Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна: Переміщена особа

Володимир Войнович

Сторінка 29 з 46

Але увечері напередодні у нього в певному місці розпочалася нестерпна сильна різь, у результаті чого він виявився не в радянській машині з дипломатичним номером, а в американській з червоним хрестом. У госпіталі йому діагностували гнійну гонорею з повною закупоркою сечового каналу, що сильно охолодило його почуття до Каті і батьківщини.

Катя, проваливши завдання, в Москву повернутися не наважилася і стала черговою неповерненкою, хоча стосовно неї це визначення не можна назвати точним. Таким чином, Лаврентій Павлович зостався без Каті і без Чонкіна, але зате з трипером. І з очікуванням наслідків, набагато плачевніших, ніж навіть трипер.

Утративши надію виконати наказ свого вождя, Лаврентій Павлович зрозумів, що тепер накладе він головою. Невиконання свого наказу Сталін, злопам'ятний і кровожерливий, ніколи не простить. І він, Лаврентій Павлович Берія, загине в розквіті літ, якщо не придумає якогось несподіваного, парадоксального, можливо, навіть геніального виходу зі становища.

Він думав усю ніч. До ранку придумав. І впав у такий ейфоричний стан, що йому здалося – навіть трипер його пройшов.

30

7 грудня 1945 року Берія викликав до себе додому народного артиста СРСР Георгія Михайловича Меловані, пригостив його французьким коньяком і, протираючи пенсне, запитав:

– Скажи, Гога, що б ти сказав, якби дізнався, що нашою країною керує кінь?

Гога, почувши таке, розгубився і навіть трохи спітнів. Запитання було несподіване, і коли б його поставила якась інша людина, а не та, яка його ставила, то можна було б якось віджартуватися чи згадати якісь історичні приклади про коня, припустимо, про того, що засідав колись у римському Сенаті. Чи літературні знання примінити, на Свіфта послатися, а то й Леніна приплести, який обіцяв навчити, ну, не коня, звичайно, але кухарку керувати державою. Але якщо кухарка може, то чому б і кінь не зумів? Усе це промайнуло в голові Меловані, і він навіть рота розкрив, щоб відповісти, але тут же закрив його, розуміючи, що так буде ліпше. Адже питання поставила така людина, з якою, перш ніж жартувати, цитувати чи проводити аналогії, варто кріпко помізкувати. Ти скажеш йому, що кінь, так, може керувати державою, тоді він, природно, зрозуміє, що його, великого, на його думку, державного мужа, можна замінити простим конем з колгоспної конюшні. Меловані не був занадто великим мудрагелем, але знав, що коли такі люди, як Лаврентій Павлович Берія, ставлять такі дивні запитання, то з відповідями краще не поспішати, тому що за неправильну відповідь можна накласти головою. Тому він довго думав, потім став сміятися, припускаючи, що найнадійніше це запитання прийняти за жарт, але, засміявшись, зустрівся з холодним і неусміхненим поглядом, який проникав крізь пенсне і пронизував душу.

– Я гадаю, – сказав він, – я гадаю… я гадаю… Лаврентію Павловичу! – закричав він з відчаю. – Я не знаю, що думати! Скажіть мені, що я маю думати, і я буду думати так, як ви мені скажете.

– Гаразд, – сказав Берія, – добре. Сталін звелів тебе заарештувати. – Він витримав паузу і склав наступне речення: – І відправити в Туруханське заслання. Ти розумієш, що це значить, заарештувати і відправити в Туруханське заслання? Ти знаєш, де знаходиться Туруханськ, га?

Гога не знав точно, де знаходиться Туруханськ, але легко уявив собі безкрайній засніжений степ, довгу колону голодних і змерзлих в'язнів і себе в кінці колони, що бреде в дерев'яних колодках, нещасну людину, міську, пещену, не звиклу до таких труднощів, що спотикається і падає від знемоги. Уявивши все це, він сильно зблід і затремтів. Він відсунув келих і ледве знайшов у собі сили запитати:

– За що?

