Що ж саме робили цi її "паскуднi" покласники й покласницi? "Звiсно що... Близнюки, Антонiй та Вiола Мiранди недарма спали все життя в одному лiжку, а Дональд Скотт, найбiльший дурепа, займався цим з Гезель Смi в дядечковому гаражi, а спортсмен Кеннет Найт виставляв своє державство на розгляд з будь-якої нагоди, а — " "Перелетiмо в табiр Ку", сказав спортсмен Гумберт, "та спершу — перерва". А по перервi я дiзнався всiх подробиць.
У Варвари Берк, мiцної будови, бiлявки, на два роки старшої за мою ласочку, й безумовно найкращої пловчинi в таборi, була якась особлива байдарка, яку вона подiляла з Лолiтою, "тому що я єдина з усiх дiвчат могла допливти до Нового Острова" (якесь-там, гадаю, спортивне випробування).
Протягом усього липня мiсяця, кожного ранку — зауваж, читачу, кожного клятого ранку — Варварi й Лолiтi допомагав нести байдарку з Онiксу в Ерiкс (два невеличкi озера в лiсi) тринадцятирiчний Чарлi Хольмс, синок начальницi табору i єдиний представник чоловiчої статi на двi-три милi навколо (якщо не лiчити дряхлого, сумирного, глухого робiтника, та сусiда фермера, котрий iнодi навiдував табiр на старому фордi, щоб збути яйця, як це роблять фермери); кожного ранку — о, мiй читачу! — ця дитяча трiйця, зрiзуючи шлях, йшла навскiс через прекрасну невинну хащу, сповнену по береги всiма емблемами молодостi, росою, грибами, чорницею, пташиним спiвом, i в певнiй мiсцинi, серед рясної гущави, Лолiта залишалась стояти на вартi, поки Варвара й хлопчик злучалися за кущем.
Спочатку моя Лолiта вiдмовлялась "спробувати", однак, допитливiсть i почуття товариства взяли гору, й невдовзi вона й Варвара вiддавались по черзi мовчазному, грубому й цiлковито невтомному Чарлi, котрий, як кавалер, був чи не так само принадливий як сира моркiвка, та мiг шиконути вiдмiнною колекцiєю прозорих чохольчикiв, якi вiн виловлював з третього озера, перевершуючого iншi розмiром i гостиннiстю, яке мало назву Озеро Клiмакс на iм'я сусiднього фабричного мiстечка, так буйно розрослого за останнiй час.
Хоч визнаючи, що це було "в цiлому нiчого, забавно", й "добре проти прищикiв на обличчi", Лолiта, я радий сказати, ставилась до мозку й поводження Чарлi з величезним презирством. Додам вiд себе — що цей блудливий лайдачко не збудив, а мабуть, навпаки заголомшив у нiй жiнку, дарма що була така "забавнiсть".
Було вже близько десятої ранку. Вщухла пристрасть, i жахливе усвiдомлення лиха спало на мене, як попiл, заохочуване буденною реальнiстю млистого, невралгiчного дня, вiд якого нило в скронях. Брунатна, голявенька Лолiта, звернена вузькими бiлими сiдницями до мене, обличчям до дверного дзеркала, стояла, впершись руками в боки й широко розставивши ноги (в нових нiчних туфлях, оторочених котячим хутром), i крiзь навислi локони морщила нiс перед похмурим склом. З коридору неслися гулькаючi голоси чорношкiрих прибиральниць, i трохи пiзнiше було зроблено вкрадливу спробу, перервану моїм громовим покриком, прочинити дверi в наш номер. Я звелiв Лолiтi вiдправитись у ванну й добряче намилитись пiд душем, якого вона вельми потребувала. Постiль була в неймовiрному безладi, й уся в картопляних чiпсах. Дiвчинка примiряла платтячко з синьої вовни, потiм iнше, складене з блузки без рукавiв i повiйної, картатої спiдницi, та перше видалось їй малим, а iнше — великим; коли ж я став просити її поквапитись (становище починало мене непокоїти), вона злостиво жбурнула мої любi дарунки в закут, i зодягла вчорашню сукню. Нарештi, вона була готова; я зрядив її наостанок чудовною торбинкою з пiдробної телячої шкiри (всунувши цiлу жменьку центiв i два зовсiм новенькi гривеники) й наказав їй купити собi якого-небудь журнальчика в холi.
