"Господи! — прошепотіла німкеня — вдова видавця-італійця. — Як же цікаво!" Особа, розповідав далі старий, чий вплив на концерн він мав нейтралізувати, часто мала звичку вечеряти о тій порі в одному відомому на весь світ ресторані. (Тут старий допив другий келих шампанського.) Він, мовляв, сказав шоферові зупинитись, узяв з кишені міністра — той уже тихенько похропував — револьвер, увійшов до ресторану, впевнився, що розрахував правильно, сподіваючись застати потрібну особу, потім застрелив її, вернувся до "роллс-ройса", поклав револьвера назад політикові в кишеню, відвіз того шанованого міністра її величності королеви й хворого керівного діяча партії до аеропорту й здав разом з револьвером у спеціальний літак, що доправив його на рідний острів, де він, щойно прибувши, остаточно завдав світовій імперії фінансової поразки. Культура нишком захихотіла. На обличчі дочки старого відбивався гордовито-таємничий спокій. Якби її батько розказав, ніби був начальником концентраційного табору, в неї і тоді не здригнулася б жодна рисочка. Ми теж слухали його з цікавістю. Як старого пілота-бомбардувальника. Тільки трохи скептично, навіть насмішкувато; одначе всі були зачаровані невимушеністю й сарказмом старого, які надавали його розповіді абстрактного, нереального відтінку. Якийсь видавець збентежено спитав: "А ви?" "Любий мій..." — мовив старий і взяв з коробки важку сигару (я пригадую той час, коли сам курив, і схиляюся до думки, що то була "Топпер"). Про видавця він по-дворушницькому забув і правив своєї. Мовляв, хоч би в яких суспільних колах мй обертались, а правосуддя — хай навіть більше несвідомо, ніж свідомо — рівняється на них. Тоді як має стояти над ними. І, щоб заперечити свою упередженість, воно іноді поводиться — особливо щодо привілейованих — надто суворо. Та нащо наводити нудьгу. Його заарештували, верховний кантональний суд ухвалив обвинувальний вирок, але потім суд присяжних той вирок скасував, хоч убивство й було вчинене публічно. Через необхідність, звісно. Незаперечних доказів не виявилося. Свідки висловлювали суперечливі твердження. А зброю, з якої стріляли, так і не знайшли. Хто ж заглядатиме до кишені міністра! Обвинувачення не довело, що він мав мотив для вбивства. Для юриста концерн — темний ліс. До того ж у ресторані тоді випадково був колишній чемпіон Швейцарії із стрільби з пістолета, і коли його надумали допитати, він повісився. Мабуть, везіння все ж таки є. Адже можливо, що в ту саму мить, коли хотів вистрілити він, тоді сімдесятирічний, вистрілив той, і так воно було й насправді, адже мертвий, лежачи головою у філе Россіні із зеленими бобами, як він пригадує... Та як став можливим такий збіг — це, по суті, не має значення. Старий припалив сигару, яку досі крутив у руках, мов диригент свою паличку. І раптом товариство вибухнуло реготом, дехто заплескав у долоні, а один товстий журналіст розчинив вікно й, сміючись, вигукнув у ніч:
— Безсмертний жарт!
Ніхто не мав сумніву, що старий не винен. Я теж так гадав. Але чому, власне? Через його привабливість? Чи вік? "Чарівно!" — сяяла німкеня — вдова видавця-італійця, а господиня зауважила, що життя пише найдивовижніші історії. Дочка старого подивилася в мій бік, холодно й пильно, так наче хотіла збагнути, чи вірю в цю історію я. А її батько курив сигару й показував фокус, який особисто мені ніколи не вдавався: пускав дим із рота кільцями. Він розуміє, сказав старий, у несправедливо звинуваченої людини не такий полохливий вигляд, як у вбивці (щирі оплески); але така вже його доля: ніхто не хоче вірити в те, що він учинив убивство. "Ви, мабуть, теж не вірите,— звернувся він до мене,— хоч у своїх комедіях посилали героїв на той світ цілими гуртами!" Знову сміх, веселощі на всю губу. Подали чорну каву, коньяк.
— Нез'ясованим залишається тільки моральний бік справи,— знов почав старий і задивився на попіл на кінці сигари, якого не струшував, а навіть беріг, щоб він не впав. І раптом старий став наче зовсім іншою людиною. Це був уже не сторічний дід. Він існував поза часом. — Чи вбив я насправді, чи тільки хотів убити. З погляду моралі має значення лише намір, а не його здійснення. І все ж питання моралі — це питання виправдання вчинку, що не відповідає загальним принципам суспільства, якими воно нібито керується. Таким чином виправдання переходить у категорію діалектичного. З погляду діалектики, а отже, й моралі, можна виправдати все. Тому будь-яке виправдання, на мою думку, позбавлене стилю, тобто, перебільшено кажучи, будь-яка мораль — це явище аморальне. На своє виправдання я можу тільки додати, що діяв в інтересах концерну, який, одначе, все ж таки збанкрутував, отож навіть моє розпрекрасне вбивство виявилося марним, незалежно від того, хто його здійснив — я сам чи хтось інший. А тепер на запитання, чого можна домогтися політичним шляхом, я відповім так: коли чогось досягнуто лише завдяки випадку або коли чогось досягнуто випадково, то цей успіх — протилежність тому, чого потрібно було досягти.