Берія надів пенсне на ніс і підійшов до дзеркала поглянути, як воно на ньому сидить.

– Якби було за що, – сказав він, притискаючи пенсне до перенісся вказівним пальцем, – він би тебе розстріляв. – І зареготав, немов закудкудакав: – Кха-кха-кха-кха! А втім, – сказав, переставши сміятися, – Сталін може тебе розстріляти і так.

– Але ж я нічого такого не зробив! – заволав народний артист. – Я нічого не зробив поганого. Я люблю товариша Сталіна. Передайте йому, що я його дуже люблю.

– Ну, я вірю, вірю, що ти його любиш, – сказав Берія. – Але важливо, аби він тобі повірив. Завтра ми поїдемо до нього, і ти йому покажеш, як ти його любиш. Ти пригадуєш, про що ми з тобою розмовляли минулого разу? Минулого разу ми з тобою говорили, що ти міг би підміняти товариша Сталіна, але так повинен підміняти його, так повинен грати його роль у житті, а не в кіно, щоби ніхто, навіть з людей, що близько знають Сталіна, не запідозрив, що ти – це не він. Ти можеш таке зіграти?

– Я можу, – упевнено кивнув Меловані. – Я, Лаврентію Павловичу, артист. Я дуже хороший артист. Але я все-таки не наважуюся взяти на себе таку відповідальність.

– Зате я наважуюся взяти цю відповідальність за тебе на себе. І ти можеш собі уявити, що з тобою буде, якщо ти не виправдаєш мого довір'я. Але спершу у мене до тебе запитання: ці вуса у тебе справжні?

– Нікак нєт, Лаврентію Павловичу, це накладні вуса. Я їх наклеїв, щоб показати вам, як я приблизно буду грати товариша Сталіна. Але на вулицю я ніколи не виходжу в образі товариша Сталіна. Щоб ніхто не подумав, що я видаю себе за товариша Сталіна.

– Гаразд, – кивнув Берія лисою своєю головою, – завтра поїдемо до товариша Сталіна. Вуса дай мені. Я їх візьму з собою, ти їх наклеїш, коли я скажу.

31

Наступного дня "ЗІС" наркома ДБ знову з'явився біля знайомого зеленого паркана. Тепер пасажирів було двоє: сам нарком і народний артист Меловані. Нарком був у довгому пальті з суконним верхом, каракулевим коміром і в каракулевій шапці-пиріжку, під борсучою шубою артиста був темно-синій бостоновий костюм з галстуком у горошок. Обидва гості пройшли звичну процедуру обшуку і перевірки, яка цього разу виявилась доволі поверховою: навіть на накладні вуса в портфелі Лаврентія Павловича охорона не звернула уваги. Можливо, тому що вони не належали ні до вогнепальної зброї, ні до колючо-ріжучих предметів.

Сталін був, на щастя, в доброму гуморі і зустрів гостей привітно, у передпокої. Був він у маршальському мундирі з двома золотими зірками на грудях – Героя Радянського Союзу і Героя Соціалістичної Праці. Мундир, утім, був не парадний, тобто виглядав більш-менш скромно.

Сталін і Берія, вітаючи один одного, обнялися, після чого Берія представив Меловані:

– Ось, дорогий Кобо, я привів народного артиста, який, як ти знаєш, виконує ролі Сталіна, тобто грає тебе в багатьох фільмах. Тобі, я пригадую, "Крах Берліна" дуже сподобався.

– Не дуже, – заперечив Коба, подаючи руку Меловані. – Не дуже, – повторив він, дивлячись артистові в очі, від чого той зіщулився. – Фільм не дуже сподобався… – він зробив паузу, – але сподобався. І уточнив ще раз: – Сподобався, але не дуже. Значить, – звернувся він уже просто до Меловані, – ви хочете вжитися в образ товариша Сталіна і пожити приблизно в тих самих умовах, що й товариш Сталін?

