Серпанок пилу заволік сонце. Пахло вихлопними газами і гарячим подихом вулиці. Я трохи постояв перед "Савої" і врешті таки зайшов. Зала була напівпорожня і сонна. Аукціоніст стояв за кафедрою і вигукував пропозиції. Розпродаж килимів закінчився, і тепер продавали фігурки святих. Їх винесли на сцену і поставили в рядочок, здавалося, їх готують до нових тортур. Деякі ще були перев'язані шнурком і їх розпаковували просто там. Кольорові фігурки не користувалися попитом і були дуже дешеві. У воєнний час такі найчастіше відправляли у в'язниці. Я знову вийшов на вулицю і почав роздивлятися вітрини. Між масивними меблями епохи Ренесансу стояли два китайські бронзові вироби, один із них — копія з епохи Мін, це відразу впадало в очі, інший — напевно, справжній. Патина була поганенька, можливо, навіть надавалася до обробки, але все одно мала щось таке, що надавало їй справжності. Мені здалося, що хтось, хто недуже тямиться на мистецтві, вважав цю бронзу копією і намагався її підробити. Повернувся у напівтемне приміщення і попросив каталог наступного аукціону. Бронзу подавали там без даних про епоху — між олов'яними глечиками, латунними виробами та рештою дешевих речей. Вони мали би коштувати дуже дешево, оскільки таких скромних аукціонів багаті антиквари не відвідують.
Я вийшов із "Савої" і пішов униз по П'ятдесят четвертій до Другої авеню. Там повернув праворуч і попрямував далі — до магазинчика братів Льові. Я думав, чи не купити бронзу самому, щоби потім перепродати її Льові-старшому. Переконаний, що він не зауважив її між олов'яними глечиками і масивними меблями. Потім згадав про Наташу і про той вечір, коли вона відвезла мене на "ролс-ройсі" до готелю. Я тоді попрощався поспіхом, бо під кінець дороги змовк, думаючи тільки про те, як мені втекти з цього розкішного автомобіля.
Причина була по-дитячому смішна — я мав терміново сходити в туалет. А оскільки у Нью-Йорку знайти відповідний заклад значно важче, ніж у Парижі, то терпів до останнього, а тому в мене не залишилося часу достойно попрощатися. Наташа обурено дивилася вслід, а коли я вже зробив нагальну справу, то розізлився на себе і подумав, що знову все зіпсував. Щоправда, наступного дня той факт, що я обрав страждання і муки і не попросив водія зупинитися біля першого-ліпшого готелю, а Наташу — почекати в машині, здався мені хоч і вивернутою навспак, але таки романтикою; я вважав це дурницею, але водночас і виявом поваги, тому мене охопило відчуття несподіваної ніжності. Я намагався згадувати вчорашні відчуття, аж поки опинився перед крамницею братів Льові. Побачив Льові-молодшого, який стояв між двома білими кріслами у стилі Людовіка Чотирнадцятого і замріяно давиться на вулицю; я зібрався з силами, відмовився від думок про мою першу самостійну бізнес-оборудку і зайшов усередину.
— Містере Льові, як справи? — обережно поцікавився я нейтральним тоном, щоб відразу не розізлити цього романтика.
— Добре! Брата зараз немає. Він саме споживає свою кошерну їжу, ви ж знаєте! А я — ні, — додав він, м'яко блиснувши очима. — Я харчуюся по-американському.
Брати Льові нагадували мені відомих сіамських близнюків, один із яких не вживав спиртного взагалі, а інший — був справжній алкоголік. Оскільки система кровообігу в них була одна на двох, то нещасний непитущий мусив витримувати не тільки сп'яніння, а й похмілля брата-пияка. Як завжди, страждала доброчесність. Так само і в братів Льові: один — ортодоксальний єврей, інший — вільнодумець.
— Я натрапив на бронзову фігурку, — сказав я. — Її продаватимуть з аукціону зовсім дешево.
Льові-молодший відмахнувся.
— Скажете про це моєму братові-фашисту, мене бізнес тепер геть не цікавить. Міркую винятково про проблеми життя та смерті. — Він рішуче обернувся до мене: — Скажіть мені чесно, що б ви порадили: одружуватися чи не одружуватися?
Запитання було провокативне, я програв би за будь-якої відповіді.
— Який ваш знак зодіаку? — запитав я натомість.
— Що?
— Коли ви народилися?
— Яке це має значення? Дванадцятого липня.
— Так я і думав. Ви — Рак. Дуже вразлива, сімейна, мистецька натура.
— То мені одружуватися?
— Раків важко позбутися. Вони тримаються так міцно, що годі їх відчепити. Хіба що відрізавши клешні.
— Яке жахливе порівняння!
— Порівняння суто символічне. Психоаналітики сказали б інакше: поки не вирвеш їм статевих органів.
— Ото й усе? — заскімлив Льові. — Облишмо це! Скажіть мені чітко і просто: одружуватися мені?
— У католицькій Італії я б вам однозначно сказав "ні". В Америці все простіше: ви завжди зможете розлучитися.
— Хіба йдеться про розлучення? Я запитую про одруження.
Мені не довелося дешево жартувати, що це одне й те ж. Так само як і пояснювати, що, хто про таке запитує, той одружуватися не має. Або ти одружуєшся, або ні. У магазин зайшов Льові-старший, який аж сяяв від кошерної їжі.
Молодший поглядом попросив мене мовчати. Я кивнув.
— Як справи у паразита? — весело запитав мене Льові-старший.
— У Сильверса? Він щойно добровільно підвищив мені зарплату.
— Його право. І скільки? Долар на місяць?
— Сто.
— Що?
Обидва брати втупилися в мене поглядами. Старший оговтався швидше:
— Мав би додати двісті.
