Він негайно ж завівся, бо вона, мабуть, навмисне вимкнула була запалювання.
— Спасибі! — крикнула Гелен і перехилилася з кабіни до мене. Губи її ворушилися, але нічого не можна було розібрати.
— Ви — першорядний спеціаліст! — сказала вона потім голосніше і поїхала.
Декілька секунд я стояв, оповитий синюватим димком від машини. Я майже не відчував ніякої радості від побачення — отак раптову зміну спеки й холоду сприймаєш як одне й те саме. А тоді поволі, механічно посуваючись уперед, почав думати; разом з думками прийшли неспокій і згадка про те, що я чув у таборі, і мені в душу помалу почали вгризатися неясні сумніви.
Лежачи на узліссі, я чекав. Стіна плачу, як назвала Гелен шеренгу жінок біля дроту, що мовчки і наче сліпі вдивлялися у вечірні сутінки, — порідшала. Незабаром мало не всі розійшлися, відхлинули назад у табір. Стемніло. Я пильно вдивлявся у стовпи огорожі. Вони вже ледве вирізнялися у сутінках, як густіші тіні, а потім серед них з'явилася якась нова, темна тінь.
— Де ти? — прошепотіла Гелен.
— Ось тут!
Я навпомацки пробрався до неї.
— Ти можеш вийти? — спитав я.
— Трохи згодом. Коли всі розійдуться. Почекай там.
Я ковзнув назад у лісок, заглибившись рівно настільки, щоб мене не помітили, якби хтось посвітив на ліс ліхтариком. Я лежав на землі, вдихаючи міцний запах пожовклого листя. Знявся вітрець, і навколо зашелестіло, ніби до мене підповзала тисяча шпигунів. Очі в мене дедалі більше звикали до темряви, і я вже бачив тепер постать Гелен, а над нею неясно виступало її бліде обличчя, риси якого я не міг розпізнати. За тим колючим дротом вона то здавалась мені чорним стеблом з білою квіткою вгорі, то знову якоюсь темною безіменною постаттю з давно померклих часів, а що розгледіти її обличчя я не міг, то для мене в ньому ніби поєдналися обличчя всіх стражденних світу. Трохи далі я помітив постать другої жінки у тій самі позі, як і Гелен, і там іще й третю, а оддалік і четверту — вони стояли, наче ряд каріатид, що підпирають небо туги і надії.
На це тяжко було дивитись, і я одвернувся. Коли ж я знову глянув у тому напрямі, то побачив, що ті троє вже беззвучно зникли, а Гелен нахилилась і сіпає за дріт.
— Розсунь його, — сказала вона.
Я наступив на нижню дротину, а верхні підняв.
— Зажди-но, — прошепотіла Гелен.
— А де ж інші? — спитав я.
— Пішли назад у табір. Одна з них нацистка. Тому я раніше не могла перелізти. Вона б мене виказала. Це та, що плакала тут.
Гелен зняла блузку та спідницю і подала їх мені через дріт.
— Ще, не дай Боже, розірву. А іншого в мене нічого немає, — пояснила вона.
Так воно діється у бідняків, де півбіди, коли діти позбивають собі коліна, гірше ж, коли подеруть панчохи, бо коліна загояться, а панчохи треба купувати нові.
Одяг її був у мене в руках. Гелен нахилилась і обережно пролізла попід дротом, та вдряпнула собі плече, і кров тоненькою чорною змійкою побігла з ранки. Гелен випросталась.
— Будемо тікати? — спитав я.
— Куди?
Я не знав, що їй на те відповісти. Та й справді — куди?
— До Іспанії, — сказав я. — До Португалії. До Африки.
— Ходімо, — заговорила Гелен. — Ходімо і не будемо про це говорити. Ніхто не може втекти звідси без документів. Саме через те нас так недбало стережуть.
