Є така річ, як порох…
— Ага! — вищирилась на нього Мері, взявшися в боки. — Так ось воно що! Так ось яке сміття знайшла я вранці в твоїй кишені!
Берт не звернув на неї уваги. Том заклопотано палив. На Біллиному обличчі проступало збентеження.
— Але ж ти це не серйозно, Берте? — спитав Біллі, виразно сподіваючись заперечливої відповіді.
— Цілком серйозно, як хочеш знати. Я б їх усіх спровадив чортові в зуби, поки сам не вріжу дуба!
— Він кровожерний анархіст! — поскаржилася Мері.— Отакі, як він, убили Маккінлі й Гарфілда{24} і… і… всіх інших. Його повісять. Згадаєте мої слова! Добре, що хоч бодай діти нас поки що не обсіли.
— Та він тільки гороїжиться, — заспокоював її Біллі.
— Він тебе просто дратує,— мовила Сексон. — Берт завше був жартівник.
Але Мері похитала головою.
— Ні, то вже я знаю. Я чую, що він балакає вві сні. Він клене, лається й скрегоче зубами. Чуєте!.. Знов…
Берт хвацько відкинувся назад, спираючись стільцем об стіну, і завів своєї пісеньки:
Ох, ті мільйонери кляті
Вміють гроші, наче жар,
Коцюбою загрібати.
Лихо, не люблю я скнар!..
Том загомонів щось про розсудливість та справедливість, але Берт, урвавши спів, накинувся на нього:
— Справедливість? Ще одна мильна бульбашка! Ось слухайте, я розповім вам про справедливість для робітництва. Пам'ятаєте Форбса? Алістона Форбса, що пустив за вітром каліфорнійський Альта-трест і поклав собі до кишені два мільйони? Що б ви думали, — я бачив його вчора в розкішному авто! А скільки йому присудили? Аж вісім років ув'язнення. А скільки він відсидів? — менше двох, — бачте, йому подарували, зваживши на кепський стан здоров'я! Це він ото — хворий!.. Та ми всі поздихаємо, заки він дуба дасть. А тепер гляньте сюди у вікно: бачите онде ганок з обламаним поруччям? У тій хаті живе місіс Денекер. Вона прачка. Її старого чоловіка вбило на залізниці. Вигадали, що це сталося з його власної необережності, чи ще там щось, і вдові не дали ані цента відшкодування! її синові Арчі було тоді шістнадцять. Вийшов з нього справжній вуличник, чистий тобі волоцюга. Одного разу він утік до Фресно й заліз у кишеню якогось п'яниці. І знаєте, скільки він украв? Два долари вісімдесят центів. Вважайте — два вісімдесят! А що йому присудив паскудник суддя? П'ятдесят років. Вісім він уже відсидів у Сан-Квентіні.
І сидітиме там, доки не здохне. Його мати каже, що він уже на ладан дихає, бо сухоти, — але вона не має чим підмазати, щоб йому дали амністію. Арчі-хлопака поцупив у п'яного два долари вісімдесят центів і дістав п'ятдесят років ув'язнення. А Алістон Форбс розжився коло Альта-тресту на два мільйони — і не досиджує й двох років. То чия ж батьківщина оця країна? Твоя й Арчі? Ні, вже дзуськи! Це батьківщина Алістона Форбса… Отож-то!..
Ох, ті мільйонери кляті
Вміють гроші, наче жар,
Коцюбою загрібати.
Лихо, не люблю я скнар!..
Мері підійшла до Сексон, що домивала останню миску, скинула з неї фартуха й поцілувала її так ніжно, як тільки може одна жінка поцілувати іншу, котра сподівається бути матір'ю.
— А тепер відпочинь, голубонько. Тобі не можна стомлюватися, а до кінця ще далеко. Я принесу тобі твоє шитво, і ти послухаєш розмову наших чоловіків. Тільки не вважай на Берта, — він навіжений.
Сексон шила й прислухалася, а на обличчі в Берта проступила прикра озлість, коли він побачив дитячу одіж, яка лежала в неї на колінах.
