Я пролітатиму просто над тією штукою через тридцять днів, але на те ще надто довго чекати, крім того, у будь-якому разі, тоді тут буде ніч.
Навіть зараз його видно лише кілька хвилин, поки він знову не заховається за обрій. Дідько, звідси я не можу зробити ніяких серйозних спостережень.
Отже, я хочу, щоб ви ухвалили такий план. Космічні капсули мають достатньо запасів, щоб вилетіти на Япет і знову повернутися на корабель. Я хочу вийти з "Діскавері" й наблизитися до об'єкта, щоб провести дослідження. Якщо це видасться безпечним, я приземлюся біля нього чи навіть на його вершечок.
Корабель буде в полі зору, коли я спущуся, тож зв'язок перерветься щонайбільше на півтори години.
Я зрозумів, що саме маю тепер зробити. Пролетівши мільйони миль, не можна зупинятися на останніх шістдесяти.
Зоряна Брама впізнала, що саме наближалося до неї з теплого серця Сонячної системи. Протягом тижнів пильнувала вона напрям до Сонця й помітила корабель, що наближався. Її творці приготувалися до багатьох варіантів розвитку подій, і це був один із них.
Якби Зоряна Брама була живою істотою, то відчувала б захват, але вона не мала жодних емоцій. Навіть якби такий довгожданий корабель пройшов тепер повз неї, вона не відчула б розчарування чи досади. Брама чекала три мільйони років і була готова чекати довіку.
Вона спостерігала й занотовувала, як гість із далекого світу перевіряв швидкість струменів розжареного газу. Зараз вона відчула ніжний доторк випромінювання, що намагалося проникнути в глибини її таємниці. Але не змогло.
Тепер корабель вийшов на орбіту, низько обертаючись навколо поверхні цього дивного місяця. "Діскавері" звертався до Зоряної Брами, спершу почав відраховувати від одного до одинадцяти, знову й знову. Відтак перейшов до складніших сигналів на багатьох частотах — ультрафіолетових, інфрачервоних, рентгенівських. Зоряна Брама не відповідала, їй нічого було сказати.
Потім минула тривала пауза перед тим, як Брама помітила: якийсь об'єкт спускається вниз із корабля на орбіті. Вона понишпорила у своїй пам'яті, і логічна послідовність привела її до рішення, відповідного до рекомендацій, які їй дали вже хтозна й коли.
Під холодним світлом Сатурна Зоряна Брама пробуджувала сили, що дрімали в ній.
Розділ 39
До ока
"Діскавері" мав такий вигляд, який, Боумен пам'ятав, він мав із космосу, коли плавав на орбіті Місяця, чий серп захопив півнеба. Можливо, відбулась одна незначна зміна, хоч і не напевно: фарба численних написів, що окреслювала призначення його різноманітних люків, з'єднань, центральних вилок та іншого спорядження, зблякла під постійним впливом немилосердних сонячних променів.
Те саме Сонце тепер стало об'єктом, який не впізнала б жодна людина. Воно було набагато яскравіше, тож уже не здавалося пересічною зіркою, але на цей маленький диск можна було спокійнісінько дивитися. Воно не гріло, коли Боумен тримав руки без рукавичок на склі космічної капсули, шкіра зовсім не відчувала тепла. Із таким самим успіхом він міг спробувати зігрітися в променях Місяця. Власне ця обставина, а навіть не чужопланетний ландшафт навкруги болюче нагадала йому, як далеко він зараз від Землі.
Тепер він покидав корабель, можливо, назавжди покидав металевий світ, який став йому домом на багато місяців. Навіть якщо він не повернеться, "Діскавері" й далі виконуватиме своє завдання, посилатиме сигнали на Землю, поки обладнання не вийде з ладу.
Утім, що станеться, якщо він повернеться? Ну, він зможе ще протриматися живим і навіть при здоровому глузді кілька місяців. А що далі? Система гібернації не спрацює без комп'ютера, який би її контролював. Він ніяк не може вижити до того часу, коли "Діскавері II" вийде на орбіту Япета за чотири чи п'ять років.
Боумен відігнав від себе ці думки, щойно попереду в небі засвітився золотавий півмісяць Сатурна. За всю історію він був єдиною людиною, яка спостерігала це видовище. Для решти Сатурн — завжди повністю освітлений диск, цілком повернутий до Сонця. Зараз він нагадував тонкий лук, а кільця формували лінію поперек нього, як стрілу, що ось-ось буде випущена в лице самого Сонця. Крім того, у лінії кілець палала яскрава зірка Титана, зблискували тьмяніші іскри інших супутників. До тієї пори, як мине це століття, люди відвідають їх усі, але які саме таємниці приховують ці небесні об'єкти, першопроходець системи Сатурна Девід Боумен ніколи не дізнається.
Астронавт підлітав до різко означеної межі сліпого білого ока, залишилася тільки сотня миль, отож він мав наблизитися до своєї мети менше ніж через десять хвилин. Боумен шкодував, що тепер не має іншого способу поговорити з Землею, його слова досягали рідної планети за півтори години, рухаючись зі швидкістю світла. Чи існувала б на світі гіркіша іронія долі, якби внаслідок якоїсь поломки в блоці реле астронавт, який пролетів мільйони миль і вижив у жахливій катастрофі, навіки зник би в тиші й ніхто ніколи не дізнався б, що саме з ним сталося.
