Година, коли італійки в Ломбардській низовині вже проказують: "La notte più bella" [10]. Година відчаю і година мрій.
Він зачинив вікно. В кімнаті раптом стало багато темніше. Всередину залетіли тіні й повсідалися по кутках, нечутно перемовляючись. Пляшка з коньяком, яку принесла Роланда, полискувала на столі, мов полірований топаз. Равік іще трохи постояв, потім спустився вниз.
Велика зала була вже яскраво освітлена. Грав оркестріон. Дівчата в рожевих шовкових сорочках сиділи двома рядами на м'яких дзигликах. У всіх груди були відкриті. Клієнти хотіли бачити, що купують. їх уже зібралося з півдесятка. Переважно дрібні службовці та крамарі середнього віку. Це були обережні фахівці, які знали, коли тут відбувається огляд, і приходили зразу після нього, щоб мати цілковиту певність, що не заразяться трипером. Івонна вже була біля свого старого. Він сидів коло столика з чаркою "дюбоне", а вона стояла поряд, спершись однією ногою на стілець, і пила шампанське. З кожної випитої пляшки вона отримувала десять відсотків. Видно, старий справді знавіснів, що розщедрився на шампанське. Звичайно його замовляли тільки чужоземці. Івонна знала це. Вона стояла в позі поблажливого приборкувача диких звірів.
— Скінчив, Равіку? — спитала Роланда, ідо стояла біля дверей.
— Так. Усе гаразд.
— Хочеш чогось випити?
— Ні, Роландо. Піду до себе в готель. Я з самого ранку працюю, і єдине, що мені тепер потрібне, це гаряча ванна й чиста білизна.
Він пішов повз бар до гардеробу. У двері заглядав бузковими очима вечір. У синьому небі гудів самітний літак. На найвищій гілляці безлистого дерева виспівувала невелика чорна пташка.
Жінка, хвора на рак, який пожирав її, немов сліпий сірий хижак, каліка, що вираховував свою пенсію, повія з золотоносним задом, перший дрізд на дереві — все пропливало мимо, а він, байдужий до нього, поволі йшов до жінки в присмерку, що пахнув теплою постіллю.
— Хочеш іще кальвадосу?
Джоан кивнула головою.
— Ще трішки вип'ю.
Равік махнув рукою офіціантові.
— У вас є кальвадос, давніший за цей?
— Хіба цей поганий?
— Непоганий. Але, може, ви маєте в льоху ще якийсь.
— Зараз погляну.
Офіціант пішов до каси, біля якої дрімала господиня з кішкою на колінах. Потім відчинив двері з матовими шибками і зник за ними. Там над рахунками сидів господар. За хвилину офіціант з'явився звідти, зосереджений, поважний, і, не дивлячись на Равіка, пішов униз до льоху.
— Здається, все гаразд.
Офіціант повернувся з пляшкою, яку ніс на руках обережно, наче немовля. Пляшка була брудна, не мальовниче посипана курявою спеціально для туристів, а просто дуже брудна, бо довгі роки пролежала в льоху. Офіціант обережно відкоркував її, понюхав, тоді приніс дві великі чарки.
— Куштуйте, пане, — сказав він Равікові, наливши в чарку кілька крапель.
Равік узяв чарку, спершу вдихнув запах, тоді покуштував напій, відхилився на спинку стільця й кивнув головою. Офіціант також урочисто кивнув головою і налив чарки на третину.
— Покуштуй, — сказав Равік Джоан.
Вона пригубила чарку й поставила на стіл. Офіціант стежив за нею. Джоан здивовано глянула на Равіка.
— Такого я ще зроду не пила, — мовила вона і ще раз ковтнула. — Його наче не п'єш, а вдихаєш у себе.
— Правда, мадам, — вдоволено озвався офіціант. — Ви добре сказали.
— Равіку, — мовила Джоан, — ти наражаєш себе на небезпеку. Після цього кальвадосу я вже не зможу пити іншого.
— Нічого, питимеш.
— Але завжди мріятиму про цей.