Після цього старий вибачився. Мовляв, він просив би вельмишановну господиню зробити ласку й відпустити його, а дочку Елен — відвезти його до "Чотирьох пір року". І жінка, навіть не глянувши в мій бік, покотила батька до дверей. Я вирішив, що старий свою історію вигадав. Хто ж так убиває! Але того, що колись старий стояв при владі і ще й тепер мав значний вплив, не можна було не помітити. А то чого б це його приймав сам Штраус! Мені старий здався одним із верховодів економіки, що мав на душі свої гріхи. Однак розповідати про біржові махінації важче, ніж про вбивства, тож він і плеще язиком про якесь вигадане вбивство, бо добре знає: це не махінація, ніхто не повірить, що він здатний на такий злочин. Я вже в таксі забув про його історію і міркував тільки про діалектику, яку він підпорядкував моралі. І раптом згадав його ім'я: Колер. Ісаак Колер. Колись я сидів навпроти нього на бенкеті друзів театру. Поруч із його дочкою. То було давно. Багато років тому. Вже й не пам'ятаю, що ми святкували. Промовам не було кінця-краю. Колер мав тоді бадьорий вигляд, засмагле обличчя — дочка його сказала, нібито він щойно повернувся з навколосвітньої подорожі.
Другого літа, а може, вже й на початку вересня, помер батько моєї знайомої, однієї із Штюссі-Моозі. Років п'ятнадцять тому вона була в нас хатньою прислугою. Жінка повідомила мене, що батькову садибу мають продавати. Я ту садибу знав. Вона була стара й геть занедбана. Я вирішив її купити. Краєвид там милував око. Внизу — долина Штюссі, у ній Штюссікофен, далі Флетіген, вершини Альп. За садибою стрімко здіймалася скеля. Село-гніздо, справжні Альпи тут іще й не почалися. Старі хати. Каплиця. Вряди-годи сюди приходить читати проповідь священик із Флетігена. Заїзд. Аж дивно — й досі трапляються села без іноземних туристів. Домовлятися я мав із "оборонцем", як тут називають адвоката. Він займав кімнату в заїзді "До Лойєнбергера", а справи залагоджував просто в ресторанчику. Я примостився серед селян, слухаю. "Оборонець" більше скидався на такого собі сільського суддю. Коли я ввійшов, він саме закінчив розглядати якусь бійку. Дядько з перев'язаною головою, лаючись, вискочив за двері. Тепер, коли минуло стільки часу, змальовувати "оборонця" важко. Було йому років п'ятдесят. А може, й набагато менше. Непросипущий п'яниця. Пив "подружку" — горілку, яку в інших краях називають ще "фруктівочкою". Він здавався горбатим, хоч насправді такий і не був. Вовкуватий відлюдько. Обличчя одутле, проте не позбавлене шляхетних рис. Очі водянисто-голубі, губи в синцях. Загалом чоловік хитрий, але часто неуважний. Мене він спробував пошити в дурні. Загнув удвічі більшу ціну, ніж мені попередньо назвала наша колишня прислуга. Заходився торочити про те, як складно працювати з общинною радою Штюссікофена. Молов дурниці про неписані закони. Сказав, нібито садиба зачарована — господар Штюссі-Моозі повісився. Та й усі тамтешні господарі, мовляв, вішалися. Дядьки з сільською безцеремонністю слухали нашу розмову, накидали собі на шию уявний зашморг, коли "оборонець" розповідав про вішальників, здіймали над головою руку, немов підтягали мотузок, закочували очі, вивалювали язики. Я зрозумів, що "оборонець" силкується не ошукати мене, а відбити мені охоту купувати садибу (ошукав він згодом сім'ю колишньої нашої прислуги — продав садибу за безцінь одному Штюссі-Зюттерліну). Відчувши, що мій інтерес до садиби згас,— не так через його викрутаси, як через вороже ставлення До мене з боку селян,— "оборонець" став доброзичливішим. Правда, він був уже п'яний. Але щоб неприємний, то ні. Навпаки. Навіть почав жартувати. Хоч і досить ущипливо. А потім заходився розповідати. Дядьки попідсідали ближче й почали його підохочувати. Видно, знали вже його історії. Слухали вони так, як діти слухають казку. "Оборонець" запевняв, що був колись у найбільшому місті нашої країни знаменитим адвокатом. "З біса знаменитим",— як він сказав. Гроші лопатою загрібав. До нього зверталися найбільші банки, найбагатші в місті родини. Та його улюбленою клієнтурою були повії. "Мої повійнички", як він сказав. Він так і сипав смішними історіями. Особливо про якогось Нольді-Орхідейника. Більшість із тих історій "оборонець", як на мене, просто вигадав. Але слухав я його, мов заворожений.
І не стільки через самі історії, скільки через суспільну критику, що крилася в них. Вона мала якийсь анархістський присмак. Та критика відповідала не дійсності — вона відповідала його уявленням про дійсність. Колись він нібито вплутався в якийсь судовий процес з убивством. "Оборонець" удав із себе підсудного, потім п'ятьох членів верховного кантонального суду. Дядьки загиги-кали. І як захисник він, мовляв, той процес виграв. Одначе згодом збагнув, що чоловік, якого виправдали,— один урядовий радник,— усе ж таки вбивця. Він і його, "оборонця", і п'ятьох членів суду пошив у дурні. Дядьки аж за животи бралися й теж жлуктили "подружку". Видно, вони вже не раз слухали цю історію й не могли наслухатись. Вони раз у раз вимагали, щоб "оборонець" розповідав далі, той комизився, йому наливали чарку, він показував на мене — мовляв, його ж це не цікавить, тоді наливали чарку й мені, і я казав: "Та чого, ще й як цікавить!" "Оборонець" розповідав, як намагався добитись касаційного процесу, але уряд, а зрештою і федеральний суд стали цьому на заваді.