"Діскавері" досі стояв яскравою цяткою в чорному небі попереду. Боумена тягнуло назад до корабля, коли він набирав швидкість під час спуску, але космічна капсула швидко урвала цей зв'язок, і корабель виплив із поля зору, залишивши свого єдиного мешканця самотнім на сяйливій рівнині з темною загадкою посередині.
Чорний моноліт виплив над обрієм, затуляючи зірки попереду. Боумен розвернув капсулу по осі гіроскопів, а потім використав повну тягу, щоб скинути орбітальну швидкість. Довгою пласкою дугою він спускався до поверхні Япета.
У світі більшої сили тяжіння цей маневр потребував би просто колосальної витрати палива. Але тут космічна капсула важила лише кілька кілограмів, одначе все одно в Боумена залишалося хіба що кілька хвилин до тієї миті, як він підійде критично близько до межі свого запасу палива й уже не зможе повернутися на "Діскавері", який ширяв на орбіті. Хоч, можливо, немає жодної різниці…
Він летів на висоті близько п'яти миль, прямуючи просто до велетенської чорної маси, що злітала в своїй геометричній досконалості над однорідною рівниною. Моноліт був такий чистий, як і біла рівнина навкруги. Досі Боумен не мав нагоди оцінити його справді гігантські розміри. На Землі знайшлося б усього кілька будівель так само величезних, його ретельно зафіксовані виміри вказували на висоту понад шістсот метрів. Наскільки астронавт міг судити, пропорції були такі самі, як у МАТ-1 — дивовижне співвідношення 1:4:9.
— Я лише в трьох милях від об'єкта, тримаю висоту тисяча двісті метрів. Досі ніяких проявів активності, плита не реагує на жоден подразник. Поверхня абсолютно гладка й чиста. Напевно, ви б не здивувались, якби тут була купа метеоритних уламків! Аж ні, усе чисто! Жодних уламків і на даху, я вважаю, доречно назвати це дах. Не помітно й жодних отворів. Я сподівався, що є якийсь прохід усередину…
Тепер я прямо над ним, завис на висоті сто п'ятдесят метрів. Не хочу гаяти часу, бо "Діскавері" скоро з'явиться на горизонті. Приземляюся. Поверхня здається досить міцною, але якщо це й не так, злітатиму одразу.
Хвилинку, коїться щось дивне…
Голос Боумена завмер, бо він сам геть розгубився. Він не злякався, просто не міг описати словами те, що бачив.
Секунду тому астронавт зависав над велетенським прямокутником двісті п'ятдесят метрів завдовжки і шістдесят метрів завширшки з чогось, що скидалося на каміння. Проте тепер здалося, що поверхня плити відступила від нього. Немов оптична ілюзія, коли тривимірний об'єкт вивертається всередину, а його найдальші й найближчі частини міняються місцями.
І таке перетворення сталося з величезною, напевно, твердою плитою. Неможливо, нереально, але це більше не був моноліт, що височів над пласкою рівниною. Те, що скидалося на дах плити, пішло в нескінченні глибини; на одну запаморочливу мить Боумену здалося, що він дивиться в прямокутне провалля, яке кидає виклик законам перспективи, адже візуально розмір провалля не зменшується з відстанню…
Око Япета моргнуло, немов намагаючись видалити дратівну порошинку. Девід Боумен мав час вимовити лиш одне-єдине обірване речення, на яке чекали люди з Центру керування польотами за дев'ять мільйонів миль відстані й вісімдесят хвилин часу. Те речення вони ніколи не забудуть.
— Ця річ порожниста, вона нескінченна, і — о Господи! — там повно зірок…
Розділ 40
Вихід
Зоряна Брама відчинилася. Зоряна Брама зачинилася.
На мить, настільки коротку, що її навіть не можна виміряти, космос вивернувся навспак.
Потім, як і протягом трьох мільйонів років до цього, Япет знову зостався сам. Над супутником плив лише порожній, але ще не занедбаний космічний корабель, що надсилав своїм творцям повідомлення від їхнього посланця, а на далекій планеті люди не могли в ті повідомлення ні повірити, ні їх зрозуміти.
Частина 6
Крізь Зоряну Браму
Розділ 41
Головна станція на шляху
Боумен не відчував руху, здавалося, він просто падає в ці неможливі зірки, що сяяли в темному осерді супутника Сатурна. Ні, він уже не там, де раніше, це астронавт відчував напевно. Тепер він шкодував, хоч було вже запізно, що не приділив достатньо уваги теоріям гіперпростору та міжпросторових проток. Для Девіда Боумена ці теорії за мить стали аксіомами.
Можливо, моноліт на Япеті був порожнистим, можливо, його "дах" являв собою всього-на-всього оптичну ілюзію або якусь діафрагму, яка розчинилася, щоб пропустити гостя. (Але куди?) Наскільки Боумен міг довіряти своїм почуттям, йому здавалося, що він вертикально падає вниз до прямокутної прірви в кілька тисяч метрів завглибшки. Йому почало здаватися, що він рухається дедалі швидше, але відстань до "дна" залишається незмінною.
Рухалися лише зірки, спершу дуже повільно, минув якийсь час, поки він усвідомив, що вони буквально тікають із рами, яка їх тримала. Через певний час стало очевидно, що зіркове поле розширюється, наче він мчить до нього на немислимій швидкості. Експансія відбувалася нелінійно, зірки в центрі, здавалося, не рухалися, натомість ті, що розташовувалися збоку, дедалі прискорювалися, доки не перетворилися на лінії світла, які з часом просто зникали з поля зору.
Одначе завжди знаходились інші, що їх змінювали, вони перетікали в центр із, напевно, невичерпного джерела Всесвіту.