Але на площі не було нічого й нікого, крім перекинутих догори ніжками стільців кав'ярні. Залежно від вітру, змінювалися запах смерті й запах гарива.
На розі площі й однієї з вуличок, що вели до Алькасару, з'явився офіцер. Потім зник. Площа знову спорожніла. Вона була тепер не пустельна, як уночі, при сяйві прожекторів, вона здавалася покинутою. День повертав її до життя, що причаїлося за рогом вуличок, як фашисти й ополченці.
Перемир'я вже почалося. Але площа й далі лишалася тим місцем, де не можна було уникнути обстрілу ворожих куль, тому вона здавалася зловісною.
Нарешті троє бійців наважились вийти з-за барикади. Розповідали, ніби у відбитих частинах Алькасару під башточками знайдено матраци й колоди карт — такі самі, як у ополченців на барикадах. Алькасар належав ворогові і, незважаючи на те, що частина його опинилась у руках республіканців, здавався таємничим. Ополченці знали, що за час перемир'я їм не вдасться проникнути досередини фортеці, але кожному хотілося підійти ближче. Проте вони трималися ближче до барикади й ходили гуртами.
"Вони радше ладні — і ті, і ці — битися! — думав Шейд, припавши оком до щілини між мішками, прихиляючись до брезенту, що почав нагріватися на сонці; його капелюх остаточно з'їхав на потилицю.— Наче коти!"
На протилежному боці з'явився гурт фашистських офіцерів. На тому місці, куди вийшов перший офіцер, вони розгублено зупинилися перед порожньою площею. Бійці ополчення й фашисти, прикипівши до землі, дивилися одні на одних. Із-за барикади вийшло ще кілька бійців. ПІейд схопився за бінокль.
Шейд сподівався побачити ненависть на обличчях фашистів, що їх він насилу розрізняв, але побачив скорше ніяковість, підкреслену незграбністю рухів, такою несподіваною в цих людей, одягнених у чисті офіцерські мундири. Ополченці наближалися.
— Що ти про це думаєш? — спитав Шейд у бійця, що стояв біля сусідньої щілини.
— Наші не знають, як заговорити.
Нелегко заходити в розмову людям, які протягом двох місяців намагалися винищити один одного. Не тільки заборонена зона площі розділяла їх і примушувала тупцювати — одних біля барикад, інших біля колон фортеці, а щось більше — думка про те, що коли вони підійдуть одні до одних, то їм доведеться заговорити.
Ще кілька фашистів вийшло з Алькасару, і кілька бійців полишили барикаду.
— Чотири п'ятих гарнізону — цивільні гвардійці, чи не так? — запитав Головкін.
— Еге ж,— відповів Шейд.
— Погляньте на мундири: вони випускають на площу тільки офіцерів.
Це було не зовсім так. З фортеці виходили гвардійці в цератових трикутних кашкетах і мундирах із жовтими облямівками, але взуті в білі альпаргатки.
— Ополченці перестріляли все їхнє взуття,— сказав Шейд.
Почала зав'язуватися розмова, хоча обидва гурти розділяли принаймні десять метрів. Присівши між двома мішками, Шейд розкурив свого люльку й разом з Прадасом вийшов на площу.
Обидва гурти покрикували один на одного.
Розділені десятьма метрами, наче зачарованим простором, вони розмахували руками, не сходячи з місця: вони ніби жбурляли в повітря докази.
— ...тому, що ми принаймні боремося за справедливу справу, кляті пегідники!
— А ми? Хіба ми воюємо за свої сейфи, сучі сипи? Наша справа справедлива, бо це справа всіх людей!
— А пам начхати на справу всіх людей! Головне, щоб вона була справедлива, йолопе!
Ось уже два місяці вони цілилися одні в одних, і тепер, незважаючи на перемир'я, війна тривала. Поки що іншого способу спілкуватися вонп пе знаходили. А проте...