— Ну й добре. Станеш романтиком. Оспівувачем кальвадосу.
— Але інший мені вже не смакуватиме.
— Навпаки, навіть дужче смакуватиме, ніж досі. Бо ти питимеш один, а тужитимеш за іншим. Уже через саме це він здаватиметься тобі не таким буденним.
Джоан засміялася.
— Дурниці. І ти сам це знаєш.
— Звичайно, дурниці. Та людина живе дурницями, а не пісним хлібом фактів. А то що б сталося з коханням?
— До чого тут кохання?
— До того. Турбота про подальше існування. Без цього ми могли б кохати тільки один раз, а потім усе б відкидали. А так лишається дещиця туги за тим, кого ми залишаєм або хто нас залишає, і прикрашає ореолом того, хто приходить потім. Після втрати чогось нове набуває певного романтичного забарвлення. Давній невинний самообман.
Джоан подивилася на нього.
— Коли ти кажеш таке, мені гидко слухати.
— І мені гидко.
— Не кажи такого. Навіть жартома. Диво обертається в якийсь трюк.
Равік промовчав.
— І це звучить так, наче тобі все набридло і ти вже роздумуєш, як би кинути мене.
Равік глянув на неї з прихованою ніжністю.
— Хай тебе це не хвилює, Джоан. Я тебе ніколи не кину. Але прийде час, і ти кинеш мене. Напевне кинеш.
Джоан рвучко поставила чарку на стіл.
— Що за дурниці! Я тебе ніколи не кину. Чого ти навіюєш мені такі думки?
Очі, подумав Равік. У них спалахують блискавки. Лагідні, червонясті блискавки, ніби відблиск цілого моря свічок.
— Джоан, — сказав він, — я тобі нічого не навіюю. Але розповім тобі казку про морську хвилю і камінь-стрімчак. Це давня казка. Її вже знали, як нас іще й на світі не було.
Слухай. Була собі колись хвиля й закохалася вона в прибережний камінь, скажімо, в затоці на Капрі. Вона огортала його піною і бризками, день і ніч цілувала, обіймала своїми білими руками. Вона зітхала, і плакала, і благала, щоб він прийшов до неї. Вона його кохала, упадала коло нього, а, упадаючи, поволі підточувала. І одного чудового дня камінь подався. Зовсім підточений, він упав у її обійми.
Равік ковтнув кальвадосу.
— І що? — спитала Джоан.
— І раптом не стало каменя, не було вже з ким гратися, не було кого любити і за ким тужити. Лишився тільки уламок на морському дні. Хвиля була розчарована, їй здавалося, що той камінь обдурив її. І тоді вона знайшла собі другий камінь.
— То й що? — Джоан недовірливо дивилася на нього. — Що з цього випливає? Камінь повинен був лишитися каменем.
— Так завжди кажуть хвилі. Але все рухоме сильніше за те, що не рухається. Вода сильніша за камінь.
Джоан нетерпляче махнула рукою.
— А до чого тут ми? Це ж просто казка, вигадка. Чи ти знов глузуєш із мене? Коли вже на те пішлося, то кинеш мене ти. Це вже я знаю напевне.
— Це будуть твої останні слова перед тим, як ти мене кинеш, — сміючись відповів Равік. — Ти скажеш, що я тебе кинув. І наведеш багато доказів цьому… І сама повіриш у них… І матимеш слушність перед найстарішим суддею світу: перед природою.
Він підкликав офіціанта.
— Можна купити цю пляшку кальвадосу?
— Ви хочете її взяти з собою?
— Саме так.
— У нас цього не заведено, пане. Ми не продаємо напоїв у пляшках.
— Спитайте у господаря.
Офіціант повернувся з газетою. То була "Парі суар".
— Господар зробив для вас виняток, — сказав він, міцно заткнув корок і загорнув пляшку в газету, спершу сховавши до кишені спортивний додаток. — Нате, пане. Найкраще тримайте її в темному прохолодному місці. Це кальвадос із ферми діда нашого господаря.
