Переважно дрібнота, проте вже наближаємось упритул до великих акул. Усе впирається в потяг...
— Добра робота, Фреде,— сказав шеф поліції.
Розділ двадцять п'ятий
Міс Марпл зійшла з потяга у Паддінггоні і побачила огрядну постать старшого інспектора Дейві, що чекав на неї на платформі. Він звернувся до неї.
— Вельми люб'язно з вашого боку, міс Марпл.
Відтак узяв її під руку і повів до машини, що чекала на них. Водій відчинив дверцята, міс Марпл сіла до кабіни, за нею старший інспектор Дейві, і машина рушила в дорогу.
— Куди ви мене везете, старший інспекторе Дейві?
— До Бертрамового готелю.
— Боже, знову Бертрамів готель. Що нам там робити?
— Офіційна відповідь така: на думку поліції, ви можете допомогти в розслідуванні.
— Знайоме формулювання, та чи не надто лиховісне? Адже часто воно прелюдія до арешту, чи не так?
— Я не збираюся заарештовувати вас, міс Марпл. — Батько всміхнувся. — У вас алібі.
Міс Марпл мовчки перетравлювала його слова. Нарешті озвалася:
— Розумію.
Вони в тиші їхали до Бертрамового готелю. Міс Ґорріндж визирнула з конторки, коли вони зайшли, але старший інспектор повів міс Марпл ліворуч.
— Другий поверх.
Ліфт піднявся, зупинився, і Батько рушив попереду вздовж коридору. Коли він відчинив двері вісімнадцятого номера, міс Марпл сказала:
— Цей покій я займала, як тут мешкала.
— Так,— сказав Батько. Міс Марпл сіла у фотель.
— Вельми затишна кімната,— відзначила вона, ледь зітхнула і розглянулася довкола.
— Тут знають ціну комфорту,— погодився Батько.
— У вас стомлений вигляд, старший інспекторе,— зненацька зауважила міс Марпл.
— Мені треба трошки оговтатися. Фактично, я тільки-но з Ірландії.
— Справді? З Балліговлена?
— Як у дідька ви дізналися про Балліговлен? О, пробачте, даруйте мені, будь ласка.
Міс Марпл провинно всміхнулася.
— Цікаво, Майкл Ґормен, вам, бува, не розповідав, що він прибув звідти?
— Ні, запевняю вас,— відказала міс Марпл.
— Звідки ж тоді, пробачте за нескромне запитання, ви дізналися?
— О Боже! — забідкалася міс Марпл. — Мені справді ніяково. Так вийшло, що я... підслухала.
— О, розумію.
— Тобто я не підслуховувала. То була загальна кімната, принаймні формально. Щиро кажучи, мені подобається слухати сторонні розмови. Дехто любить поляпати язиком. Надто це стосується старих людей, які не часто виходять із хати. Іншими словами, якщо поряд із тобою точиться бесіда, ти слухаєш.
— Що ж, мені це здається цілком природним,— сказав Батько.
— Почасти так,— не вгавала міс Марпл. — Якщо люди воліють не притишувати голосу, можна вважати, що вони готові до того, що їх почують. Але, звичайно, може бути всяко. Іноді виникає ситуація, коли ви усвідомлюєте: хоча це загальна кімната, інші, розмовляючи, не здають собі справи, що в ній, окрім них, є ще хтось. І тоді доводиться вирішувати, як у такому становищі повестися. Устати і кахикати чи просто принишкнути: ачей вашої присутності1 не помітять! У кожному разі відчуваєш ніяковість.
Старший інспектор Дейві підніс до очей свого годинника.
— Ось що,— сказав він,— я залюбки слухав би вас іще, але до мене ось-ось має надійти канонік Пеніфазер. Я повинен його зустріти. Ви не заперечуєте?
Міс Марпл не заперечувала. Старший інспектор Дейві залишив покій.
