Де-то він тепер, бідолаха? Сооткін, дружино моя вірна, чи переживеш ти це нещастя?
Потім, глянувши на липу, він гнівно вигукнув:
— Бурі й суховії! Краще б ви знищили всі дерева на рідній землі, аби тільки не бачити, як засуджують на смерть у вашому холодку свободу совісті. Де ти, сину мій Уленшпігелю? Я був неласкавий до тебе. Панове судді, змилуйтесь наді мною, судіть мене так, як судив би наш Господь Бог милосердний.
Всі, хто чув його, плакали, крім суддів.
Потім Клаас запитав, чи може сподіватися на помилування:
— Я завжди працював, мало заробляв, був добрий до бідних і привітний до всіх. Я покинув лоно римської церкви, слухаючись Духа Божого, що овіяв мене своєю благодаттю. Нічого не благаю, лише одного: замініть спалення довічним вигнанням з Фландрії, бо це також дуже важка для мене кара.
Всі присутні закричали:
— Будьте милосердні, панове судді, змилуйтесь!
Тільки Йост Грейпстювер мовчав.
Суддя дав знак усім присутнім мовчати, оголосив, що закони забороняють просити помилування єретиків. Але якщо Клаас зречеться своїх єретичних поглядів, то замість спалення його повісять.
Гомін пішов у народі:
— Хоч вогонь, хоч мотуз — все одно смерть!
Жінки плакали, а чоловіки глухо й гнівно гомоніли.
Тоді Клаас промовив:
— Я не зрікаюсь нічого. Робіть з моїм тілом, що підкаже вам ваше милосердя.
Тоді канонік з Рене Тітельман вигукнув:
— Нестерпно бачити, як такий єретичний хробак піднімає голову перед своїми суддями. Спалити його тіло — це скороминуща кара. Треба врятувати його душу і на тортурах примусити його зректися своєї облуди, щоб не давати народові небезпечних прикладів, як умирають, не розкаявшись, запеклі єретики.
Тоді жінки заплакали ще голосніше, а чоловіки вигукнули:
— Коли він признався, то скарайте, нащо ж мучити!
Суд ухвалив, що оскільки закони не приписують у таких випадках тортур, то їх нема чого застосовувати до Клааса.
Коли йому ще раз запропонували зректися своєї єресі, він промовив:
— Не можу.
Тоді, на підставі указів, Клааса визнано винним у симонії[116], бо він продавав індульгенції, в єресі та переховуванні єретиків, і за те його присудили до спалення перед будинком ратуші.
Тіло його буде прив'язане до ганебного стовпа два дні, щоб було повчальним прикладом для інших, а потім буде поховане там, де ховають страчених.
Трибунал присудив донощикові Йосту Грейпстюверу, ім'я якого не було назване, п'ятдесят флоринів з першої сотні і по десять з кожної наступної зі спадщини, що залишиться після Клааса.
Вислухавши цей присуд, Клаас звернувся до старшини рибників:
— А ти, мерзотнику, що понадився на мізерний гріш і щасливу жінку зробив удовою, а веселого сина — бідолашним сиротою, ти сконаєш злою смертю.
Судді не боронили Клаасові говорити, бо всі вони, крім Тітельмана, глибоко зневажали донощика.
А той аж зблід від сорому й гніву.
Клааса відвели назад у тюрму.
73
Уленшпігель, Сооткін і Неле довідалися про вирок другого дня, напередодні страти.
Вони попросили суддів пустити їх до Клааса у тюрму. Уленшпігель і Сооткін дозвіл дістали, Неле було відмовлено.
Увійшовши в тюрму, вони побачили, що Клаас прикутий до стіни довгим ланцюгом. Було вогко, і тому в грубці жеврів невеличкий вогник. Бо закони й звичаї Фландрії приписували лагідне поводження з приреченими на смерть, дозволяли давати їм хліб і м'ясо, а то й сир і вино. Але зажерливі тюремники часто порушували закон і з'їдали найсмачніші кусні з того, що належало бідолашним в'язням.
Клаас, плачучи, обійняв Уленшпігеля й Сооткін, але в нього першого висохли сльози на очах, бо так воно й годилося: він був чоловік і голова родини.