— Чудово. — Равік розрахувався, взяв пляшку й оглянув її.— Ходи з нами, сонячне сяйво. Протягом довгого гарячого літа й блакитної осені ти гріло яблуні в старому, обвіяному
вітрами нормандському саду. Ти нам потрібне. Бо десь у всесвіті лютує буря.
Вони вийшли на вулицю. Накрапав дощ. Джоан зупинилася.
— Ти мене кохаєш, Равіку?
— Так, Джоан. Дужче, ніж тобі здається.
Вона пригорнулася до нього.
— Інколи в це важко повірити.
— Навпаки. Хіба я розповідав би тобі такі казки, якби не кохав тебе?
— Краще б ти розповідав щось інше.
Равік дивився на дощ і всміхався.
— Кохання, Джоан, це не плесо ставка, в яке можна дивитися, мов у дзеркало. Воно має припливи й відпливи. І уламки кораблів, що зазнали аварії, і затонулі міста, і восьминоги, і бурі, і скриньки з золотом, і перли. Але перли лежать дуже глибоко.
— Про це я нічого не знаю. Для мене кохання — це коли люди належать одне одному. Навіки.
Навіки, подумав він. Давня дитяча казка. Навіки, коли не можна втримати навіть хвилини!
Джоан застебнула пальто.
— Хотіла б я, щоб уже було літо, — мовила вона. — Я ще ніколи не чекала його так, як цього року.
Джоан дістала з шафи свою чорну вечірню сукню й шпурнула її на ліжко.
— Ох, як я її часом ненавиджу. Вічне чорне манаття! Вічна "Шехерезада"! Завжди те саме! Все те саме!
Равік подивився на неї, проте нічого не сказав.
— Ти цього не розумієш? — спитала вона.
— Ще й як…
— То чому ти не забереш мене звідти, коханий?
— Куди?
— Куди-небудь! Байдуже куди!
Равік розгорнув з газети пляшку, витяг корок, потім приніс чарку й налив її по вінця.
— На, — сказав він. — Випий.
Джоан похитала головою.
— Не допоможе. Буває, п'єш і не допомагає. Часом узагалі ніщо не допомагає. Сьогодні ввечері мені не хочеться туди йти. До тих ідіотів.
— То не йди.
— А потім?
— Подзвони, що ти захворіла.
— Завтра однаково доведеться йти. Так буде ще гірше.
— Можна захворіти на кілька днів.
— Однаково. — Вона глянула на Равіка. — Що це? Що зі мною діється, коханий? Може, це через дощ? Або через цю мокру темряву? Інколи мені здається, що я лежу в труні. Тонеш у сірих надвечір'ях. Тільки в тому твоєму маленькому ресторанчику я забула про все й почувалася щасливою з тобою… Навіщо ти завів мову про те, що тебе кидають або ти кидаєш? Я не хочу нічого про це знати й не хочу нічого чути! Мене від цього сум бере, перед очима постають видива, яких я не хочу бачити, і викликають у душі тривогу. Я знаю, ти не мав нічого поганого на думці, але твої слова зачепили мене за живе. Дуже зачепили, а тоді почався дощ і стемніло. Ти цього не розумієш. Ти сильний.
— Сильний? — перепитав Равік.
— Так.
— Звідки ти знаєш?
— Ти нічого не боїшся.
— Я вже нічого не боюся. Це не те саме, Джоан.
Не слухаючи його, вона сягнистим кроком ходила по кімнаті, що здавалася надто тісною для неї. Вона завжди ходить так, ніби рухається проти вітру, подумав Равік.
— Мені хочеться втекти від усього цього, — мовила вона. — Від цього готелю, від нічного клубу, від масних поглядів. Утекти! — Вона зупинилася. — Равіку, невже ми мусимо жити так, як тепер? Хіба ми не можемо жити, як інші люди, що кохають одне одного? Бути разом, мати щось своє, проводити вечори в затишку і спокої, а не сидіти на валізах, марнувати порожні дні в готельннх номерах, де ми всім чужі…
На обличчі в Равіка не проступало ніякого почуття.