Але Росомаха ідеї свого сусіда не підтримав, а юнгам заявив щиро:
— Скільки вас не вчу, а нібн об стінку горохом... Я тільки тоді й спокійний за вас, коли ви хропака даєте. Поміркуйте самі. Живе собі жінка. Стовбичить по шістнадцять годин біля верстата. Викупляє пайку хліба на картки, носить ватянку і мрів про те щастя, яке настане о шостій годиоі вечора після війни... Краще вже нічого не написати, а брехати — підло! Та ще — самотній жінці. А ти, Ігоре...— звернувся Росомаха до старшого.— Я за дурня тебе не вважав. Що ж ти? Вирішив її стрингером полонити? Огурцов, звичайно, впоров дурницю, зате написав чесно... Відбій. Лягайте спати!
Від такої прочуханки всі покірливо поздиралися на свої нари, ніби поховалися по квартирах. Довго мовчали. Потім цікавий до всього Коля Поскочін обізвався в темряву з ліжка:
— Товаришу старшино... товарищу старшино!
— Ну, чого тобі?
— Ви хіба не спите?
— От нахаба! Розбудив, а тепер ще й питає.
— Вибачте, будь ласка. Ви женитеся на нашій Тані?
— Про це ти в неї й запитай,— дипломатично відповів Росомаха.
Джек Баранов вирішив надати розмові активності:
— А що ви після війни робитимете?
— Займу посаду, яку й до війни займав.
— Ким же ви були?
— Я... капітаном був,— не одразу відповів Росомаха.
— Яким капітаном? — здивувався весь кубрик.
— І диплом маю. Кораблі воднв.
Усі принишкли, наче води в рот набрали. Оце новина!
— Так, так,— продовнїував Росомаха, лунко позіхаючи.—■ Закінчив технікум водного транспорту Дніпровського басейну. І до війни вже плавав капітаном річкового трамваю в Києві...
Кубрик стрясло від дужого реготу:
— Річковий трамвай... каштаном! Ха-ха! Росомаха в темряві обізвався до Колесника:
— Ну й народ зібрався! Палець поканш — одразу зо сміху помирають... Та чого вн з трамвая мого смієтесь? Він же водотоннаншістю в шістдесят тонн. Вузлів чотири впиз за течією давав...
Засинаючи знову, старшина бубонів;
Побачу ще, на які ночви вас посадять... Вранці він сердито зривав з юнг ковдри, явно ображе-ний:
Г — Вставай! Побудка була! А ти чого чекаєш?
І Аж до навчального корпусу Росомаха примушував співа-ь ти пісні. Коли репертуар вичерпався, Джек Баранов легковажно заспівав: "Капітане, капітане, усміхніться. Адже усмішка — то..."
^ Росомаха не витримав.
— На місці! — скомандував він.— Ать-два, ать-два!.. Ніншу! Піднімай вище, не соромся. Я сказав — на місці! Ать-два...— Продовжуючи рахувати, він єхидно вставив: — Вам до мого диплома ще топати й топати, як до місяця...
— Ми більше не будемо,— попросились гоиги.— Хай живе річковий трамвай і його славний капітан — Росомаха!
— Прррямо! — дозволив старшина йти далі.
І Пішли прямо. У кожного під пахвою — підручники.
Весна відкривала перед юнгами нову красу СЬловків.
* Минулої осені, тягаючи колоди та перелопачуючи землю, ще роз'єднані й малодисципліновані, юши цієї краси по-справжньому не відчули. А тепер Соловки гарійтпали для них з кожним днем. Легкі випарн илубочилися над підтали-
І ми галявинами. Під сонцем стало помітне ус© різиобарвпс багатство лісу: сосна й береза, верболіз і ялівець, ялина й модрина. Не боячись людей, з гущавини виходили на поляну олені...
Джек Варанов уже перечитав про підводників геть усе, ; що знайшов у бібліотеці, ні про що інше говорити не міг. Його попереджали:
— Нашого брата для підводного плавання не готують. ► — Ну то й що? А я проситимуся. Буду наполягати.