II
Канонік Пеніфазер пройшов обертовими дверима до зали Бертрамового готелю. Він злегка спохмурнів, подумавши про те, що сьогодні Бертрамів готель виглядає немовби трохи не так. Може, його наново пофарбували чи переінакшили щось в опорядженні? Він похитав головою. Ні, не те, а все ж... а все ж щось невловно змінилося. Йому навіть на думку не спало, що нове було в тому, що замість двометрового швейцара з блакитними очима та чорним чубом тепер стояв середній на зріст швейцар із похилими плечима, весь у ластовинні, з рудою кучмою, що вибивалася з-під кашкета. Канонік просто відчув якусь зміну. Своїм звичаєм спроквола, мляво поплентався до конторки. Міс Ґорріндж, що там сиділа, поздоровкалася з ним.
— Каноніку Пеніфазере, яка я рада вас бачити! Ви по свої речі? Для вас уже все готове. Якби ви нас повідомили, ми б переслали багаж на зазначену вами адресу.
— Дякую! — зворушився канонік Пеніфазер,— красненько вам дякую. Ви завжди такі люб'язні, міс Ґорріндж. Та раз мені сьогодні вже судилося приїхати до Лондона, то я подумав, що можу заразом зайти й по багаж.
— Ми так за вас хвилювалися,— сказала міс Ґорріндж. — Пропали безвісти, вас не могли знайти. Я чула, ви попали під машину?
— Так,— потвердив канонік Пеніфазер. — Так. У наш час усі женуться мов навіжені. Страх як небезпечно. У мене в пам'яті мало що про це збереглося. Ушкоджено голову. Серйозна травма, як каже лікар. Та й те сказати: з віком пам'ять... Він сумно похитав головою. — А як ведеться вам, міс Ґорріндж?
— О, чудово! — відповіла міс Ґорріндж.
Тут канонікові Пеніфазеру стукнуло в голову, що міс Ґорріндж теж змінилася. Він уп'явся в неї очима, намагаючись визначити, в чому ж ця зміна. Волосся? Таке саме, як і раніше, може, ще й трохи кучерявіше. Чорна сукня, великий медальйон, брошка у вигляді камеї. Все, як і перше. А проте якесь не таке. Може, вона трохи схудла? А може, так... неспокійний погляд! Не часто канонік Пеніфазер завважував неспокій у людях, він був не з тих, хто помічає емоції на обличчях інших, але сьогодні це сталося чи не тому, що протягом багатьох років міс Ґорріндж зустрічала гостей з незмінним виразом обличчя.
— Сподіваюся, ви не хворі? — стурбовано запитав він. — Ви трохи схудли.
— Що ж, нам не бракує клопоту, каноніку Пеніфазере.
— Так, так, на жаль, це так. Сподіваюся, це не викликане моєю відсутністю?
— О, ні! — запевнила міс Ґорріндж. — Звичайно, ми були стурбовані, та щойно почули, що з вами все гаразд... — вона на мить замовкла, потім додала: — Ні, ні, я хочу сказати... ну, ви, мабуть, читали про це в газетах. Вбито Ґормена, нашого надвірного швейцара.
— Он воно що,— ляснув себе по лобі канонік,— тепер я згадав. Справді, в газетах писали, що тут учинено вбивство.
Міс Ґорріндж здригнулася на таку безпардонну згадку про вбивство. Вона затремтіла всім тілом, прибраним у чорну сукню.
— Жахливо,— прошепотіла вона,— жахливо. Такий речей ніколи не коїлося в Бертрамовім готелі. Я хотіла сказати, що наш готель — не місце для вбивств.
— Так, так, справді,— заторохкотів Пеніфазер. — Я не сумніваюся. Я й гадки не мав, що таке може мати тут місце.
— Звичайно, це сталося не в самім готелі,— провадила міс Ґорріндж, трохи підбадьорена таким несподіваним своїм відкриттям. — Це сталося на вулиці.
— Отже, це взагалі не має до вас жодної дотичності,— підхопив канонік. Робити такий висновок, мабуть, було не зовсім обачно.
— Ба ні, це мало зв'язок із Бертрамовим готелем. Нам довелося впускати сюди поліцію. Вони допитували людей, бо вбили нашого швейцара.