"Буду внизу за хвилинку", додав я, "i на твоєму мiсцi, горличко, я б не розмовляв зi стороннiми".
Окрiм моїх бiдних маленьких дарiв, складати було майже нiчого; та я мав присвятити деякий час (що було ризиковано — хтозна, що вона могла накоїти внизу) приведенню постелi в бiльш пристойний вигляд, який казав радше про покинуте гнiздечко нервового батька та його жартiвницi-доньки, нiж про розгул колишнього в'язня з двома товстими старими шльондрами. За тим я зодягся й звелiв коридорному прийти за багажем.
Все було добре. Там, у холi, сидiла вона, сильно заглиблена в криваво-червоне шкiряне крiсло, сильно заглиблена в лубковий кiнематографiчний журнал. Мого вiку добродiй, що сидiв навпроти, в твiдовому пiджаку (жанр готелю перетворився за нiч на сумнiвне уподiбнення британському садибному побуту) зорив безперервно через учорашню газету й загаслу сигару, на мою дiвчинку. Вона була в своїх майже формених бiлих шкарпетинках i рябих чоботах, i в так добре вiдомому менi платтячку з яскравого ситцю з чотирикутним вирiзом; у жовтавому блиску жарiвки був помiтним золотястий пушок уздовж засмаглих рук та литок. Одна нога була закинута за другу, високо й легковажно; її блiдi очi ковзали по рядках, раз у раз перемигуючи. Дружина Бiлля схилялась перед ним задовго до першої зустрiчi; потай милувалась цим знаменитим молодим кiноактором, коли вiн був їв морозиво бiля стiйки в аптекарськiй крамницi Шваба. Нiчого не могло бути бiльш дитячого, нiж її кирпате веснянкове личко, або лiловий набряк на голiй шиї, до якої нещодавно присмоктався казковий вурдалак, або невiльний порух кiнчика язика, що дослiджував налiт рожевого висипу навколо припухлих губ; нiщо не могло бути бiльш безгрiшним, нiж читати про Джиль, дiяльну дiвотку, котра сама шиє свiй гардероб i студiює "серйозну лiтературу"; нiщо не могло бути невиннiшим, нiж продiл у лискучих русявих кучерях; шовковистий вилиск на скронi; нiщо не могло бути наївнiшим... Та що за гидаву заздрiсть спiзнав би он той мордястий розпусник, хто б вiн не був (а скидався вiн, мiж iншим, на мого швейцарського дядька Густава, який також дуже полюбляв le d couvert), якби вiн знав, що кожний мiй нерв i досi наче кiльцем охоплений i наче єлеєм змащений вiдчуттям її тiла — тiла безсмертного демона в образi маленької дiвчинки.
