Вони зручно всілпся в обертових кріслах, і Руперт запитав:
— Навіщо ви переслідуєте Ніну Водоп'янову? Чого вам від неї треба?
— Зачекай хвилинку. А що з нею сталося?
— Якийсь тип чіпляється до неї і заявляє, що я опинився в небезпеці. Єдиним порятунком для мене нібито є її щире зізнання, що було між нами в Москві, чи щось на зразок цього.
— Неприємна історія, скажу я тобі.
— Груба робота і до того ж невміла. Навіщо ви все це затіяли?
Адмірал потер свого делікатного носа.
— Чому обов'язково ми?
— Надто вже видно вашу руку.
— Можливо. Але цією росіянкою цікавляться й інші.
— Нехай так. Проте всі вони зв'язані з вами. Отож це пе виправдання.
— Адмірал залишався на диво спокійним.
— Ти лестиш нам, хоч це й не зовсім так. Звичайно, війна нервів не знає жалю. Ти сам розумієш.
— Ви вже розповідали мені про війну нервів, але цього разу переграли. Навіщо вплутувати жінку? Вона нічим не завинила...
— А чому б і не вплу#тати? — спитав адмірал.— Всі ми беремо участь у цій війні. І вона — теж. Всі вони — наші вороги. •
— Чув, чув. Але облиште Водоп'янову, зробіть мені ласку.
Адмірал ляснув себе по колінах. 145
— Нізащо! Я нікому не можу робити поступки — ні тобі, ні їй, ані собі!
-* Вона вам нічим не загрожує. ^ Звідки мені знати?
— Запевняю вас,— вигукнув Руперт, утративши самовладання.— Та ви й самі не вірите.
— Мушу вірити,— задумано мовив адмірал.— Згадай, що ти робив у Радянському Союзі. Хіба вони не стежили 8а тобою?
— Бо я шукав їхні радари!
А вона, мабуть, шукає наші.
— Дурниця! Ви самі знаєте, що це .дурниця.
— А ти думав над тим, що я тобі казав?— спитав адмірал.— Може, ти і є причиною її приїзду...
Руперт раптом відчув себе ізольованим від усього світу. В цьому залі з чудовою художньою оздобою досить лише заговорити цро таємні речі, і все твоє життя ставало примарним, ніби його ніколи й не було.
~— Ви перебільшуєте,— відповів він адміралові.
— Слухай мене, Руперте. Росіяни нічого не роблять без певної мети. І Водоп'янова теж перебуває тут не без наміру.
— Виходить, я теж небезпечний і мене слід кинути за грати,— визивно мовив Руперт.—. Чому ж вам не зробити цього й не покінчити з морокою?
— Що ти!— докорив адмірал.— Ми лише хочемо вберегти тебе від фатальної помилки, яка обійдеться й тобі, і нам надто дорого.
— Яких тільки дурниць ви тут не вигадуєте!
— Дозволь мені спершу пояснити,— стримано мовив адмірал.— Вона має на тебе вплив, інакше ти не прийшов би за неї просити. Отож вона не менш цінна здобич для нас, ніж ти був для них. Навіть більше...
Цього Руперт не чекав. Думка, що Ніну можуть вважати здобиччю війни нервів і брудних махінацій, була для нього несподівана. .Тоді Ніні загрожує велика небезпека!
— Ну, то от що, адмірале!— кинув він, застібаючи пальто.— Коли ви хоч пальцем зачепите Водоп'янову, я розповім росіянам про ваше шпигунське кубло. А якщо не їм, то ще комусь.
Адмірал ухопив його за рукав.
— Не смій так жартувати! Ти хочеш загнати мене в безвихідь? Ти й так уже порушив усі свої зобов'язання, і я досі терпів... Але май па увазі, я теж можу розсердитись...
х — Вам потрібен я, адмірале. Ви хочете, щоб я покаяв-? ся й схилився перед вами, лише тоді ви почуватимете себе в безпеці. Та не діждете! Крім того, я не дозволю вам тероризувати Водоп'янову! " '
Адмірал роздратовано заявив, що він просто вражений такою безглуздою поведінкою.