Сооткін ридала, а Уленшпігель скрикнув:
— Я розтрощу ці прокляті кайдани!
Сооткін ридаючи мовила:
— Я піду до короля Філіппа, він тебе помилує.
Клаас їй сказав:
— Королю ж дістається спадщина після страченого. — А потім додав: — Люба моя дружино і любий сину, іду я з цього світу в журбі і муках. Я боюся тих страждань, що мушу витерпіти, та ще більше журюся від того, що, як мене не стане, ви обоє не матимете шматка хліба, бо король відбере у вас усе.
Уленшпігель відповів йому пошепки:
— Ми з Неле вчора сховали гроші.
— Оце добре, — сказав Клаас, — що донощикові дуля дістанеться.
— А щоб він здох якнайшвидше, — сказала Сооткін, і сухі її очі блиснули ненавистю.
Та Клаас, думаючи про червінці, мовив:
— Ти добре зробив, Тількен, мій хлопче! Принаймні Сооткін, моя вдова, не буде голодувати на старості літ.
І Клаас міцно пригорнув її до своїх грудей, а вона залилася слізьми, згадавши, що скоро втратить свою лагідну підпору.
Клаас глянув на Уленшпігеля й провадив:
— Сину, ти чимало грішив, вештаючись по шляхах і дорогах, наче який волоцюга. Не роби цього більше, дитино моя, не лишай саму цю нещасну вдову, бо тепер ти мужчина в домі і повинен бути їй підпорою й захистом.
— Добре, батьку, — сказав Уленшпігель.
— О бідний мужу мій, — зойкнула Сооткін. — Хіба ж ми який злочин вчинили? Жили ми тихо, мирно, чесно, у згоді, ти, Господи, знаєш це. До роботи вставали вдосвіта, а ввечері їли хліб наш щоденний, віддаючи тобі хвалу. Я піду до короля, я роздеру його своїми пазурами. Господи Боже, ми ж зовсім не винні!
Але ввійшов тюремник і наказав їм вийти.
Сооткін попросила дозволу побути ще трохи. Клаас відчував, як горить її обличчя, як течуть у неї з очей рясні сльози, зрошуючи і йому лице, як все її тіло тремтить і здригається в його руках. Він теж попросив тюремника, щоб дозволив їй побути з ним.
Але тюремник сказав ще раз, щоб вона вийшла, і вирвав Сооткін з Клаасових обіймів.
Тоді Клаас сказав синові:
— Бережи її.
Уленшпігель пообіцяв і, підтримуючи матір, вийшов з нею із тюрми.
74
Другого дня, коли мала відбутися страта, прийшли сусіди і з жалощів замкнули в Катліниній хаті Уленшпігеля, Сооткін і Неле.
Але не подумали про то, що вони можуть здалеку почути зойки мученика і з вікна бачити полум'я вогнища.
Катліна блукала по місту, хитала головою і все примовляла:
— Пробийте дірку, душа хоче вийти!
О дев'ятій годині Клааса вивели з тюрми в самій сорочці, зв'язавши йому руки за спиною. Згідно з вироком, вогнище було складено на Соборній вулиці, навколо стовпа, перед ратушею. Кат і його помічники ще не встигли розікласти дрова.
Клаас, оточений вартою, терпляче дожидав, поки вони скінчать свою справу, а тим часом профос на коні, стражники і дев'ять ландскнехтів, викликаних із Брюгге, ледве стримували обурений натовп, що глухо гомонів.
Всі говорили в один голос, що жорстоко і несправедливо вбивати на схилі віку бідного, невинного чоловіка, такого доброго, працьовитого, до всіх лагідного.
Раптом усі впали на коліна і почали молитися. З собору долинув похоронний дзвін.
Катліна стояла в натовпі з самого переду. Безтямно дивлячись на Клааса і на вогнище, вона хитала головою і все кричала:
— Вогонь! Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде.
Сооткін і Неле, почувши дзвін, перехрестились. Але Уленшпігель не перехрестився — він сказав, що не хоче молитися Богові так, як моляться ці кати. Він бігав по хаті, намагався виламати двері або вистрибнути в вікно, але все було міцно зачинене.