Вона йшла до лісу поперед мене — майже гола, якась таємнича і прекрасна. Від Гелен, моєї дружини, останніх місяців нашого спільного життя, лишилось тільки уявлення, але його було досить, щоб солодко і болісно впізнати її під нальотом минулого, від подиху якого ціпеніло сповнене чекання тіло. Але з ряду каріатид замість Гелен вийшла людина, ще майже безіменна, окутана дев'ятьма місяцями невідомого мені життя, що важили більше, ніж двадцять років існування за нормальних умов.
14
Підійшов хазяїн пивнички, де ми сиділи раніше.
— А тепер я попрощаюся з вами. Щасливо повернутись додому, панове!
Він вийшов. У розчинені двері ввірвався ранок, чути було гамір нового дня.
— Треба, мабуть, і нам іти, — сказав я.
— Я вже скоро закінчу своє оповідання, — відказав Шварц, — а тут у нас є ще трохи вина.
— У ту ніч ми розмовляли мало, — вів він далі. — Я розстелив куртку, а коли похолоднішало, ми вкрилися спідницею і блузкою Гелен та ще й моїм светром. Гелен засинала і знову прокидалась: якось у півснімені здалося, ніби вона плаче, але потім її знову охопила нестримна ніжність, вона пестила мене так, як ніколи досі. Я ні про що не питав її і нічого не сказав їй про те, що чув у таборі. Я дуже її любив, але між нами був якийсь холодок. До ніжності домішувався сум, який навіть підсилював ту ніжність; здавалось, ніби ми, пригорнувшись одне до одного, летимо у потойбічний світ і вже залетіли надто далеко, щоб коли-небудь повернутись назад або кудись дістатися; то був тільки політ, перебування вкупі і розпач; так, це був розпач, беззвучний, потойбічний розпач, на нього капали наші щасливі сльози, невиплакані примарні сльози знання, яке бачить тільки минуще, але не відає ні прибуття, ні вороття.
— Може, таки будемо тікати? — спитав я ще раз, коли Гелен уже збиралась перелазити крізь дротяну огорожу назад до табору.
Вона не відповіла, поки не пролізла на той бік огорожі.
— Я не можу, — прошепотіла вона. — Не можу. За це б покарали інших. Приходь іще! Приходь завтра ввечері знову. Можеш прийти завтра ввечері?
— Якщо мене до того часу не спіймають.
Вона пильно вдивлялась мені в обличчя, а трохи згодом сказала:
— До чого ж це ми з тобою дожили? За які гріхи ми так страждаємо?..
Я віддав їй блузку і спідницю.
— Це у тебе найкраще? — спитав я.
Вона кивнула.
— То спасибі ж тобі, що ти це вдягла, — сказав я. — Я певен, що завтра ввечері зможу прийти сюди знову. Я ховатимусь у лісі.
— Але ж тобі треба поїсти. Є у тебе що-небудь?
— Дещо є. До того ж у лісі, мабуть, можна назбирати ягід. Та й грибів. А може, й горіхи є.
— Можеш витримати до завтрашнього вечора? Я тобі щось принесу.
— Та звичайно ж. Адже тепер майже ранок…
— Не їж грибів. Ти ж на них не знаєшся, А я принесу багато їжі.
Вона наділа спідницю. Спідниця була широка, світло-синя у білих квітах; Гелен розправила її і застебнула, ніби готуючись до битви.
— Я люблю тебе, — розпачливо мовила вона. —— Люблю тебе набагато більше, аніж ти можеш собі уявити. Не забувай цього! Ніколи!
Так вона говорила мало не щоразу, прощаючись зі мною. Адже то були часи, коли ми являли собою дичину, дозволену для всіх — і для французьких жандармів, що полювали на нас в ім'я осатанілої любові до "порядку", і для гестапо, що намагалося проникнути до таборів, хоч і подейкували, ніби є угода з урядом Петена, яка забороняє таке втручання. Ніколи не можна було знати, хто тебе спіймає, тому кожне прощання вранці завжди здавалось останнім.