— Скажи ж бо: ваша справедлива справа — гази для абіссіпців? Ваша справедлива справа — німецькі робітники в концентраційних таборах? Одна песета па день батракам? Це ваша справедлива справа? Лакеї вбивць! Розстріли в Ба-дахосі — це ваші ідеали?
— А Росія це ідеал?
— А скажеш, ні?
— Для тих, хто там не був! Республіка для трудящих! Подумаєш!
— Хіба не за це твої хазяї її ненавидять? Якщо ти чесний хлопець, я тобі скажу: за вами йде все, що є найбридкі-ше в світі. А всі, хто прагне справедливості, з нами, навіть жінки. Чому серед ваших солдатів нема жінок? Ти гвардієць, а не князь! Скажи, чому жінки з нами?
— Щодо жінок, то заткни пельку, рогоносцю! Палитп церкви — це теж справедлива справа?
— Якби було менше церков, то не довелося б їх палити!
— Надто багато церков у золоті й сіл без хліба! Шейд підійшов до ополченців, розхвилювавшись: він
сповнився тим почуттям, яке викликали в нього необразливі лайки паризьких шоферів та італійських візників.
— Що то за хлопчина? — спитав хтось з бійців, показуючи на Головкіна. Шейда вже тут знали; напередодні його бачили з Лопесом.
— Кореспондент радянської газети.
В Головкіна були широкі вилиці, кощаве обличчя селянина готичних скульптур. Шейд, побувавши в Москві, помітив, що в росіян, переважно вихідців із села, часто бувають обличчя західного середньовіччя. "Я схожий на індіанця, цей росіянин — на хлібороба, а іспанці — на коней..."
Троє бійців, які перші вийшли з-за барикади, стояли осторонь, не виходячи на площу.
Порівняння ідеалів тривало.
— Не базікай! — гримнув офіцер-фашист.— Одна справа боротися за ідеал, коли ти даєш хропака в себе вдома, як ви, і інша — коли сидиш у підземеллі, як ми. Погляньте на себе, мерзотники! А в нас нема чого курити!
— Що-що?
Один з бійців перетнув заборонену зону. Це був юнак з НРП. З-під засуканого рукава визирала татуїровка. Під прямовисним промінням сонця його мексіканське сомбреро відкидало тінь йому під ноги, і він ішов ніби на чорному постаменті. Він простував до фашистів, наче збираючись битися, з пачкою сигарет у руці. Шейд знав, що в Іспанії не заведено простягати всю пачку сигарет, і чекав, що зробить анархіст. Він, виймаючи сигарети з пачки одну за одною, з тим самим гнівним виразом на обличчі роздавав їх фашистам; він простягав їх так, ніби це було доказом його слушності, ніби промовляючи: "Як можпа дорікати нам сигаретами! Якщо у вас, негідники, нема сигарет, то це через воєнні ускладнення, але сигарети тут ні до чого, тварюки!" Роздаючи й далі, він мовби брав у свідки вікна. Коли його пачка спорожніла, до нього приєдналися інші ополченці й теж почали роздавати сигарети.
— Як ви поясните це безглуздя? — спитав Прадас.
— Я був присутній на одному досить бурхливому засіданні бельгійського парламенту, де сталося несподіване братерське об'єднання всіх партій для скасування податку па поштових голубів: вісімдесят відсотків депутатів виявилися шанувальниками голубів. Тут така сама таємна спілка курців...
— Та ні, тут щось глибше!
Один з фашистів крикнув: "Ось ви поголені!" Це було тим більше дивно, що всі бійці ополчення давно не голилися. Але один з бійців, теж анархіст, побіг на Торговельну вулицю. Обидва журналісти не спускали з нього очей. Він на мить затримався біля барикади й сказав щось одному бійцеві. Той дістав револьвер і сердито пригрозив ним у бік фашистів. Анархіст побіг далі.
— У вас було так само? — запитав Шейд у Головкіна.
— Поговоримо потім. Цього не пояснити.
