Він наказав принести води й чистого полотна, бо був тепер тільки хірургом. Джеремі, здивований тим, що сталося, найбільше від усіх, стояв поряд і ошелешено дивився на поваленого Тондера.
В той час як Блад перев'язував рану, Тондер прийшов до пам'яті і його погляд повільно звернувся на людину, що схилилась над ним..
— Вбивця! — мовив він крізь зціплені зуби, і голова його знову безсило схилилась до плеча.
— Зовсім навпаки,— відповів Блад, вправно обмотуючи стрічкою полотна груди пораненого, якого підтримував Вентадур.— Я ваш рятівник. Від цієї рани він не вмре,— сказав він,— хоч його й продірявлено наскрізь. Якщо йому пощастить, то за місяць він бешкетуватиме знову. Краще нікуди не забирати його звідси, хай полежить тут кілька днів, і його треба доглянути.
Джеремі не пам'ятав, як дістався на борт "Арабел-ли". Події другої половини дня він сприймав якось туманно, наче вони відбувались у сні. Він пам'ятав тільки, що дивився в похмуре обличчя смерті, проте залишився живий. За вечерею у великій капітанській каюті він спробував пофілософствувати на цю тему.
— Це є доказом того,— сказав він,— що ніколи не слід занепадати духом чи визнавати себе переможеним. Мене дуже легко могли сьогодні вбити і неодмінно вбили б, якби я наперед вирішив, ніби Тондер краще за мене володіє шпагою.
— Цілком можливо, що так воно й є,— зауважив Блад.
— Тоді чому ж вийшло так, що проштрикнув його я?
— Справді, чому, Пітере? — спитав Волверстон, і всі присутні, мов луна, повторили це запитання.
Відповів Хагторп:
— Річ у тім, що слава того негідника як неперевер-шеного фехтувальника грунтувалася тільки на його хвастощах. Багато хто так робить.
На цьому обговорення поєдинку закінчилося. [422]
Вранці капітан Блад зауважив, що їм слід було б зробити візит мосьє д'Ожеронові й повідомити його про вчорашню подію. Як губернатора Тортуги, його належало у відповідності з законом поінформувати про поєдинок, хоч, власне, крайньої необхідності в цьому не було, оскільки він особисто знав обох його учасників. Джеремі ж, завжди й під будь-яким приводом готовий іти в губернаторський будинок, цього ранку особливо хотів туди потрапити, відчуваючи, що перемога в поєдинку оточує його героїчним ореолом...
Наближаючись у шлюпці до берега, капітан Блад помітив, що фрегат "Сінь" покинув свою стоянку в бухті, з чого Джеремі байдуже зробив висновок, що мосьє де Меркер, нарешті, вирушив з Тортуги.
Губернатор зустрів їх надзвичайно привітно. Він уже чув, що сталось у шинку "У французького короля". їм немає потреби утруднювати себе будь-якими поясненнями. Ніякого офіційного розслідування цієї справи не буде. Причини поєдинку йому чудово відомі.
— Якби цей поєдинок закінчився по-іншому,— щиро мовив губернатор,— я теж діяв би інакше. Знаючи, хто розпочав сварку — пам'ятаєте, мосьє Піт, мої застереження? — я був би змушений вжити проти Тондера необхідних заходів і, можливо, попросив би вас, капітане Блад, допомогти мені. Порядок повинен бути дотриманий навіть у такій колонії, як ця. Але все завершилось якнайкраще. Завдяки вам я щасливий, мосьє Піт.
Ці слова здалися Піту вельми доброю ознакою, і він поквапився спитати дозволу піти й засвідчити своє шанування мадемуазель Люсьєні.
Д'Ожерон здивовано глянув на нього:
— Люсьєні? Але Люсьєни тут уже немає. Сьогодні вранці вона разом зі своїм чоловіком вирушили на фрегаті "Сінь" до Франції.
— 3... чоловіком? — як луна повторив Джеремі, відчувши раптом, що все попливло в нього перед очима..