Одного разу старшина Колесник збирався прасувати штани. З кишені внпав гривеник. Це було так несподівано, що монету юнги передавали один одному, розглядаючи її, як дикуни яскраву намистину: "Дай і я подивлюся... Тепер я!" Вони й справді забули про існування грошей. На всьому готовому, взуті й одягнуті за рахунок держави, юнги, гдр-' правда, одержували ио 15 карбованців ва місяць. Але витрачати їх на Соловках було абсолютно нікуди, і всю платню, навіть не бачачи її, вони вносили у Фонд оборони, на потребе війни... Цей дріб'язковий гривеник и"б дав їм зрозуміти, ню вони давненько служать... Незабаром усе вирішиться, незабаром!
Юнги будували свої плани.
■— Я на есмінці,— мріяв Савка.— Швидкість і хоробрість.
— Лінкор — оце коробка! — переконував усіх Московський.— Як торохне з головного калібру — —істок не збереш.
— А крейсери кращі... Я б на крейсер пішов.
— "Морські мисливці"! — енергійно заперечував Федя Артюхов.— Це клас! Маленькі. Рухливі. І нічого не бояться...
Коля Поскочін, як завжди, мовчав.
— А ти па які хочеш?
— Не скажу, що мені однаково. Але служитиму на будь-якому. Посадовлять на баржу — теж не відмовлюся.
— Дивно. Якщо так, то для чого тоді п'ятірки хапаєш?
— Це мій обов'язок — добре вчитися. Ніколи не забуваю, що я представник прогресивного людства...-
Знову він усіх розвеселив.
— От дивак! Та який з тебе представник? Сміх та й годі! Поскочін відповів на це:
— Зараз я, звичайно, флотська дрібнота. Але всі ми готуємося до битви з фашизмом. А з цією поганню воює лише прогресивне людство. Тож, братво, з вашого дозволу я й вас зараховую саме до кращої, передової частини людства... Чи не так?
Хіба тут заперечиш? Росомаха підтримав "філософа":
— Він розумно говорить — ви слухайте його. І від вас, представників прогресу, я ще суворіше вимагатиму!
У нього одне на думці — вимагати. Від нього вимагає Кравцов, а від лейтенанта вимагають вищі інстанції. Так це колесо й котиться до Москви, до наркома Кузнецова, який, до речі, таконч починав флотське життя у званні юнги... Росомаха підозріло оглядає своїх хлопців. Після війни він садовитиме на свій трамвай пасажирів з кавунами й валізами, кататиме бажаючих по чудовому Дніпру тихої погоди, а оці мазурики, пострижені під нулівку, підуть далі... Але зараз Росомаха не дуже шанобливий до майбутніх адміралів: коли галасують, він гримає на них:
— Ти-хо! Аж у вухах через вас лящить... Ти-хо! Настав день, коли двері кубриків уже не зачиняли —
і в землянки духмяною хвилею вносило запахи потеплілої землі. Кожен юнга вибрав собі улюблену березу, на ніч ставив під надріз її кори банку. Вранці дружно бігли до своїх дерев, пили холодний, що аж зводило щелепи, настій березового соку... Наприкінці одного такого дня юнгам наказали не розходитися післи вечері. Між стовбурами вікових сосон було розтягнуто широке полотнище.
Всіх вишикували в каре перед екраном, і віп яскравою плямою спалахнув серед темного вікового лісу. Одразу запанувала мертва тиша... Показували хроніку!
Чоловік років сорока п'яти в короткому пальтечку став на порожню бочку з-під бензину. На шию йому накинули зашморг Він попросив закурити. Міліціонер дав йому циганку Крупним планом серед соловецького лісу виникло обличчя зрадника. Він пожадливо досмоктував свій останній недопалок. Раптом зник звук, і страта негідника відбулася серед цілковитої тиші. Юнги, не відриваючи очей, від екрана, дивилися, як він повис на вірьовці, а його неголено підборіддя вткнулося в дрантя німецького шарфика на грудях. Кіномеханік нарешті впорався з апаратурою, і над строєм юнаків у бушлатах прозвучали останні слова кінодик-
тора: .