— Де ваш розум! — скрикнув він нараз. — Приводите на світ дітей, не маючи жодної надії, що зможете їх прогодувати!
— Чи не хильнув ти вчора ввечері зайвого? — осміхнувся Том.
Берт похитав головою.
— І навіщо так бурчати? — добродушно озвався Біллі.— Все ж таки Америка непогана країна.
— Вона була колись непогана, — відказав Берт. — ще тоді, коли всі ми були могікани. Але не тепер. Нас пограбовано. Нас скручено в баранячий ріг, загнано в безвихідь і покинуто напризволяще. Мої предки боролися за цю країну. І ваші так само. Ми визволили негрів, вибили індіян, ми пухли з голоду, мерзли, впрівали на цій землі й билися за неї. Вона сподобалася нам. Ми розчистили її, розорали, проклали шляхи, збудували міста. Кожен мав достаток. Ми й далі боролися за цю землю. Двох моїх дядьків убито під Гетісбергом. Усі наші брали участь у війні. Послухайте, що розповідає Сексон, — чого тільки не зазнали її предки, щоб дістатися сюди, чого вопи не натерпілися, щоб придбати собі ранчо, коні, худобу й усяку всячину. І вони все оте здобули. І мої предки також, і її, Мері…
— І досі все втримали б, якби були вони спритніші,— не стерпіла Мері.
— Звичайно, — провадив далі Берт. — У цьому-то й суть. Ми невдахи. Нас ошукали. Ми не хтіли бути шулерами, не вміли фальшувати карт і програли. Бачте, часи змінилися, білі люди поділилися на два табори — на левів і на шкап. Шкапи працювали, а леви поглинали. Вони поглинули ферми, копальні, фабрики, а тепер уже й уряд. Ми — оті білі, ми нащадки тих білих людей, що були занадто чесні, щоб бути спритними, і тому програли. З нас злупили шкуру. Розумієте ви мене?
— Ти б міг добре заливати на зборах, — зауважив Том, — коли б не бовкав часом зайвого.
— Ти говориш ніби й слушно, — озвався Біллі,— тільки в дійсності воно не так. Тепер кожен може забагатіти.
— Або стати президентом Сполучених Штатів! — зареготався Берт. — Звичайно, звичайно, якщо він спритняк! Але чомусь не чувати, щоб ти висунувся на мільйонера або президента. Чому? А тому, що ти не хват. Ти дурбай. Ти робоча шкапа. Ось чому! А хай тобі трясця! Та й усім нам також!
За обідом Том завів мову про своє здорове сільське життя замолоду й признався, що мріє взяти, як колись робили його предки, клапоть державної землі. Він тільки скаржився, що Сара й слухати про те не хоче — отже, його мрія, певне, й залишиться мрією.
— Такі-бо вже правила в життєвій грі,— зітхнув Біллі.— Когось таки муситься вибивати з колії.
Перегодом Берт знову завів викривну промову, а Біллі тим часом розглянувся і мимоволі почав порівнювати: як тут було несхоже на його домівку! Не було тут затишку й вигоди, як у нього вдома. Біллі згадав, що коли вони з Сексон прийшли сюди, посуд від сніданку ще не було помито. Як кожен чоловік, він не помічав багатьох господарських дрібниць, але, ввесь час придивляючись, поволі дійшов висновку, що Мері не така дбайлива господиня, як Сексон. Він гордовито глянув на свою жінку, і йому захотілося підійти до неї й пригорнути її до себе. Так, його Сексон — справжня дружина! Він сидів заплющивши очі; йому пригадалася її чепурна білизна, і в ту ж мить в уяві виріс увесь її милий образ; коли це раптом Бертів голос відірвав Біллі від його думок.
— Ти, Біле, думаєш, що в мені кипить жовч. Це правда, так воно й є. Тобі не довелося зазнати того, що мені. Ти завжди робив одне — правив кіньми або ж боксом
заробляв легкі гроші! Ти ніколи не терпів скрути. Ти не відчував страйку. В тебе не було старої матері, задля якої ти мусив би терпіти приниження. Тільки після її смерті я зітхнув вільніше.