– Я тільки хотів…

– Я розумію, – перебив Сталін. – Ви хотів. Усі хотів. Кожен хотів. Я пропонував вам розпочати із Туруханського заслання, але вам, як я чув, моя пропозиція, як кажуть, не всміхнулась.

Народний артист знову перепудився. Він подумав, що якщо він скаже, що пропозиція Сталіна йому, так, сподобалась, то Сталін дійсно пошле його в Туруханське заслання. А якщо він скаже, що не сподобалась, то Сталін розгнівається і також пошле його в Туруханське заслання, а то й іще далі. Ще він подумав, що вождів, при всій любові до них, краще бачити на портретах, аніж наживо.

– Ні, чому, – став він виправдовуватися. – Я хотів. Я хочу все, що ви хочете хотіти…

– Нічого, не оправдовуйтесь, – перебив його Сталін. – Як кажуть російські люди, оправдовуватися будете в міліції. Жартую, жартую. А поки що зайдімо сюди.

Сталін натис кнопку в стіні, і невидимі спершу двері повернулися на три чверті, відкривши за собою невелику кімнату розміром приблизно три метри на чотири. Залізне ліжко, не нікельоване, а просте, пофарбоване зеленою масляною фарбою і схоже на тюремне. Стоїть головою до стіни. Солом'яний матрац застелено сірою суконною солдатською ковдрою. З подушки навіть стирчить солома. Над головою скромне бра. Біля ліжка проста соснова тумбочка. На ній дві книжки: "Історія ВКП(б)" і "Злочин і кара". На стіні, покритій простими шпалерами без кольору, декілька картинок, вирізаних з журналу "Вогник" і прибитих цвяхами.

Сталін сказав:

– Ось так живе товариш Сталін. Ви хочете пожити в подібних умовах?

– Товаришу Сталін, заради вас, – Меловані притис руку до грудей, – заради вас я готовий спати на чім попало! Навіть на цвяхах.

– Ну, – заусміхався Сталін – на цвяхах – це поки що не потрібно. На цвяхи – це тільки Лаврентій Павлович, він живодер відомий, може покласти людину. Я такого артиста на цвяхи… ні, ні. Хіба що, як будете репетирувати роль Рахметова.

У Меловані відлягло від серця. Настільки відлягло, що він навіть осмілів і запитав, навіщо товаришу Сталіну картинки з журналу "Вогник", коли у нього є можливість бодай тимчасово взяти з музеїв хоч Рєпіна, хоч Рембрандта.

Він запитав так і зіщулився, знову злякавшись, а раптом товариш Сталін розгнівається. Але товариш Сталін не розгнівався. Товариш Сталін сказав:

– Ви знаєте, генацвале, якщо я почну тягати картини з державних музеїв, то всі мої міністри, маршали і секретарі обкомів також потягнуть зі всіх музеїв усе собі. Тому я не стану подавати їм поганого прикладу.

– Ти, Гога, перш за все повинен зрозуміти, – додав Берія, – що товариш Сталін – дуже скромна людина. І в скромності своїй він великий. І ще ти повинен знати, що товариш Сталін дуже багато працює. На жаль, занадто багато працює. Він працює на знос, але ми не повинні дивитися на це байдуже. Коба, дорогий, – звернувся він до Сталіна, – ми тут з товаришами радилися й вирішили, що ти занадто багато працюєш. Ми повинні тебе розвантажити. Ось я до тебе привів товариша Меловані. Ти бачиш, як схожий на тебе товариш Меловані? Коли він надягає вуса, він стає таким схожим, що рідна мама вас не відрізнила б.

При словах "рідна мама" Сталін спохмурнів. Він здогадувався, що його рідна мама не Кеке Джугашвілі, але хто насправді його породив, він сам точно не знав.

26 27 28 29 30 31 32