А потім тая сила, схоже, шо вичерпується, тоді знов ногою відштовхнутись, і знову пливи. І нібито Бенедикт це комусь показує, пояснює. Мовляв, диви, як просто, тільки спину вигнути, а пузом до землі, а руками, мовляв, отако, отако. А прокинешся — от шкода: знав же як літати, а до ранку забув.
А то іще наснилося, нібито у нього хвіст виріс, та такий самий мереживний-різьблений, увесь білий, як ото у Княжої Птахи. От він голову повернув і через плече на свій хвіст задивляється... А у світлиці темненько, прохолодно, а віконце низьке. А сонце уранішнім світлом у віконце б'є і на білому пір'ї дрібною веселкою грає, бризками іскристими. А він отого хвоста то розпустить, то знов підбере, і дивиться, як по ньому, білому, іскри перебігають, наче на снігу пухнастому, летючому. І так уже йому той хвіст подобається, так уже подобається, — отак би прямо й пригнувся, та у вікно пурх! та на гілку, та по гілці пройтися: ко-ко-ко. А тільки той хвіст трошки болить, і ходити з ним невдобно. Аж ось він уже не коло віконця, а по якихось сходах спускається, а хвіст за ним шелестить, по східцях тягнеться, пружний такий, прохолодний, і ще пишніший став. І заходить Бенедикт у світлицю, а там сім'я. За столом сидять і дивляться... Личаками ялозять. І дивляться отак похмуро, несхвально, чи може сердито, на Бенедикта. Бенедикт теж дивиться — а він же ж голий. Штані забув надіти, чи може загубив, хтозна. А вже й сідать обідать. От він за стола сідає, і намагається хвостом прикритися, і так, і так, а не получаєцця, хвіст же короткий. Та шо таке: тільки шо ж такий довгий був, волочився, аж раптом короткий. Він його руками шукає, голову вивертає, з-під пахви на нього поглядає, а хвіст уже не такий. Потемнішав, порябішав, і пір'ячко у руках залишається: торкнешся — падає...
І насниться ж отаке! — не знаєш, шо його й думать. А коли всі книги з картинками попереглянув, за остальні прийнявся. Спершу очі старопечатні букви не розбирали, немовби зіскакували. А потім призвичаївся, і наче так і треба. Наче Бенедикт усе життя те й робив, шо книги заборонені читав! Спочатку шо попало брав, а потім вирішив навести порядочок. Все підрахувати та по порядку порозставляти. Книги з полиць на підлогу позгрібав, все по-своєму попереставляв. Спершу за кольором розставляв: у цей куток жовті, у той — червоні. Ні, шось не те. Потім за розміром ставив: туди — великі, сюди — маленькі. Навіть і самому не сподобалось; а чого не сподобалось, — а того шо на кожній книжці, чуєш, на її коробці позначено: хто писав. От скажімо, Жюль Верн. Так він, бач, і велику книгу, коричневу, сочинив, і маленьку, синю. Як же ж ти їх окремо? — нада поряд ставить. Потім заковика вийшла: є такі книги, а називаються — журнал, так їх не один голубчик сочиняв, а цілих десять, ще й кожен своє. Оті журнали теж нада поряд ставити, по цифирях: спочатку номер один, потім номер два, а тоді шо? — треба номер три, а третього десь нема, а одразу номер сім. Та шо таке? А нема, таки нема! От шкода. А може, десь завалявся, потім знайдеться. А журнали всякі-різні, і назви у них чудернацькі, які зрозумілі, які ні. Оцей — "Звезда", це назва зрозуміла. Це вже треба зовсім дурному буть, шоб не зрозуміти. А оце "Кодры", а шо воно за "Кодры"? Та то, мабуть, помилилися, а треба: "кадри". То Тетеря так зустрічних дівчат називає. Зварив Бенедикт із ржавлі чорнила, паличку обстругав, навів порядочок, все кругом попереправляв. А у тому журналі про дівчат і справді багато чого понаписувано.
А осьо — "Вопросы литературы". Бенедикт подивився: ніяких там вопросів, одні отвєти. Десь, мабуть, був номер із вопросами, та загубився. Теж шкода.