Раптом Сооткін скрикнула і затулила фартухом обличчя:
— Дим!
І троє нещасних справді побачили за вікном велику хмару чорного диму. Це був дим від вогнища, на якому стояв прив'язаний до стовпа Клаас і яке з трьох боків підпалив кат в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Клаас подивився навколо себе, і йому стало легше, коли не помітив у натовпі ні сина, ні дружини — отже, вони не бачитимуть його страждань. Чутно було, як тріскочуть дрова, як голосно молиться Клаас, гнівно гомонять чоловіки, плачуть жінки, примовляє Катліна: "Згасіть вогонь, пробийте дірку, хай душа вийде", — і як дзвонить соборний дзвін.
Раптом Сооткін стала біліша від снігу, вся затремтіла і показала пальцем на небо. Довгий, тонкий язик полум'я вирвався з вогнища і здійнявся вгору понад низькими будівлями. Клаас зазнавав нестерпної муки, бо, коливаючись за примхливим вітром, вогонь то лизав йому ноги, то смалив бороду, що аж димілась, то палив волосся на голові.
Уленшпігель схопив матір за руки, намагаючись відірвати її від вікна. Вони почули пронизливий крик — це кричав Клаас, тіло якого горіло тільки з одного боку. Але він зразу ж змовк, тільки сльози лилися йому з очей, аж груди були мокрі від них. Тоді Сооткін і Уленшпігель почули страшенний галас. Чоловіки, жінки, діти кричали:
— Клаас був присуджений до спалення не на малому вогні, а на великому. Кате, розпали вогонь!
Кат почав роздмухувати, але вогонь розгорався помалу.
— Краще задави його! — почулись крики.
І в профоса полетіло каміння.
— Вогонь! Великий вогонь! — закричала Сооткін.
І справді, велике чорне полум'я шугнуло до самого неба.
— Оце ж він умирає, — сказала вдова. — Господи Боже милосердний, прийми його невинну душу! Де ж цей король? Вирвати б мені його серце оцими ось руками!
З соборної дзвіниці лунав похоронний дзвін.
Сооткін ще раз почула жахливий крик Клааса, але не бачила, як скорчилось від муки його тіло на вогні, як перекривилось обличчя від нестерпного болю, як бився він головою об стовп. Народ кричав, свистів, жінки й хлопчаки жбурляли камінням, коли раптом дрова з усіх боків охопило вогнем і всі почули, як з полум'я і диму Клаас заволав:
— Сооткін! Тілю!
І голова його схилилась на груди, наче налита свинцем.
Тоді жалісний, пронизливий зойк розітнувся в Катліниному домі. Потім усе змовкло, лише нещасна божевільна хитала головою і примовляла:
— Душа хоче вийти!
Клаас умер. Вогонь догорав біля підніжжя стовпа, на якому повисло прив'язане за шию геть обвуглене бідне Клаасове тіло.
А з соборної дзвіниці усе лунав похоронний дзвін.
75
Сооткін стояла біля стіни у Катліниниму домі, понуривши голову, і мовчки, без сліз пригортала сина.
Уленшпігель також мовчав. Він з жахом відчував, що мати аж палає в гарячці.
Сусіди, прийшовши з місця страти, сказали, що Клаас уже відстраждав.
— Він уже в раю, — мовила вдова.
— Молись, — сказала Неле до Уленшпігеля і подала йому свої чотки, але він не захотів їх брати, бо вони освячені папою.
Настала ніч, і Уленшпігель сказав матері:
— Лягайте, мамо, спати, я посиджу біля вас.
— А чого ти будеш сидіти, — відказала Сооткін, — сон більше потрібний молодим.
Неле постелила обом на кухні й пішла.
Вони лишились удвох; у грубці догорали дрова.
Сооткін лягла спати, Уленшпігель також приліг, але чув, як вона плаче під укривалом.
Надворі у нічній тиші тільки шуміли, наче морські хвилі, дерева над каналом і провісник осені — вітер — жбурляв у вікна піском.
Уленшпігелеві раптом причулося, ніби на кухні хтось ходить.