Взялись учити його розуму, а тут мов нізвідкіля цей сивий намалювався. Як виявилось, стріли ми доблесного лицаря, оборонця бідних і покривджених. Сам один, а вистрибував тут перед нами наче герой.
— Аж такий стрибун? — Зареготав хтось із вершників, напираючи на Геральта конем і погрожуючи списом. — Побачимо, як він продірявлений пострибає!
— Кинь меч, — наказав вершник в береті з пір'ям, саме він скидався на командира. — Меч на землю!
— Продірявити його, Шевлов?
— Відставити, Сперрі.
Шевлов дивився на відьмака з висоти сідла.
— Меч не кинеш, так? — оцінив. — Такий собі зухвалець? Такий кремінь? Їж устриць із черепашками? І запиваєш скипидаром? Нікому не вклоняєшся? І нічим, крім невинно скривджених, не переймаєшся? Такий сприйнятливий до кривди? Перевіримо. Коцюба, Лігенза, Флокет!
Озброєні чоловіки с ходу зрозуміли ватажка, вочевидь, вже мали подібний досвід, вже практикували подібні номери. Зіскочили з коней. Один приставив селянинові ніж до горла, інший — шарпонув жінку за коси, третій схопив малого. Дитинча почало верещати.
— Меч на землю, — сказав Шевлов. — Негайно. Інакше… Лігенза! Ріж хлопу горлянку.
Геральт кинув меч. Одразу оточили його, притисли до дощок. Погрожуючи вістрями.
— Ага! — Шевлов спішився. — Спрацювало!
— Ну і вляпався ти, оборонцю селюків. — Додав сухо. — Перейшов дорогу і став на заваді роботі королівських службовців. А в мене є дозвіл арештовувати за такі дії та віддавати під суд.
— Арештовувати? — скривився названий Лігензою. — Нащо нам така морока? Зашморг на шию і на гілляку! Та й по всьому!
— Або зарубати на місці!
— А я, — промовив раптом хтось із вершників, — вже колись його бачив. Це відьмак.
— Хто?
— Відьмак. Чаклун, який заробляє на хліб тим, що вбиває монстрів за гроші.
— Чаклун? Тьху, тьху? Вбити його, аби нас не зурочив!
— Заткни пельку, Ескерак. Розповідай, Трент. Де ти його бачив і за яких обставин?
— Це сталось у Маріборі. У місцевого градоначальника, що винайняв його, аби забити якусь потвору. Не пригадаю, яку. Але цього ось запам'ятав через його біле волосся.
— Ха! Якщо він на нас накинувся, виходить, хтось його мусив для цього винайняти!
— Відьмаки полюють на монстрів. І людей від монстрів обороняють.
— Ага! — Дзиґа зсунула на потилицю рисячу шапку. — Казала ж! Оборонець! Побачив, як Лігенза хлопа батогом частує, а Флокет бабу збирається ґвалтувати…
— І він так вдало вас ідентифікував? — хмикнув Шевлов. — Як монстрів? В такому разі, вам пощастило. Жартую. Здається мені, що тут задачка на раз плюнути. Я, за часів служби у війську, дещо чув про цих відьмаків. Винаймали їх для всього, для шпигування, для охорони, навіть для таємних убивств. Називали їх Котами. Цього Трент вже бачив тут у Маріборі, в Темерії. Виходить, що він — темерський найманець, якого винайняли проти нас через ці прикордонні стовпи. В Фіндетані мене застерігали щодо темерських найманців, обіцяли нагороду, якщо таких вдасться впіймати. Тож, повеземо його в путах до Фіндетана, видамо комендантові і нагорода наша. Нуж-бо, зв'язати його. Чого стоїте? Боїтеся? Він не чинитиме опору. Розуміє, що ми вдіємо з селюком у такому разі.
— А хто ж його, курва, чіпатиме? Якщо він чаклун?
— Тьху-тьху, щоб не зурочив!
— Тупоголові боягузи! — гаркнула Дзиґа, відв'язуючи ремінь від луки. — Заячі шкури! Я це зроблю, якщо більше ні в кого тут яєць немає!