Слухай, пішов я колись найматися в Найлську електрокомпанію. То от як там зі мною повелися. Управитель зміряв мене поглядом від голови до п'ят, завдав тисячу запитань, а тоді простягнув бланка для заяви. Заповнив я його, ще й заплатив долара за лікарський огляд. По тому мусив піти до фотографії зняти свою пику, мовляв, треба для їхньої ідіотської портретної галереї. За те віддав ще одного долара. Тоді управитель бере в мене заяву, лікарське посвідчення, фотокартку її задурює голову ще сотнею запитань. "Чи належав я коли до якої робітничої спілки?" Це я б то?!.. Звісно, я мусив збочити від правди. Роботи ж треба, хоч кров з носа. Крамниця наборг уже не дає, а тут ще й мати…
"Ну, — думаю, — вже ти, брате, вагоновод. Стоятимеш собі на площадинці та підморгуватимеш ловкеньким дівчаткам". Але вийшло дзуськи. Ще з мене два долари злупили, два кревних долари, за цинову кокарду. А потім дев'ятнадцять п'ятдесят за уніформу, яку в іншому місці залюбки за п'ятнадцять дістанеш. І все те вивернули мені з платні першого ж місяця. А в кишені треба було, крім того, мати п'ять власних доларів дрібняками. Так було заведено. Довелося позичити їх у Тома Доневена — знайомого поліцая. А тоді ще примусили мене півмісяця на дурничку працювати, — мовляв, я в них навчався.
— Ну, а ловкенькі дівчатка таки траплялися? — всміхнулася Сексон.
Берт похмуро похитав головою.
— Я попрацював там тільки місяць. Потім ми зорганізувалися в спілку, і всіх нас виставили за двері.
— Так з вами, йолопами, буде й цей раз, як застрайкуєте в майстернях, — злісно промовила Мері.
— Це ж я тобі й товчу в голову, — відповів Берт. — Нема в нас надії на перемогу.
— То навіщо ж тоді страйкувати? — здивувалася Сексон.
Він глянув на неї тьмяним поглядом.
— А за віщо лягли кістьми мої дядьки під Гетісбергом?
РОЗДІЛ VIII
З тяжким серцем поралася тепер Сексон коло господарства. Годі вже було дбати про чепурні речі. Матеріал коштував гроші, а витрачати більше вона не зважувалася. Бертова засторога, немов сталеве лезо, ятрила мозок. Вони з Біллі відповідають за майбутнє молоде життя. Чи певні вони, що здолають годувати, одягати свою дитину і поставити її на добрий шлях? На віщо покладають вони надії? Мов крізь сон, пригадала вона знегоди своїх дитячих літ і глибше відчула тогочасні скарги батьків та матерів. Тепер вона майже виправдувала Сарині постійні нарікання.
Скрута обсіла сусідні родини залізничників-страйкарів. Дрібні крамарі теж підупали духом, як помітила Сексон, щодня виходячи закупати харчі. Давніша життєрадісність де й поділася. Жінки біля дітей, що бавилися на вулицях, не крили своєї тривоги. Вечорами, коли вони виходили погомоніти на ганки й за хвіртки, голоси їхні звучали приглушено і сміху майже не чулося.
Мегі Донегю, що завжди брала в молочаря три пінти молока, тепер перейшла на одну. Вже не ходили цілими родинами до кіно, і важче стало добувати м'ясні обрізки. Нора Ділейні, що жила в третьому домі від Сексон, не купувала більше свіжої риби по п'ятницях. Замість того вона перейшла на солону тріску — та й то не найкращого гатунку. Рум'яні дітлахи, що були вибігали на вулицю між обідом і вечерею з кусниками хліба, густо намазаними маслом та присипаними цукром, діставали тепер тонші, пісніші бутерброди, і зовсім без цукру.