— То ось чому надворі стоїть нова людина! Бачте, мені здалося, ніби тут щось ледь змінилося.
— Так, але я не знаю, чи він нам підійде. Я хочу сказати, це не зовсім той стиль, до якого ми тут звикли. Та що вдієш, нам терміново потрібен був працівник.
— Тепер я все пригадав,— стрепенувся канонік Пеніфазер, намагаюсь відсвіжити в пам'яті прочитане в газетах тиждень тому. — Але мені здавалося, ніби вбили дівчину.
— Ви маєте на увазі дочку леді Седжвік? Сподіваюся, пам'ятаєте її, ви її бачили тут з опікуном, полковником Ласкомом. Скидається на те, що хтось учинив на неї напад у тумані. Здається, хотіли вихопити в неї торбинку. В кожному разі, вони пальнули в неї, а тоді в Ґормена, солдата, людину, що ніколи не втрачала самовладання. Він прожогом побіг вулицею, заслонив її собою, а сам загинув від кулі, бідолаха.
— Дуже й дуже сумно,— похитав головою канонік.
— Обставини надзвичайно ускладнилися,— поскаржилася міс Ґорріндж. — Я хочу сказати, що поліція весь час рипається туди-сюди. Цього, звісно, слід було сподіватися, але нам тут це не подобається, хоча, мушу визнати, старший інспектор Дейві та сержант Ведел дуже порядні люди: вдягнені просто, але зі смаком, без усяких там лакових черевиків, якими рясніють кінофільми. Майже як ми.
— О, так,— погодився канонік Пеніфазер.
— Вам довелося лягати до лікарні? — запитала міс Ґорріндж.
— Ні,— відказав канонік,— про мене подбали якісь добрі люди, справді добрі самаритяни. Здається, мене підібрав торгівець овочами, а його дружина знову поставила на ноги. Я вельми і вельми їм вдячний. Приємно усвідомлювати, що в світі ще не перевелася людська добрість. Еге ж, не перевелася! Вам не здається?
Міс Ґорріндж відповіла, що це спроможне неабияк підбадьорити.
— Зрештою, так набридло читати про зростання злочинності,— додала вона,— про отих жахливих молодих хлопців та дівчат, які грабують поїзди та банки і нападають із засідок на людей. — Вона звела очі догори і сказала: — А онде спускається сходами й старший інспектор Дейві. Гадаю, він хоче з вами поговорити.
— Бачите, він уже зі мною зустрічався,— сказав канонік. — У Чедмінстері. Гадаю, я його розчарував, бо не зміг повідомити нічого корисного.
— Чому?
Канонік сумно похитав головою.
— Не пам'ятаю. Нещасливий випадок стався недалеко від Бедгемптона, і я справді не розумію, що я там робив. Старший інспектор усе допитувався, чому я там опинився, і я не міг йому пояснити. Диво дивне, га? Він чи не дійшов висновку, що я їхав машиною до священика, що жив поблизу залізничної станції.
— Звучить цілком правдоподібно,— зауважила міс Ґорріндж.
— А по-моєму, аж ніяк. Власне кажучи, чого мене понесло в куточок світу, по суті мені не знайомий.
До них підійшов старший інспектор Дейві.
— То ось ви де, каноніку Пеніфазере! — вигукнув він. — Як, уже оклигали?
— О, все гаразд,— озвався канонік,— проте ще навідує головний біль і, як мене остерегли, не вільно перевтомлюватися. Здається, я, як і досі, не пам'ятаю того, що мені слід би пам'ятати, і лікар каже, що пам'ять, може й не повернутися.
— Ну що ж,— промовив старший інспектор Дейві,— не втрачатимемо надії. — Він відвів каноніка від конторки. — Я хочу провести з вами невеличкий експеримент,— оголосив він. — Ви ж не відмовитесь мені допомогти, га?
III
Коли старший інспектор відчинив двері покою № 18, міс Марпл ще сиділа у фотелі біля вікна.
— Сьогодні на вулиці повно людей,— відзначила вона.