— Кидаєш нам виклик,! Руперте? Краще візьми свої слова назад...
— Твоє захоплення цією росіянкою засліпило тебе. Май на увазі, що не я вирішуватиму твою і її долю. На мене й так тиснуть...
Руперт махнув рукою.
— Я не бажаю цього слухати, адмірале!. ^
— Що ж,— із жалем мовив адмірал.— Тоді не минути лиха.
— Ви й так уже завдали мені його чимало,— відказав Руперт.— Тепер спізнаєте й на собі...
Адмірал був ошелешений. Вони розійшлися ворогами. Ніколи ще Руперт не почував себе так вільно, як у ту мить, коли вийшов з палацу-в'язниці.
— Чисте повітря не криє в собі таємниць,— гірко посміхнувся він.
Та, мабуть, лише хотів підбадьорити себе. * Йому схотілося також заспокоїти Ніну, і він подзвонив їй, але почув, що вона десь поїхала. Тоді зателефонував до радянського торгпредства. Там йому відповіли, що Ніна в посольстві. А коли добився й туди, відповіли, що Ніна захворіла й не може ні з ким розмовляти.
Розділ двадцять перший
Я посварився з Пепі, бо вона надто вже захопилась своїми пацифістськими справами. Наближалася пасха — свято миротворців; я сердився, що Пені не ходить зі мною на розваги, а тягне до якихось облуплених підвалів, де збиралися її анархо-пацифістські однодумці. До себе Пепі їх не пускала. І не бажали ховати в своєму домі їхні листівки.
Мене вітали скрізь лише тому, ща я приходив з Пепі. Хоч їхнє товариство нібито складалось із людей безвідповідальних і непогамовних, традиційне англосаксонське прагнення до порядку переважало, і насправді вони були дуже добре організовані. У всіх,.дівчат, пісних і фальшивих, що хизувалися своїми "принципами" й інтелігентністю, було написано на виду, що вони аж пищать, так хочуть пізнати таємниці сексу. Всі вони врешті вискочать заміж, народять по троє дітей, стануть освіченими матронами й почнуть виховувати таких самих інтелігентних і "принципових" нащадків. Цікавіші були юнаки: вони менше хизувалися й більше діяли, але їхнє майбутнє важко було вгадати. Дехто з них визначався талантом і водночас досвідом не по літах. Кожен з них окремо приваблював мене значно дужче, ніж коли вони були в натовпі, на вулиці, з плакатами над головою.
Найдужче дратували мене дві дівиці років по тридцять. Спортсменки з виду, вони привертали своєю поведінкою погляди всієї округи, бо добре знали, чого хочуть, і виявляли неабияку мужність у суперечках, де не треба було кидатись навкулачки,— адже боротьба була легальною й безпечною, як звичайно в Англії. Я був певен, що досить позбавити їх захисту отих чистеньких і нахабних поліцейських, як вони одразу перепудяться, бо весь їхній дутий пацифізм і відмова від насильства є породженням типово англійським. Навіть як ватажки загонів, що вимагали однорічного роззброєння, вони суворо дотримувались англійських традицій. ,
Пепі охоче виконувала доручення цих заводійок, яких звали Айєн і Прісс, а я сварився з нею, вважаючи всю їхню біганину сміховинною.
— Смійся!—одмахувалась Пепі, не зважаючи на мою влість.— Що ти взагалі розумієш? Адже вони твою шкуру рятують.
— Вони ж марнують своє життя!— вщукнув я.
— А кому яке діло?— засміялась Пепі.
Я заявив, що перестану поважати її, коли вона й далі буде на побігеньках у цих дівиць. "— Ти просто ревнуєш мене до них.
Тут я не витримав. Накричав, що вона ні біса не розуміє в політиці, а ще менше — кому можна довіряти, а кому ні.
— Ці дві дурепи тільки й уміють виголошувати протести! А яка з.того користь?
— Годі тобі, Джеку,— примирливо мовила Пепі.— Де твоє звичайне почуття гумору?
