаючи їх слізьми.
– Живим, – додав містер Фоґґ, – якщо ми не гаятимемо жодної хвилини!
Приймаючи таке рішення, Філеас Фоґґ жертвував усім. Він ішов на цілковите банкрутство. Варто йому затриматися на один день, і він міг спізнитися на пакетбот, що відходив із Нью-Йорка. А це неминуче тягло за собою програш парі. Однак, усвідомлюючи свій обов’язок, він не вагався.
До нього підійшов капітан, командир форту Керней. Його сотня солдатів готова була обороняти вокзал у разі атаки.
– Пане, – звернувся до нього містер Фоґґ, – троє пасажирів зникли.
– Убиті? – запитав капітан.
– Убиті або потрапили в полон, – відповів Філеас Фоґґ. – Треба це з’ясувати. Чи збираєтесь ви переслідувати індіанців?
– Це досить серйозне питання, пане, – відповів капітан. – Адже індіанці можуть піти навіть за річку Арканзас. Я не маю права покинути доручений мені форт.
– Пане, йдеться про життя трьох людей! – продовжував Філеас Фоґґ.
– Це так… Та чи можу я ризикувати п’ятдесятьма, щоб урятувати трьох?
– Я не знаю, чи можете, але ви повинні, пане.
– Пане, – відповів капітан, – ніхто тут не має права вказувати мені на мій обов’язок.
– Гаразд, – холодно сказав Філеас Фоґґ. – Я піду сам!
– Ви, пане?! – вигукнув Фікс, який щойно підійшов. – Ви самотужки хочете переслідувати індіанців?
– Я не можу допустити, щоб загинула людина, якій всі ми зобов’язані життям. Я піду!
– Ні, ви не підете сам! – мимоволі вигукнув схвильований капітан. – Ні! Ви смілива людина! Чи знайдеться серед вас тридцять добровольців? – крикнув він, звертаючись до солдатів.
Уся рота ступила вперед. Капітанові залишилося тільки вибирати. Виділили тридцять солдатів, старого сержанта призначили командиром.
– Дякую, капітане, – мовив містер Фоґґ.
– Чи дозволите мені йти з вами? – запитав Фікс у нашого джентльмена.
– Як забажаєте, пане, – відповів йому Філеас Фоґґ. – Утім, коли хочете зробити мені ласку, то краще залишіться з місіс Аудою. Якщо зі мною трапиться біда…
Обличчя поліцейського інспектора раптово зблідло. Відпустити людину, за якою він так заповзято й наполегливо стежив. Відпустити його самого в цю пустелю. Фікс пильно поглянув на містера Фоґґа і, попри всі свої підозри, попри боротьбу, що вирувала в його душі, опустив очі долі перед спокійним і відкритим поглядом джентльмена..
– Я залишаюся, – сказав він.
За кілька митей містер Фоґґ потис руку леді, передав їй свій дорогоцінний саквояж і пішов разом із сержантом та його невеличким військом.
Однак, перш ніж рушити в дорогу, він сказав солдатам:
– Друзі, якщо ми врятуємо бранців, ви отримаєте тисячу фунтів!
Було кілька хвилин по першій.
В одній з привокзальних кімнат місіс Ауда, очікуючи розвитку подій, на самоті міркувала про Філеаса Фоґґа, про його прямоту й великодушність, врівноваженість і мужність. Містер Фоґґ поставив на карту все своє майно і тепер в ім’я обов’язку, без вагань, без зайвих слів наразив на небезпеку і своє життя.
В її очах він поставав героєм..
Поліцейський інспектор Фікс мав протилежну думку і ледь стримувався від хвилювання.