Чи був мiстер Швайн цiлком упевнений, що моя дружина не дзвонила? Так — уповнi. Якщо вона ще подзвонить, чи не зласкавиться вiн передати їй, що ми поїхали далi, прямуючи до помешкання тьотi Клер? О, звiсно, передасть. Я заплатив за рахунком i, вернувши до Лолiти, змусив її вилiзти з крiсла. Вона й далi читала свого журнала весь час, поки ми йшли до авто. Все ще читаючи, вона була вiдвезена до примiської кав'ярнi. З'їла вона там порядний брекфаст, я не мiг нарiкати; навiть вiдклала журнал, щоб їсти; та вона, така завжди весела, була на подив зажурна. Я знав, що Лолiтонька може бути аж як неприємною, а тому дужився тримати себе в руках, та з хоробрим усмiхом чекав на бурю. Я не взяв ванну, не поголився, i в мене не подiяв шлунок. Хирляли нерви. Менi не подобалось, що моя маленька коханка зводила плечима й напинала нiздрi, коли я важився захопити її безневинними балачками. Я ґречно спитав, наприклад, чи знала що-небудь про забави у лiсi Фiллiс Чатфiльд, котра залишила табiр трохи ранiше, щоб поїхати до батькiв у Мейн? "Послухай", сказала Лолiта, зробивши плакучу гримасу, "давай вiднайдемо iншу тему для розмови". За тим я спробував — без успiху, як я не прицмокував — зацiкавити її дорожньою мапою. Дозволю собi нагадати терплячому читачевi (чию ласкаву догоду слiд би перейняти й Лолiтi!), що метою нашої подорожi було веселе мiстечко Лепiнґвiль, яке було десь поблизу гiпотетичного шпиталю. План був цiлком довiльним (як, на жаль, довiльною появила себе надалi не одна намiчена мета подорожi), й менi дрижали жижки, коли я питав себе, як учинити, щоб весь замисел зостався правдоподiбним, i який вигадати iнший правдоподiбний маршрут пiсля того, як ми передивимось усi кiнодрами в Лепiнґвiлi. Iншими словами, Гумберт став усе далi й далi нiяковiти. Воно було вельми своєрiдним, це почування: виснажлива, бридка задуха — нiби я сидiв поруч з маленькою тiнню когось, вбитого мною.
Iз порухом, який зробила Лолiта, щоб влiзти знову в авто, по її обличчю майнув вираз болю. Вiн майнув iзнову, багатозначнiше, коли вона всiлась поруч зi мною. Не сумнiваюсь, що другий раз це було зроблено спецiально для мене. Не з розуму, я спитав, у чому рiч. "Нiчого, тварюко", вiдказала вона.
Я не второпав i перепитав. Вона промовчала. "Ви залишаєте Брайслaнд", проголосив плакат над дорогою. Балакуча ж Лолiта мовчала. Холоднi павуки повзали менi по спинi. Сирота. Самотнє, кинуте напризволяще дитя, з яким мiцно-збудований, смердлявий мужчина енергiйно виконав статевий акт тричi за один цей ранок. Мабуть, втiлення довгорiчної мети й перевершило всi очiкування; але точнiше воно сягнуло дальше мети — й перенеслось у страшний сон. Я вдiяв необережно, глупо й пiдло. I якщо вже визнавати все, скажу: десь на днi темної вирви я вiдчував клохкотiння хотi — таким потворним було жадання, збуджуване в менi цiєю нещасною нiмфеткою! До терзань сумлiння домiшувалась нестерпна думка, що її кепський настрiй, мабуть, завадить менi знов оволодiти нею, як тiльки знайду тиху селянську стежину, де ми могли б спинитись на хвилинку. Словом, бiдний Гумберт був у жахливому станi, й поки з безтямною неухильнiстю авто наближалось до Лепiнґвiля, водiй його даремно дужився вигадати яку-небудь примiтивну гру, пiд грайливим прикриттям якої вiн посмiв би звернутись до своєї супутницi. Втiм, вона перша зiрвала мовчанку: "Ах, скрикнула вона, — розчавлена вивiрка! Як шкода це..." "Так, чи не правда", поспiшив пiдхопити розмову догiдливий, повний надiї Гум.
"Зупинись-но бiля бензинної станцiї", вела далi Лолiта. "Менi треба в уборну".
"Ми зупинимося, де схочеш", сказав я.
I далi, коли красива, затишна, велична хаща (дуби, подумав я — тiєї пори я зовсiм не знався на американських деревах) зайшлась вiдзиватись зеленим вiдлунням на гладкий бiг машини, й раптом обiч, пiщана, оторочена папроттю стежка глянула на нас, перш нiж майнути в хащу, я проказав, що ми — "Далi їдьмо!" верескливо урвала Лолiта.
"Слухаюсь. Нема чого яритись" (куш, бiдний звiре, куш!).
Я скоса поглянув на неї. Слава богу, малятко всмiхалось! "Кретин!" проговорила вона, солодко всмiхаючись менi, "Гадюка! Я була свiженькою стокроткою, i дивись, що ти зробив зi мною.