Так звикла робити й дружина дядька Гаспара. Дядько був лагідний на вдачу і понад усе полюбляв спокій. Він їв ковбасу і не ремствував, хіба що тільки зрідка бурчав.
— Якщо я досі не став п'яничкою,— казав він жінці,— то лише тому, що маю совість. Зварила б ти завтра супу...
— А час?
— Що? Хіба він коротший на землі, ніж під землею?
— А хто лататиме твою одежу? Вся дірява. Подивившись на свій вимазаний вугіллям, подертий
одяг, дядько кивав головою:
— Ай справді, ми вбрані як принци... Наша вечеря тривала недовго.
— Ремі,— мовив до мене дядько Гаспар,— ти будеш спати з Алексісом.
А Маттіа він сказав:
— А ти спатимеш у пекарні. Ми намостимо тобі з соломи та сіна чудову постіль.
Весь вечір і добру половину ночі ми з Алексісом розмовляли.
Дядько Гаспар працював у шахті вибійником. Алексіс був його відкатником, тобто котив по рейках, прокладених у глибині шахти з місця вирубки аж до шахтного колодязя, вагонетки з вугіллям. Щойно вагонетка підкочувалась до підйомника, її чіпляли до линви і витягали на-гора. Вал, на який намотувалася линва, обертався за допомогою машини.
Хоч Алексіс недавно став шахтарем, він уже пишався своєю шахтою: мовляв, це найкраща шахта в усій окрузі. Він любив свою роботу. Слухати його розповідь про шахту було дуже цікаво.
Спочатку треба йти галереєю, видовбаною в породі. Хвилин через десять натрапляєш на дуже круті, майже прямовисні сходи. Внизу під ними стоїть дерев'яна драбина, далі — іще одні сходи, а тоді, на глибині п'ятдесят метрів,— перший ярус шахти. Щоб спуститися на другий ярус, який залягає на глибині дев'яносто метрів, і на третій — на глибині двісті метрів,— треба подолати цілу систему сходів і драбин. Алексіс працював на третьому ярусі. Щоб піднятися з цього ярусу на-гора, треба пройти втричі більшу відстань, ніж її роблять ті, хто піднімається на вежі собору Паризької богоматері.
Але якщо підніматися і спускатися в соборі Паризької богоматері, де сходи освітлюються і мають правильну форму, досить зручно, то підніматися з шахти, де сходинки то високі, то низькі, то широкі, то вузькі, досить-таки важко. Іншого світла, крім лампочки, яку несеш у руці, тут немає. А під ногами липка грязюка.
Спуститися на двісті метрів під землю — справа забарна, але це ще не все. Потрібно ще через галереї добратися до своєї виробки. Якщо б витягти всі галереї шахти Трюйєр в одну лінію, то вона була б тридцять шість — сорок кілометрів завдовжки. Звичайно, нема потреби проходити ці кілометри. Проте ближчу відстань долати не вельми легко, бо доводиться брести по воді, що, витікаючи з розколин у породі, зливається в струмки, які біжать до водостічних ям, звідки воду викачують на-гора помпами.
Коли галереї перетинають товсту породу, вони стають звичайними підземними ходами. Та коли вони врізаються в обвалисті глини чи сипкі пісковики, їх доводиться кріпити вгорі і по боках сосновими опорами. Незважаючи на те, що дерев'яне кріплення ставлять так, аби воно витримало тиск землі, тиск цей буває дуже великим — дерево вгинається, і прохід стає таким вузьким та низьким, що доводиться лізти навка-рачки. На дерев'яних опорах ростуть печериці й мох. Дерево, гниючи, виділяє з себе спиртовий запах, а на печерицях, білому моху та інших невідомих рослинах можна побачити мушок, павуків, метеликів, не схожих на представників цих видів на землі. Чимало там щурів, що бігають скрізь, і кажанів, що почіплялися за дерев'яні бантини головами вниз.