Я був від нього у захваті, але вирішив не відступатися:
— Він так і хотів. Але я відмовився. Вважаю, що поки таких грошей не вартий. Можливо, через рік.
— З вами ніколи розумно не поговориш, — пробурмотів Льові-старший.
— Чому ж ні, — заперечив я. — Якщо йдеться про бронзу.
Я розповів про свою знахідку.
— Я міг би купити її для вас на аукціоні. Всі вважають її підробкою.
— А якщо вона справді фальшива?
— Тоді ми помилилися. Чи ви хочете, щоб я застрахував вас від збитків?
— Чом би й ні? — всміхнувся Льові. — 3 вашими прибутками!
— Я й сам можу її купити. Так буде простіше, — відповів я розчаровано, бо очікував на більшу вдячність за таку пораду. Чергова помилка. — І як сочевичний суп? Смачний?
— Сочевичний суп? Звідки ви знаєте, що я його їв?
Я показав на лацкан його піджака, де красувалася половинка роздушеної сочевичени:
— Занадто важка страва як на цю пору року, містере Льові. Ризикуєте вхопити апоплектичний удар. Бувайте, джентльмени!
— Містере Росс, ви просто добродушне чудовисько! — з кисло-солодкою посмішкою відповів Льові-старший. — І геть не розумієте жартів! Скільки захочуть за ту бронзу?
— Я маю ще раз на неї глянути.
— Добре. Бо я не зможу. Та й коли подивлюся на неї принаймні двічі, вони щось запідозрять. Вони мене знають. Повідомите мене?
— Добре.
Я вже був біля дверей, коли Льові-старший гукнув:
— Про Сильверса ви ж збрехали?
— Ні! — відповів я. — Але в мене є краща пропозиція від Розенберга.
Не ступивши і двадцятьох кроків, я пошкодував про сказане. Не з етичних міркувань, а через забобон. За життя я вже чимало разів вдавався до махінацій із Господом Богом; завжди свято вірив у нього, опиняючись у загрозливій ситуації, — так само як тореадори перед боєм на арені приносять до своєї комірчини фігурку Богоматері, прикрашають її квітами, моляться й обіцяють золоті гори — ставити свічки, відвідувати меси, благочестиво жити, не пити текіли і таке інше. Та щойно бій щасливо минав, вони безцеремонно жбурляли до валізи з брудною білизною Матінку Божу, квіти розпродували, обіцянки забували і припадали до пляшки з текілою — аж до наступної кориди, коли все повторювалося знову. Мої махінації з Господом Богом були того ж калібру. Крім того, був іще делікатніший забобон, який мене вже давно не переслідував, — він будувався не на тому, щоб відігнати небезпеку, а на тому, щоб не злякати надію. Я зупинився. З вітрини крамниці з риболовним причандаллям на мене дивилися опудала щук, яких кільцями обвивала жилка. "Щоб не злякати надію, її треба, принаймні, мати", — подумав я і раптом зрозумів, що з тих же причин я і подарував братам Льові свою маленьку бізнес-справу. Я хотів схилити на свій бік не лише Бога, який саме підіймав сонну голову над дахами будинків, а й саму долю, бо сталося те, в чому я вже давно зневірився: я знову на щось очікував — не на раціональне чи матеріальне, а на тепле і ніжне; воно сповнювало мене блаженного відчуття, що я ще не остаточно перетворився на автомат. Мені пригадалися всі старі, давно забуті відчуття — серцебиття і прискорене дихання, — цієї хвилини вони стали справжні — їх осяяло несподіване подвійне світло двох життєвих стежин — моєї та іншої, безіменної.
15
Коли наступного ранку я озвучив Сильверсу бажання місіс Вімпер, він відреагував досить зневажливо.
— Вімпер, яка ще Вімпер? Коли вона прийде? О п'ятій? Я не знаю, чи буду вдома.
Я точно знав, що цей лінивий крокодил тільки те й робить, що чекає на клієнтів, попиваючи віскі.
— Добре, — мовив я, — перенесемо її візит на інший раз, коли ви матимете час.
— Та добре вже, приводьте її сюди, — кинув недбало. — Завжди простіше покінчити з таким одразу.
"Гаразд, — подумав я. — Тоді я зможу ще раз глянути на бронзу у "Савої", але по обіді, а не під час обідньої перерви, коли там крутиться купа людей".
— Вам сподобалося умеблювання Куперової квартири? — запитав раптом Сильверс.
— Дуже. Очевидно, в нього прекрасні консультанти.
— Ваша правда. Сам він нічогісінько не петрає.
Я подумав, що й Сильверс мало що тямить, окрім однієї вузької царини мистецтва — французьких імпресіоністів. І він не мав жодних підстав так безмежно пишатися тими знаннями, адже це — його бізнес, так само як у Купера — зброя та брухт. І якщо оцінювати все з цього погляду, то Купер іще й мав перевагу — у нього були розкішні меблі, а Сильверс міг похвалитися хіба що м'якими диванами, фотелями та примітивними меблями масового виробництва.
Схоже, він угадав мої думки:
— Мені не складно було б обставити будинок меблями кінця XVIII століття, — зауважив він. — Але я відмовився від цієї ідеї через картини. Цей весь непотріб у стилі бароко чи рококо лише відволікає. Пережиток минулих епох! Нащо воно сучасним людям?
— У Купера все інакше, — відповів я. — Йому не треба продавати картин. Він може дібрати їх до меблів.
Сильверс розсміявся:
— Якби Купер справді хотів поєднати картини, меблі та особистий простір, йому слід було б усюди розставити кулемети і легку зброю. Так було б доречніше.
Я знову відчув нотки неприязні до Купера.