Боєць повернувся бігом з пачкою лез у руці. Він розпечатував їх на ходу. На площі стояло з десяток фашистських офіцерів. Він перейшов на крок; мабуть, не знав, як поділити леза: в нього не було стільки лез. Він замахнувся, наче хотів кинути їх, як дітям кидають льодяники, але зупинився і зрештою з ворожим виглядом віддав пачку найближчому фашистові. Інші офіцери підбігли до того, кому дісталися леза, але, почувши сміх ополченців, один з фашистів наказав їм розійтися. Цієї миті з фортеці вийшов ще один фашист, а з іншого краю площі підійшов той боєць, який діставав револьвер перед анархістом, що біг по леза.
— Усе це добре...— сказав він, міряючи очима одпого за одним фашистів. Голос у нього затремтів, і всі чекали, що він скаже далі,— ...а заручники? В мене там, у вас, сестра!
В його голосі бриніла люта ненависть. Більш ніхто не брався порівнювати ідеали.
— Іспанський офіцер не втручається в розпорядження свого начальства,— відповів один з фашистів.
Ополченці насилу почули його слова, бо саме тієї миті фашист, що вийшов останнім з фортеці, сказав: .
. — Мені треба бачити вашого командира за дорученням полковника Москардо.
— Ходімте,— сказав один з біііців.
Офіцер пішов за ним. Позаду йшли Шейд і Прадас — нпзенькі обабіч високого Головкіна,— пробиваючись крізь натовп, що дедалі зростав; це мало б вигляд недільної прогулянки, якби очі всіх так не втупилися в Алькасар.
Ернандес саме виходив разом з Негусом, Мерсері та двома лейтенантами з крамнички, коли до дверей підійшов фашистський офіцер. Він вклонився й вручив листа.
— Від полковника Москардо до його дружини.
Нараз Шейдові здалося, ніби все, що він бачив з учорашнього дня в Толедо й багато днів у Мадріді, зосередилося в цих двох людях, які з утомленою ненавистю дивилися один на одного, в запахові гарива з Алькасару, де вітер метляв клаптями диму, наче порваними прапорами над містом. Роздані сигарети й леза завершувалися тим листом так само, як і заложники, і безглузді барикади, і атаки, і відступи, і сморід забитих коней, що в ті хвилини, коли розсіювався запах гарива, здавався запахом самої землі.
Ернандес за звичкою стенув правим плечем і віддав листа одному з лейтенантів, кивнувши підборіддям у той бік, куди лейтенант мав піти.
— Несусвітній телепень,— добродушно сказав Негус. Цього разу Ернандес знизав обома плечима й з тим самим утомленим виглядом дав знак лейтенантові йти.
— Дружина Москардо в Толедо? — спитав Прадас, по-правляючи пенсне.
— У Мадріді,— відповів Ернандес.
— На волі? — запитав враженш/ Шейд.
— У лікарні.
Негус теж знизав плечима, але сердито.
Ернандес повертався до крамниці, звідки долинало клацання друкарської машинки, яке було чути виразно на притихлій під час перемир'я вулиці. З поперечних вуличок виходили собаки, яких, певне, здивувала тиша. Тупіт ніг і голоси, що їх раніше глушила стрілянина, знову заволодівали містом. Прадас наздогнав капітана й пішов поряд з ним, смикаючи себе за борідку.
— Чому ви передали листа за призначенням? Що це? Галантність?
Насупивши брови, з виглядом радше розгубленим, ніж іронічним він ішов поряд з капітаном, який уперто дивився на бруківку, де тіні мексіканських сомбреро розсипалися величезними конфетті.
— Великодушність,— відповів Ернандес, обертаючись до нього спиною.
— Ви добре знаєте цього капітана? — спитав Прадас, брови якого ще не повернулися на місце.
— Ернандеса? — відповів Шейд.— Ні.
— Що примусило його так учинити?
— А що могло примусити його не вчинити так?
— Ось це,— мовив Прадас, показавши на автомобіль, що проїздив мимо.