Я справді втратив його,"! хоч вона щосили намагалась мене розсмішити, й далі стояв на своєму. У мене знайшлися б вагомі докази, та я почував себе перед нею таким немічним, що нічого й не придумав. До такого стану могла довести мене тільки вона, бо вірила мені, а я їй — пі. ;
Дома Пені була лагідна зі мною, щоб іще дужче підкреслити, який я дурний. І
— А чим тобі не подобається решта?— спитала вона.
— Усім,— буркнув я сердито.
Я так і пішов від неї, не помирившись. Треба показати їй, що в мене теж є принципи, і більше до неї не ходити, вирішив я.
* * *
Ми кілька днів нічого не чули про Фредді, та якось він заявився до Руперта. Останнім часом я майже щодня обідав там, коли нас не затримували справи. Іноді він зумисне запрошував-мене, щоб уникнути причіпок Джо. Одного разу навіть спитав мене про вдачу Пепі, і коли я відповів: "Не дай боже!"—зловтішно засміявся.
— Це ще нічого,— заявив він,— коли б у них тільки була хоч крапля логіки! У них сім п'ятниць на тиждень: то одне в голову лізе, то інше... А ти живеш наче між двома електродами.
Отож саме тоді я мусив бути ізолятором, хоч, на щастя, Джо була в доброму гуморі — вона.щойно отримала від Кеті купчу на Толл-*ауз. І хоч займати його не можна було до вересня, будинок належав їй. Джо з радістю вивчала рух на тамтешніх дорогах, щоб дізнатися, де краще їздити верхи. Пролунай дзвінок. Фідж весело загавкав і побіг зустрічати гостя. Анджеліна впустила Фредді. Він зайшов, тримаючи спанієля на руках і гладячи йому вуха й морду.
— Привіт!— гукнув Фредді ще з порога підкреслено весело.— Саме встиг до кави.
Ми раді були бачити ного, а він нас. Він скинув пальто й пожбурив його в куток. Потім заявив, що приїхав особисто запросити Джо їхати з Пеггі до Кортіно й пояснити чому.
— Завтра тут зчиниться буча. У меней у вас обірвуть телефони, і почнеться навала непроханих гостей. Отож, Джо, вам краще поїхати...
— А в чому річ? Що. відбувається?
Ми всі завмерли на мить, але Фредді тільки посміхався. Він був надто збуджений чи вже десь добряче хильнув перед обідом. Усім своїм виглядом він нагадував людину, що затамувала подих перед стрибком.
— Я вам дуже симпатизую, серденько, але не можу поки що нічого сказати. Завтра довідаєтесь.— І позирпув у вікно, чи не підглядає хто з вулиці.— Руперте, налийте мені чарочку. За останні десять днів у мене аж голова всохла, а я ще мушу триматися сьогодні й завтра.
Руперт налив йому добрячу порцію коньяку.
— Випийте зі мною,— звернувся Фредді до нас— І ви, люба. Сьогодні такий день!
Нікому не хотілося псувати йому настрій, і ми ВИПИЛИ, навіть не відаючи, за що. Він покуйовдив Фіджа, і той загарчав.
— То поїдете з Пеггі?— спитав Фредді.— Дітей догляне Руперт і ваша італійка.
— Я вирішила їхати, ще колц ви дзвонили мені з Амстердама,—відповіла Джо.—Ми .з Рупертом учора вночі посварилися через це.
Фредді нахмурився..
— Не турбуйтеся,— заспокоїла його Джо, рада, що в домі нарешті весело.— Ми помирилися... принаймні — я.
— Гаразд. Домовитесь про решту з Пеггі по телефону. Я.побоявся дзвонити...
Фредді важко зітхнув, надяг пальто, поцілував Джо і вивів нас із Рупертом на вулицю, де на нього чекало таксі.
— Руперте,— тихо мовив він.— Оскільки завтра мені потрібен буде хоч один друг лашої родини, я розраховую на вас. Ви єдиний, кому можна вірити.