Гелен приносила мені хліб і фрукти, а часом і шмат ковбаси або сиру. Я не наважувався спуститись у долину до найближчого містечка, щоб там пошукати собі житла. Влаштувався в лісі і жив у руїнах старого монастиря, на які надибав неподалік від табору. Удень я там спав або читав те, що мені приносила Гелен, і стежив за дорогою, сховавшись у чагарнику. Гелен ділилася зі мною і новинами, і чутками — німці, мовляв, посуваються все ближче і ближче, не дотримуючись укладених угод.
А втім, то було майже панічне життя. Часом від страху в роті ставало гірко, наче від жовчі; але звичка жити одним моментом завше перемагала. Погода стояла гарна, небо вночі було зоряне. Гелен роздобула десь шматок брезенту, і ми лежали на ньому, вкрившись сухим листям, у зруйнованому монастирському коридорі й прислухалися до шерехів ночі.
— Як це тобі вдається виходити з табору? — якось спитав я у Гелен. — Та ще й так часто?
Трохи помовчавши, вона відповіла:
— У мене ж відповідальна посада, а крім того, ще й деяка протекція. Ти ж бачив — я часом навіть у селі буваю.
— Тому ти можеш діставати для мене продукти?
— Я їх беру з їдальні. Нам дозволяється дещо там купувати, коли у нас є гроші і коли є що купити.
— А ти не боїшся, що тебе тут хтось побачить і викаже?
— Боюся, але тільки за тебе, не за себе, — відповіла Гелен з усмішкою. — Що може зі мною трапитись? Адже я й так у в'язниці.
Наступного вечора вона не прийшла. Стіна плачу розлізлася; я підкрався до огорожі — чорні силуети бараків стояли у тьмяному світлі; я чекав, але Гелен не прийшла. Всю ніч я чув, як жінки ходили до туалету, як вони зітхали і стогнали, а тоді раптом я побачив на дорозі автомашини із затемненими фарами. Цілий день я пробув у лісі. На душі в мене було тривожно: певно, сталося щось недобре. Деякий час я міркував над тим, про що дізнався був у таборі, але всупереч нормальній логіці мене це якось заспокоїло. Все було байдуже, аби тільки Гелен не захворіла та не вмерла, аби тільки її кудись не вивезли. Усі ці три можливості так мало відрізнялися одна від одної, що означали, власне кажучи, те саме. А життя наше було таке безвихідне, що важило тільки єдине: не загубити одне одного і спробувати якось вирватися з того виру до тихої пристані. Тоді, можливо, ми змогли б іще раз про все забути.
Але цього не можна забути. Не можна попри всю любов, попри співчуття, всю доброту, всю ніжність. Я це розумів, та мені було байдуже; я лежав у лісі, пильно дивився на трупи строкатих листків, що, відірвавшись од гілок, носились у повітрі, і думав тільки про одне: дай їй жити! Дай їй жити, Боже, і я ніколи ні про що її не спитаю. Життя людей набагато значніше, аніж оті сильця, в яких вони заплутуються; дай їй жити, тільки жити, і якщо я маю вмерти, то нехай живе без мене, але дай їй жити!
І наступної ночі Гелен не прийшла. Зате увечері я знову побачив дві автомашини. Вони під'їхали з долини до табору. Я прокрався трохи ближче і впізнав мундири. Я не міг розгледіти, були то армійські чи есесівські мундири, але, безперечно, там були німці. Я пережив страшну ніч. Машини прибули близько дев'ятої години, а назад поїхали допіру по першій. Те, що вони приїхали вночі, стверджувало майже напевно, що то було гестапо. Коли машини від'їжджали, я не міг розгледіти, чи забрали вони когось із собою. Я блукав — блукав у буквальному значенні цього слова — навколо табору аж до ранку. Потім хотів спробувати ще раз пройти в табір у ролі монтера, але побачив, що сторожу подвоїли, а з нею ще сидів чоловік у цивільному, тримаючи в руках якісь списки.
Тому дню, здавалося, не буде ні кінця ні краю.