Галереї тут і там перетинаються між собою, неначе вулиці в Парижі. Є серед них широкі й гарні, як бульвари, а є вузенькі й низькі, як вулиці в кварталі Сен-Марсель. Але це підземне місто геть усе оповите темрявою, бо тут нема ні ліхтарів, ні газових ріжків, є тільки лампи, які шахтарі носять з собою. Однак, хоч тут і бракує світла, різноманітні звуки засвідчують, що ти не в країні мертвих. У далеких вибоях лунають вибухи. Повітряний потік доносить запах пороху і ядучий дим; чути, як по галереях котять вагонетки, в шахтних колодязях риплять кліті, а над усіми цими звуками розлягається чахкання парової машини, що працює на другому ярусі.
Але особливо цікаве видовище являють собою галереї, видовбані у вугільному пласті. Там працюють шахтарі-вибійники: вони рубають вугілля, лежачи долічерева або стоячи на колінах. Вирубане вугілля скочується вниз, звідки його везуть вагонетками до шахтних колодязів.
У шахтах нерідко трапляються нещасливі випадки. Через два тижні після приїзду до Варса Алексіс мало не став жертвою такого випадку. Вибухнув рудниковий газ. Він утворюється у вугільних копальнях, і досить однієї іскри, щоб він вибухнув. Нема нічого страшнішого за цей вибух. Його не можна порівняти з вибухом шашки, набитої порохом. Газ умить спалахує по всіх шурфах. Він знищує в шахті все, навіть колодязі, зриває над ними дахи. Температура буває такою високою, що вугілля перетворюється на кокс.
Півтора місяці тому від вибуху рудникового газу загинуло десятеро робітників. Дружина одного з них збожеволіла. Я збагнув, що то була жінка з дитиною, котра питала мене, як знайти "затінену дорогу".
Щоб уникнути вибухів, доводиться вдаватися до запобіжних заходів. В шахті заборонено курити; часто інженери, роблячи обхід, примушують шахтарів дихнути на них, щоб визначити, чи не порушив хтось заборони. Користуються також лампами Деві, названими так за ім'ям великого англійського вченого, який їх винайшов. Ці лампи обтягнені ззовні густою металевою сіткою з дуже дрібними вічками. В такій лампі газ згоряє всередині, і спалах не виходить назовні.
Після розповіді Алексіса мені теж захотілося спуститися у вибій. Та коли я сказав про це дядькові Гаспару, він відповів, що це неможливо, бо в шахту дозволяють спускатися тільки тим, хто там працює.
— От якщо ти захочеш стати шахтарем,— додав дядько, сміючись,— то бажання твоє буде легко вдовольнити. Зрештою, професія шахтаря нічим не гірша за будь-яку іншу. В усякому разі, це краще, ніж співати на великих шляхах пісеньок. Залишайся в нас. Згода, хлопче? Та й для Маттіа знайдеться робота — звичайно ж, не гра на корнеті.
Та я прийшов до Варса не для того, щоб залишитися тут назавжди. У мене була інша мета, ніж щодня пхати перед себе вагонетку в шахті Трюйєр.
Отже, слід було відмовитись від спроб задовольнити свою цікавість. Я вже думав, що піду з Варса, так і не побачивши шахти. Але мені судилося зазнати всіх тих жахів і небезпек, які кожної миті чигають на шахтарів.
РОЗДІЛ III. ВІДКАТНИК
Якщо не брати до уваги деяких хвороб, зумовлених нестачею повітря і світла, що погіршує склад крові, то професія шахтаря не більш шкідлива для здоров'я, ніж хліборобська праця. Шахтар почуває себе таким самим здоровим, як і селянин, що багато буває на свіжому повітрі. До того ж, він не боїться змін погоди. Йому байдуже до холоду, дощу і спеки.
Та на шахтаря чигають інші небезпеки: обвали, вибухи, затоплення. Внаслідок найменшої необережності може трапитися нещасливий випадок.