Геральт дозволив себе зв'язати. Вирішив бути слухняним. Поки що.
З лісової дороги виїхали двоє запряжених волами возів, навантажених балками та елементами якихось дерев'яних конструкцій.
— Най хтось із вас піде до теслярів і судового пристава, — розпорядився Шевлов. — Скажіть, нехай повертаються. Достатньо стовпів встановили, на сьогодні вистачить. А ми тут собі привал влаштуємо. Обшукайте обійстя, чи не знайдеться там якогось корма для коней. І для нас якогось їдла.
Лігенза взяв до рук меч Геральта, здобуток Лютика, і пильно його роздивився. Шевлов вирвав меч з його рук. Зважив, махнув, крутнув ним вісімку.
— Вам пощастило, — промовив, — що ми вчасно цілою юрбою приїхали. А то б він вас покришив як капусту, — тебе, Дзиґу і Флокета. Про ці відьмацькі мечі ходять легенди. Найкраща сталь, яка багаторазово складається і кується, складається і знов кується. На додачу на неї накладені особливі чари. Через це вони нечувано міцні, легкі й гострі. Відьмацький клинок, кажу вам, бляхи й кольчуги розсікає наче сорочку з льону, а будь-який інший клинок ріже як локшину.
— Бути такого не може, — сказав Сперрі. Як у більшості членів їхньої компанії, у нього по вусах стікала сметана, яку знайшли в хаті й яку вихлестали до дна. — Бути такого не може, щоб як локшину.
— Мені також мало віриться, — додала Дзиґа.
— Важко, — долучився до розмови Коцюба, — щось таке собі уявити.
— Так? — Шевлов прийняв фехтувальну позицію. — Ну то най хтось вийде проти, перевіримо. Нуж-бо, знайдеться охочий? Ну? Чого принишкли?
— Гаразд. — Ескерак виступив уперед, дістаючи меч. — Я вийду. Мені що з того. Побачимо, чи це так… Стинаймося, Шевлов.
— Стинаймось. Раз, два… Три!
Мечі схрестились із брязкотом. Поламаний метал жалібно застогнав. Дзиґа аж присіла, коли уламок леза посвистів біля її скроні.
— Стерво, — сказав Шевлов, недовірливо роздивляючись клинок, зламаний на кілька дюймів вище золоченої гарди.
— А на моєму ані тріщинки! — Підніс меч Ескерак. — Хе, хе, хе! Ані тріщинки! Навіть, сліду нема!
Дзиґа по-дівочі розсміялась. Лігенза замекав, ніби цап. Решта реготала.
— Відьмацький меч? — хихикнув Сперрі. — Січе як локшину? Це ти сам, курва, як та локшина.
— Це… — Шевлов стиснув губи. — Це, трясця його матері, якийсь мотлох. Це барахло якесь… А ти…
Він викинув рештки меча, зиркнув на Геральта і тицьнув у нього пальцем.
— Ти ошуканець. Шарлатан і самозванець. Під відьмака косиш, і таку липу… Таке, стерво, хабоття замість пристойного клинка носиш? Цікаво дізнатись, скільки ж чесних людей так обдурив? Зі скількох бідаг гроші так видурив, шельма? Ой, висповідаєш ти всі свої грішки у Фіндетані, вже там староста тебе схилить до чесної сповіді!
Засопів, сплюнув, тупнув ногою.
— По конях! Забираймося звідси!
Від'їхали, сміючись, співаючи і посвистуючи. Селянин із родиною понуро дивились їм услід. Геральт бачив, як ворушаться їхні губи. Неважко було здогадатись, якої долі і яких нещасть зичать Шевлову та його компанії.
Селянин навіть у найсміливіших мріях не міг сподіватись, що його побажання справдяться достоту. І що справдяться так скоро.
* * *
Дістались до роздоріжжя. Гостинець, який вів на захід і лежав крізь яр, був утолочений колесами й копитами, саме ним, вочевидь, проїхали перед цим вози теслярів. Туди попрямував і загін. Геральт йшов за конем Дзиґи, на мотузці, прив'язаній до луки її сідла.
Кінь Шевлова, що йшов попереду, заіржав і став на диби.