_ ...хай вони знають — їм не уникнути народної кари!
А наступного дня юнги вже розбирали карабіни. З ранку до пізнього вечора на полігоні лунали постріли. З окопів юнги били по нерухомих мішенях. Цілилися навскидку по щиту, якого на мить показували з бліндажа. Бонн бігли в атаку на уявного ворога, падали на землю і, тамуючи дихання, випускали по три кулі в силует вирізаного з фанери фашиста. Від щитів летіли тріски. Легкий пороховий чад висів над першою зеленню весни.
Несподівано виявилося, що Савка відмінний стрілець. Федя Артюхов став майстром рукопашного бою — на багнетах. Зброярі завозили на полігон ящики з гранатами РГД і лимонками, посіченими на клітинки, як ананас. Кожен юнга був зобов'язаний зробити бойовий кндок гранати, відчути її вибух. Над головами юнг, сумно вискаючи, пролітали великі, як ніготь, осколки "ананаса". У перервах між стрільбами юнгн лазили по свіжому моху, збирали в безкозирки воскову морошку.
— Чи доживемо тут до малини? — говорили мрійливо.— Може, вона дозріє, коли нас уже тут не буде?
Юнгам офіційно дозволили курити. Зроблено це було, очевидно, на вимогу лікарів, бо деякі курці, не в змозі залишити звичку, стали знищувати в самокрутках що під руку траішться — навіть листя. Навряд чн цей дозвіл був виправданий. Одержавши вільний доступ до тютюку, багато хто з некурців став курцем. Молодість, що недосвідчена, любить похизуватися зовнішніми ознаками змужніння. Але Савка Огурцов, пам'ятаючи обіцянку, що дав батькові, коли прощався з ним у Соломбалі, не курив і далі одержував додаткову пайку цукру за тютюи...
Ще не обстріляні, але ті, кому дали досхочу настрілятися, ще не дорослі, але вже обізнані зі смаком тютюнового диму, юнги тепер настирливо вимагали:
— Коли ж усе-таки нам видадуть погони й стрічки? Хіба ми не люди? Чи присяги не давали?
Кравцов стомився пояснювати нетерплячим:
— Без стрічок на флот не випустять. Але, мабуть, Москва ще не придумала для вас напису. А погони шиють...
Коли крига на Соловецьких островах потемніла й мала ось-ось розтанути під промінням сонця, а перші ондатри вже залишили свої зимові хатки, Аграмов видав суворий наказ:
— Усім юнгам, за винятком хворих, спати голими! Упродовж довгої зими юнгн звикли до кальсонів і тіль-
няшок. Без тільняшки — ще так-сяк. Але знімати ввечері кальсони й залазити під холодні простирадла голим... бррр. Росомаха щовечора справно циркачив по поверхах нар, перевіряючи юнг. Безцеремонно запускав руку під ковдру, обмацуючи тіло: .
— Що це тн натяг на себе?
■— Ой, не треба,— верещав Коля Поскочін,— я лоскоту боюсь.
— А що тут... таке шкарубке?
— Та я рушником вафельним обгорнувся.
— Ти у нас мазунчик ... знятн! — Ніби еквілібрист на дроті, Росомаха повз під стелю далі.— А це що?
— Труси,— відповів Фінікін, наперед обдумавши відповідь.
На це бурхливо прореагував старшина:
— Подивіться на цього пана! Йому в трусах хочеться спати... Не сміши публіку — знімай зараз же!
О шостій годині ранку юнгам дозволялося натягти на себе лише парусинові штанн. Влаштовували добру пробіжку строєм по лісових дорогах кілометрів два-три.
— Дихайте! — кричав Кравцов, який біг поряд з юнгами.