А є журнал "Картофель и овощи", з картинками. А є "За рулём". А є "Сибирские огни". А то ще "Синтаксис", таке якесь слово несусвітнє, хтозна, шо означає. Мабуть, матєрне. Бенедикт погортав, подивився, — а там точно матюки. Одклав: інтересна. Тре' буде на ніч почитати.
А то ще "Задушевное слово". "Вестник Европы". "Весы". Ці якісь не такі, геть цвіллю провонялися, та то нехай, але ж там серед букв, вважай, у кожному слові, ще якісь букви, науці невідомі. Бенедикт думав, шо то не по-нашому, а по-кахінорському, а потім як наловчився читать, та й нічого, перестав зайві букви помічать, наче їх і нема.
А деякі голубчики постаралися, книг понасочиняли акуратненьких, одного розміру та в один колір пофарбованих, а називається "собрание сочинений". Як оце Золя, наприклад. Чи Антонина Коптяева. А в тих собраніях ще чого вчудять: патрет голубчика, який сочиняв, намалюють. Страшне, які патрети смішні. Осьо голубчик Сергей Сартаков: ой, а личко ж моторошненьке, на вулиці стрінеш — сахнешся. А теж, бач, сидів, строчив. Багацько настрочив.
Деякі книги заяложені, брудні, сторінки з них вивалюються, а деякі — такі ж уже чистенькі, наче вчора зроблені. Аж приємно подивитись. От, скажімо, Антон Чехов. Яка тільки в нього книга залапана! Зразу видно, — криворукий дядько, п'яндилига. А може й підсліпуватий був. Оно, у нього на обличчі, на оченятах — Паслєцтвіє: оглобелька, а з неї мотузочок висить. А от Коптяєва, мабуть, жінка чепурненька, чисто себе тримає. Така ж уже книжечка, можна сказать, незаймана. Коптяєву теж собі оставив, на ніч почитати.
Тесть зайшов, подивився, як Бенедикт усе попереставляв, — схвалив:
— Я бачу, ти культуру поважаєш.
— Я культуру страшне як поважаю.
— То діло хароше. Ми теж читати полюбляємо. Отак посідаємо разом, та й читаємо.
— М-м.
— А то деякі культуру не поважають, псують.
— М-м.
— Сторінки виривають, немитими руками перегортають.
— Еге-еге... А хто?..
— Та є такі...
Постояв, подихав, — у світлиці аж наче шось іздохло, — та й пішов собі.
Тож теперечки Бенедикт, прямо спозарання, не пивши, не ївши, тільки морду вмиє, — і читать. Кличуть обідати, — от халєра, на самому інтересному місці обірвуть! Він спочатку так робив: збігає швиденько, шо попало, без розбору, в рота повкидає — і знов за книги. А потім зметикував: можна ж і за столом читать. І смачніше буде, і часу не витрачаєш. Сім'я, звичайно, обіжається. Теща обіжається, шо Бенедикт її страви мало вихваляє, Оленька, — шо він у книгах про дівчат вичитує, а вона сидить сама, як дурна. Тесть вступається: та дайте йому спокій, то ж іскуство.
Оленька скиглить:
— Він ото книги читає, а на мене хоч би подивився!
Тесть одразу на захист став:
— Ану цить, не твого розуму діло! Читає — значить, нада.
— А шо він там вичитує? Він про дівчат вичитує! А на жінку і не гляне! Я ті книги колись як захватю, та й усі порву!
Бенедикт:
— А от і не про дівчат! Оно, написано: "Роджер вынул пистолет и прислушался. Скрипнула дверь". А не про дівчат.
— Чула? То не про дівчат.
— Та канє-є-єшно! Не про дівчат! А нашо ж він тоді пісдолєт вийняв, безстидник?
— Бо зараз містер Блек зайде, а він його — по балді, пістолєтом. Отой Роджер. Він за партьєрою сховався. Не мішай.
— Який ще містер Блек?
— Сімейний натаріус. Не мішай.
— А чо' це він жонатій людині свій пісдолєт показує? Оженися, та й своїй жінці показуй!
— Ото ж ти й дурна! — тесть їй. — Жінка жінкою, а проізвоцтвенний процес нада знать. Чоловік — то тобі не забавка, позаяк він є гражданин обчества, годувальник і захисник. Тобі смішки, а йому навчання. Агов, зятю!