На схилі яру щось раптово спалахнуло, засвітилось і перетворилось на молочного кольору опалесцюючу кулю. Куля зникла, натомість на її місці з'явилась дивна група. Кілька сплетених між собою фігур, що стискали одне одного в обіймах.
— Якого біса? — вилаявся Коцюба, під'їжджаючи до Шевлова, який заспокоював коня. — Це що таке?
Група розділилась. На чотири постаті. Худорлявого, довговолосого і трохи жінкуватого чоловіка. Двох довгоруких гігантів на кривих ногах. І горбатого карлика з великим арбалетом з двома сталевими плечима.
— Буууех-хххррр-ееееххх-буеееех! Буеех-хеех!
— До зброї! — скомандував Шевлов. — До зброї, гуртом!
Хвиснула спочатку одна, а одразу за нею друга тятива великого арбалету. Шевлов, якому поцілили в голову, помер на місці. Коцюба, перед тим, як випасти з сідла, якусь мить дивився на свій живіт, через який навиліт пройшов болт.
— Бий! — Весь загін синхронно видобув мечі. — Бий!
Геральт не мав наміру бездіяльно чекати на результат сутички. Склав пальці в знак Ігні, перепалив мотузку, яка зв'язувала руки. Схопивши Дзиґу за ремінь, звалив її на землю. Сам скочив у сідло.
Щось сліпуче блиснуло, коні заіржали, стаючи на диби й гамселячи повітря копитами передніх ніг. Кілька вершників впали, закричали розчавлені копитами люди. Сива кобила Дзиґи також переполошилась, однак відьмак її заспокоїв. Дзиґа схопилась, вскочила, вчепилась за вузду і поводи. Відштовхнув її, вдаривши кулаком, і пустив кобилу в галоп.
Вершник, що прихилився до шиї коня, не бачив, як Дегерлунд черговими магічними блискавками полошить коней і осліплює наїзників. Як на вершників нападають, гиркаючи, Буе і Банг, один із сокирою, другий — з широким шамширом. Не бачив бризок крові, не чув вереску мордованих людей.
Не бачив, як гине Ескерак, а одразу за ним — Сперрі, яких, наче рибу, роздер Банг. Не бачив, як Буе звалив Флокета разом із конем і як потім діставав його з-під коня. Але несамовитий вереск Флокета, ніби голос зарізаного півня, чув ще довго.
До тієї самої миті, поки не звернув з гостинця і не пірнув у ліс.
Розділ тринадцятий
Якщо готувати махакамську заливайку, то робити її треба так: якщо влітку, то лисичок, якщо восени — зеленушок назбирай. Якщо взимку або навесні готуєш, то візьми сушених грибів щедру жменю. В горщик води налий, замочи на ніч, вранці підсоли, вкинь півцибулини, провари. Проціди, але відвар не змарнуй, злий його в посудину, тільки пильнуй, аби пісок туди не потрапив, який конче на дні горщика осяде. Картоплю приготуй, кубиками її покремсай. Візьми шпика жирного побільше, покрай, обсмаж. Цибулю поріж півкільцями, і в жиру, що зі шпика витопився, смаж, аж поки трохи не підсмалиться. Візьми великий горщик, вкинь все в нього, і не забудь про нарізані гриби. Залий грибним відваром, води додай, скільки треба, залий за смаком житньою закваскою — як таку закваску приготувати, написано в іншому місці. Провари, сіллю, перцем і майораном приправ за власним смаком. Здобри сальцем витопленим із солонини. Сметаною забіли, якщо смакує тобі сметана, але знай: це супроти наших краснолюдських традицій, це вже людська мода, — заливайку сметаною забілювати.
Елеонора Рундурін-Піготт, Махакамська знана кулінарка, детальна наука рецептам та способам приготування страв із м'яса, риби та овочів, а також рецепти розмаїтих соусів, випічки, виробів із тіста, варки варення, приготування ковбас, консервів, вина, горілки, а також різні корисні секрети приготування та зберігання продуктів, які необхідні кожній добрій і бережливій господині.
Як майже всі поштові станції, ця також розташувалась на роздоріжжі, на перехресті доріг.