Напередодні того дня, коли ми мали піти з Варса, Алексіс повернувся додому з сильно пошкодженою правою рукою. На руку впав великий шматок вугілля. Півпальця було розплющено. Рука висіла, мов нежива.
Лікар шахтної компанії, навідавши хлопця, сказав, що рана не дуже серйозна, рука загоїться, але якийсь час Алексісові треба посидіти вдома.
Дядько Гаспар на вдачу був чоловік спокійний і добродушний. Він сприймав життя таким, яке воно було, і тільки одне могло його роздратувати — це перешкода в праці.
Почувши, що Алексіс якийсь час не зможе працювати, він дуже розсердився. Хто ж йому буде відкочувати вагонетки? Адже йому ніким замінити Алексіса. Про те, щоб узяти відкатника на кілька днів, не може бути й мови: робітників на шахті не вистачає, особливо підлітків.
Потім дядько Гаспар усе-таки пішов підшукувати якогось відкатника, але повернувся ні з чим.
І він знов почав нарікати. Він і справді був у скрутному становищі. Адже без відкатника він не міг працювати; сидіти без діла теж не випадало: з порожньою кишенею не проживеш.
Я розумів причину дядькового смутку. До того, я відчував, що повинен якось віддячити йому за гостинність. Я спитав, чи важко працювати відкатником.
— Нема нічого легшого. Пхай собі вагонетку па рейках та й годі.
— А важка та вагонетка?
— Не дуже важка, раз Алексіс її пхає так, аж гуде.
— Ну, якщо Алексіс пхає, то і я напевне зміг би.
— Ти, хлопче?
Дядько розсміявся, але тут же знову став серйозним.
— Певна річ, що зміг би, коли б захотів.
— Я хотів би допомогти вам.
— Ти славний хлопець, Ремі! Ну що ж, завтра ти спустишся зі мною в шахту. Звичайно, ти цим допоможеш мені, але й для тебе це, либонь, буде корисно. Якщо тобі сподобається робота — час добрий! Працювати краще, ніж блукати по великих шляхах. Та й вовків у шахті немає...
А що робитиме Маттіа, поки я працюватиму в шахті? Не буде ж він, дармуючи, об'їдати дядька Гаспара!
Я спитав його, чи не хоче він походити по околицях і давати разом з Капі вистави. Маттіа залюбки погодився.
— Я буду дуже радий заробити тобі гроші на корову,— сказав він, сміючись.
За три місяці життя на свіжому повітрі Маттіа дуже змінився і тепер уже не був схожий на того кволого, хворобливого хлопчика, якого я зустрів біля церкви Сен-Медар, коли він мало не помирав з голоду. А ще менше скидався він на того маленького каліку, якого я вперше побачив у Гарафолі, коли він безперестану хапався обома руками за голову, що тріщала від болю, і пильнував замкнений казан.
Тепер голова у нього вже не боліла. Він був ні сумний, ані заморений. Сонце і свіже повітря повернули йому здоров'я й життєрадісність.
Під час нашої мандрівки його не покидав хороший настрій, все тішило його. Він повсякчас намагався повернути все погане на добре. Що я робив би без нього? Хто підтримував би мене в хвилини втоми і смутку?..
Отже, ми вирішили, що завтра, коли я спущуся в шахту, Маттіа піде з Капі по околицях заробляти гроші.
Наступного ранку мені дали робочий одяг Алексіса.
Востаннє порадивши Маттіа і Капі бути розумними й розсудливими, я пішов слідом за дядьком Гаспаром.
— Будь уважним! — сказав дядько, даючи мені лампу.— Іди за мною, але не спускайся з однієї сходинки, поки не намацаєш ногою другу.
Ми заглибились у галерею — він попереду, я слідом за ним.
— Якщо посковзнешся,— знову озвався дядько Гаспар,— намагайся не впасти.