— Шо?
— Ти ще "Гамлєта" не читав?
— Нє.
— То прочитай. Не можна, шоб — пробєли в абразаванії... "Гамлєт" обов'язково треба прочитать.
— Гаразд, прочитаю.
— Ще "Макбет" прочитай. Ой, хароша книга, ой, корисна...
— Гаразд.
— "Муму" теж, обов'язково. Сужет такий хвилюючий. Камінь їй на шию, та у воду... "Калабок" теж.
— "Калабок" я читав.
— Читав?! Здорово, еге ж?
— Еге ж.
— Як-к вона його!.. Гам!.. Лисиця та... Ото-ож, хлопче, лисиця — вона, як тобі сказать... Лисиця, вона і є... Лісанька... Отак тільки — гам!
— Та й справді жаль...
— Та причому тут!.. То ж іскуство! То тобі, дорогенький, не жаль, а натяк... Понімать нада... Басні Крилова читав?
— Басні? Вже почав.
— Такі ж є хароші... "Волк і ягньонак". Хароша. "Ти вінават уж тєм, што хочєцца мнє кушать!!" Паезія.
— Мені аби приключенія.
— А-а, тобі шоб не одразу?.. А от, наприклад, "Ахотнікі за галавамі", жовтенька така. Неодмінно прочитай.
— Слухайте, та не заважайте мені! Та прочитаю я! Ви ж мені заважаєте! Дайте почитать спокійно.
— Все, все! Мовчимо! — Тесть пальця до губ приклав. — Працюй, вчися спокійненько. Мовчимо, мовчимо.
ФЕРТ
Прийшла весна з великими квітами. Посиніло за вікном, — тільки й помітив Бенедикт, що світла побільшало, читать видніше стало. Підняв міхур, що віконце прикривав, — овва! всі луки-галявини давно вже муравою вкрилися, вже й блакитні квіточки обсипаються, скоро жовті зацвітуть. Вітерець медовими хвилями повіває, у далекі землі кличе, тридев'яті царства-государства відвідати, довблений човен на чисту річку пускати, до моря-окіяну збиратися! Тільки Бенедиктові вже того не треба. Все у Бенедикта в книгах, наче у таємних коробах, загорнуте-заховане лежить: тут тобі вітер і морський, і польовий, і непогожий, і сніговий, і що зефіром зветься, і синій, і піщаний! Ночі беззоряні та ночі пристрасні, ночі оксамитові та ночі безсонні! Південні, білі, рожеві, солодкі, млосні-висушуючі! Зірки золоті, срібні, блакитні, зелені, і наче сіль морська, і бігучі, і падучі, і зловісні, і алмазні, і самотні, і зловмисні, і дороговказні, чуєш, — навіть і дороговказні! Всі човни зі всіх морів, всі поцілунки, всі острови, дороги всі та міста всі, у які ті дороги ведуть, усі ворота міські, шпарини та лази, підземелля, вежі, прапори, всі кучері золоті, всі коси чорні-смолисті, аружія гром і бряцаніє, хмари та степи, та знову вітри, та знову моря та зірки! Нічого йому не треба, все в нього тут!
Багач — от він хто. Ба-гач! Бенедикт подумав про себе: "ба-гач", — і аж засміявся. Навіть вискнув трошки. Сам собі мурза! Салтан! Все в мене у руці, в кулаці, в буквах малих: і природа вся неохватна, і життя людське! І старий, і малий, і красуні небувалі!
А ще чим книги гарні: а те, що красуні ті, що між сторінками сукнями шарудять, виглядають з-за віконниць, з-за завіс мереживних, візерунчатих; красуні ті, що білі рученьки заламують, з розпущеним волоссям під копита коню кидаються, поглядами гнівними спалахують, — самі у сльозах, а талія тонесенька; що з серцем калатаючим розкидаються на ліжку, а підхопившись, нестямним поглядом навколо роздивляються; що несміливо дріботять, потупивши блакитні очі; що танці пристрасні танцюють із трояндою у волоссі, — ніколи ті красуні до вітру не ходять, ніколи нічого з підлоги, крекчучи, не піднімають, живіт не бурчить у красунь у тих, прищика у них ніколи не схопиться, поперек їм ніколи не болітиме.