— Так, з мосьє де Меркером. Пам'ятаєте, я казав вам, що її заручено. Сьогодні рано-вранці отець Бенуа повінчав їх. Ось чому я сказав, що завдяки вам я щасливий, мосьє Піт, бо поки тут вештався Тондер, я не наважувався на цей шлюб. Пам'ятаючи про Левассера, я не міг дати дозволу на її від'їзд, тому що, подібно до Левассера, Тондер, безперечно, подався б слідом за нею й міг би наважитись на таке, на що не наважувався тут, на Тор-тузі. [423]
— І тому,— крижаним тоном мовив капітан Блад,— ви нацькували цих двох один на одного, щоб поки вони гризтимуться за кістку, третій міг з нею втекти. Це, мосьє д'Ожерон, хоч і спритний, але не дружній вчинок.
— Ви гніваєтесь на мене, капітане! — д'Ожерон, здавалось, по-справжньому засмутився.— Але я повинен був подбати про свою дитину, до того ж я нітрохи не сумнівався, чим закінчиться поєдинок.. Наш дорогий мосьє Піт не міг не перемогти негідника Тондера.
— Наш дорогий мосьє Піт,— відказав капітан Блад,— через кохання до вашої дочки міг дуже легко позбутися життя, сприяючи здійсненню ваших шлюбних планів. Яка іронія долі! Ти бачиш, Джеррі,— провадив він далі, взявши під руку свого молодого шкіпера, що стояв, мов громом прибитий і блідий як мрець,— які страшні небезпеки таїть у собі нерозумне кохання. Ходімо звідси, мій друже.
Він мало не силоміць потягнув хлопця за собою. Потім, тому що був дуже сердитий, зупинився в дверях і з посмішкою, яка не провіщала нічого доброго, обернувся до губернатора.
— А чому ви думаєте, що я не зроблю для мосьє Пі-та того, що міг зробити Тондер? Хіба я не можу наздогнати "Сінь" і захопити вашу дочку для свого шкіпера?
— Боже мій! — вигукнув мосьє д'Ожерон, нажаханий можливістю такої заслуженої ним помсти.— Ви ніколи цього не зробите!
— Ні, не зроблю. І знаєте чому?
— Тому що я довірився вам. Тому що ви — людина честі!
— Людина честі? Он як? Ні, я пірат. Я не зроблю цього тільки тому, що вважаю вашу дочку не гідною мосьє Піта, про що я казав йому раніше й у чому, сподіваюсь, він сам тепер пересвідчився.
Тільки так і помстився Блад мосьє д'Ожеронові за його підступність в усій цій справі. Висловившись, він залишив губернаторський дім, забравши з собою прибитого горем Джере*мі.
Вони були вже біля молу, коли німий відчай хлопця поступився місцем шаленій люті. Його обдурили, з нього насміялися, навіть саме його життя було поставлено на карту задля досягнення чужої мети. І тому хтось та повинен заплатити за це!
— Ну, якщо я коли-небудь упіймаю цього мосьє де Меркера, я...— шаленів Джеремі. [424]
— О, тоді ти такого накоїш! — глузливо мовив Блад.
— Я провчу його, як провчив цього пса Тондера! Тут капітан Блад так засміявся, аж мусив зупинитись.
— О, яким великим майстром шпаги ти раптом став, Джеррі. Ну просто грозою всіх шовкових камзолів. Та, мабуть, доведеться розчарувати тебе, мій юний Тібальде(1), поки ти знову не вскочив у якусь халепу.
(1) Персонаж трагедії Шекспіра "Ромео і Джульєтта".
— Розчарувати мене? — нічого не розуміючи, перепитав Джеремі і втупився в капітан Блада. Його гарне й чисте чоло прорізала зморшка.— Поклав я вчора того французького дуелянта чи не поклав?
Не перестаючи сміятись, Блад відповів:
— Ні, не поклав.
— Не поклав? — Джеремі взявся в боки,— Може, ти скажеш, хто ж тоді його поклав?
— Я поклав,— промовив капітан Блад, уже не сміючись.— Я поклав його підставкою мідного свічника. Я просто осліпив його, пустивши йому в очі сонячного зайчика, поки ти розмахував своєю шпагою.— І, побачивши, як Джеремі зблід, квапливо нагадав: — Інакше він би тебе вбив.— Незрозуміла посмішка пробігла по його міцно стулених губах, в ясних очах сяйнуло щось невловиме, й він додав з ноткою гіркого задоволення: — Адже я капітан Блад.
Розділ VIII
СПОКУТА МАДАМ ДЕ КУЛЕВЕН
Дон Хуан де ла Фуенте, граф Медіанський, напівле-жачи на кушетці біля широкого квадратного вікна своєї розкішної каюти, розташованої на кормі, лінькувато перебирав струни прикрашеної бантом гітари й солодким баритоном співав не зовсім пристойну пісеньку, добре відому в ті дні в Малазі.
Граф був ще молодий — не більше тридцяти років, вишукано одягнений і мав чорні оксамитові очі, повні червоні губи, напівприкриті невеличкими вусами, й маленьку клинцювату борідку. Його обличчя, постава, одяг, манера триматися — все дромовляло про те, що він ласолюб, а опорядження каюти на великому сорокагарматному галео-ні було до пари її мешканцеві. Оливково-зелені стіни було прикрашено позолоченою різьбою із зображенням купідонів [425] і дельфінів, фруктів і квітів, а всі пілерси являли собою каріатид, зроблених у вигляді хвостатих русалок. Біля передньої стіни стояв красивий буфет, повнісінький золотого й срібного посуду, між дверима, що вели до двох менших кают уздовж лівого борту, висіла картина, на якій було зображено Афродіту, підлогу вкривав багатий східний килим, а другий, ще кращий — квадратний стіл, над яким висіла лампа з карбованого срібла. На полиці стояли книжки "Мистецтво кохання" Овідія(1), "Сатирикон" (2), твори Боккаччо (3) й Поджо (4)засвідчуючи класично розпусні нахили їхнього власника. Стільці, так само як і кушетка, на якій вивернувся дон Хуан, були оббиті кольоровою кордовською шкірою із золотим тисненням, і хоч у відкриті вікна вривався лагідний вітерець, що повільно гнав галеон уперед, повітря в каюті було задушливе від амбри й інших пахощів.
Пісенька дона Хуана вихваляла плотські втіхи й оплакувала папу римського, приреченого на безшлюбність серед навколишнього багатства.
Дон Хуан співав цю пісеньку капітанові Бладу, який сидів, спершись ліктем на стіл і поклавши одну ногу на сусідній стілець. На його смаглявому, горбоносому обличчі застигла посмішка, під якою, немов під маскою, він приховував нудьгу й відразу. На ньому був сірий, оздоблений срібною стрічкою камлотовий костюм з гардероба дона Хуана,— обидва вони були майже однакового зросту й віку й мали схожі фігури,— пишна чорна перука, що також належала дону Хуану.
До виникнення цієї неймовірної ситуації спричинився цілий ланцюг випадковостей, коли найзапекліший ворог Іспанії перетворився раптом на почесного гостя на борту іспанського галеона, що неквапливо повз Карибським морем у напрямку Підвітряних островів, до яких залишалось близько двадцяти миль. Зразу ж зауважимо: томний дон Хуан, який розважав свого гостя, був дуже далекий від того, щоб бодай запідозрити, для кого він співає.
(1) Публій Овідій Назон — римський поет, що жив на рубежі нової ери.
(2) "Сатирикон" — твір римського письменника Петронія (І ст. н. є.).
(3) Боккаччо — італійський письменник XIV ст., автор "Декаме-рону".
(4) Поджо Браччоліні — італійський письменник (XIV-XV ст. ст.).
Історія того, як Пітер Блад потрапив на галеон, викладена [426]
Пітом у корабельному журналі сумлінно, багатослівно і з нудними подробицями, потребує тут стислого переказу.
Тиждень тому, коли на острові Маргарита у відлюдній бухті пірати чистили кіль флагманського корабля "Ара-белла" від нарослих на ньому черепашок і водоростей, кілька дружніх карибських індіанців принесли капітанові Бладу звістку про те, що в затоці Каріако перебуває іспанська флотилія шукачів перлів, яка вже зібрала там багатий врожай.
Спокуса напасти на цю флотилію виявилась для Блада надто великою.