Навіть в тих аспектах моди, що видаються найближчими до ритуалу, — мода як видовисько, як свято, як марнування, — їхня різниця виступає ще дужче: адже уподібнювати моду церемоніялові дозволяє нам якраз естетична перспектива (так само, як уподібнювати деякі сучасні процеси первісним структурам можна лише через концепцію свята), яка й сама витікає із сучасности (із гри розрізняльних опозицій корисність/некорисність тощо) і яку ми проектуємо на архаїчні структури задля того, щоб краще залучити їх до наших аналоґій. Наша мода — це видовисько, соціяльність, що самоподвоюється й естетично тішиться сама із себе, гра змін задля самих змін. За первісного ладу демонстрація знаків ніколи не справляла цього "естетичного" ефекту. Так само і наше свято є всього-навсього "естетикою" трансґресії, чого не спостерігалося за первісного ладу, в якому нам подобається шукати відблиск або ж модель наших свят, — це "естетичне", етноцентричне переосмислення такого явища, як потлач.
Як слід розрізняти моду й ритуальний порядок, так необхідно й радикалізувати аналіз моди в межах нашої системи. Мінімальна, поверхова дефініція моди звучить так (Едмон Радар в часописі "Діоґен"): "У мові моді підпорядковується не значення дискурсу, а його міметичний носій, себто його ритм, тональність, артикуляція; у виборі слів і зворотів... у міміці... все це стосується й інтелектуальних мод, таких як екзистенціялізм чи структуралізм — це запозичений словник й аж ніяк не пошук..." Таким чином зберігається певна глибинна невразлива для моди структура. А насправді шукати моду треба у самому виробництві смислу, в найбільш "об'єктивних" її структурах, — адже вони теж улягають грі симуляції й комбінаторної інновації. Доглибно слід сягати навіть у тім, що стосується одягу й тіла: тепер уже й тіло як таке, за своєю ідентичністю, статевою приділеністю, статусом стало матеріялом для моди, й убрання становить всього лиш його частковий вияв. Певна річ, популяризація науки й культури виступає всього лиш територією для розгортання "ефектів" моди. Однак слід уважно поглянути й на саму науку та культуру в "ориґінальності" їхніх процесів, щоб з'ясувати, чи не виправдовуються й вони модною "структурою". Якщо існує можливість їхньої популяризації, — чого не спостерігалося в жодній іншій культурі (факсиміле, дайджест, підробка, симуляція, масове поширення у спрощеному вигляді є немислимі на рівні ритуального слова, сакрального тексту чи жесту) — то біля самих витоків інновації в цих областях відбувається маніпуляція аналітичними моделями, простими елементами і реґулярними опозиціями, котра спричиняється до того, що обидва рівні, "ориґіналу" й популяризації, стають за своєю суттю однорідними, а розрізнення їх виявляється суто моральним і тактичним. Отож, Радар не бачить, що, крім самої "міміки" дискурсу, під владу моди потрапляє і його смисл, одколи в культурному полі, яке референтне тільки стосовно самого себе, почали взаємно породжуватися і взаємно перегукуватися концепти як чисті відображення. Те саме може відбуватися і з науковими гіпотезами. Цієї долі не може уникнути й психоаналіз в самому осерді своєї теоретичної і клінічної діяльности. Він теж вступає у стадію інституційного репродукування, розвиваючи елементи симулятивних моделей, котрі чаїлися в його засадничих концептах. Якщо раніше була робота підсвідомого, а отже, психоаналіз був детермінований своїм об'єктом, то сьогодні це потроху обернулося на детермінованість підсвідомого самим психоаналізом. Віднині психоаналіз репродукує підсвідоме — і водночас він же і є власною референцією (позначає себе як моду). Підсвідоме входить у наше повсякдення, користується великим попитом, і психоаналіз набуває суспільної потуги, як код, — це супроводжується винятковим витонченням теорій підсвідомого, що по суті варті одна одної й можуть взаємно підмінюватися.
В моді є іще й світський аспект: модні мрії, фантазми, психози, наукові теорії, лінґвістичні школи, не кажучи вже про мистецтво і політику, — однак усе це дрібниці. Мода набагато глибше переслідує модельні дисципліни, — якраз у міру того, наскільки їм пощастило задля власної слави автономізувати власні аксіоми і вступити в естетичну, майже ігрову стадію розвитку, де, як і в певних математичних формулах, відіграє роль тільки бездоганне відображення аналітичних моделей.
ПЛИННІСТЬ ЗНАКОВОЇ СИСТЕМИ
Як сучасниця політичної економії, мода становить собою універсальну форму, так само, як і ринок. В ній взаємно обмінюються всі знаки — так само, як у ринковій системі всі продукти беруть участь у грі еквівалентностей. Це єдина знакова система, що здатна до універсалізації, і саме тому вона захоплює всі інші знакові системи, як і ринок, що вилучає всі інші способи обміну. А якщо у сфері моди немає відчутного загального еквіваленту, то причина полягає в тому, що мода одвіку перебуває у просторі більш формальної абстракції, ніж політична економія, на стадії, де більше немає потреби у відчутній загальній еквіваленції (якою виступають гроші чи золото), позаяк тут існує тільки форма загального еквіваленту, тобто сама мода. Або інакше: загальний еквівалент потрібен для кількісного обміну цінностей, — для обміну ж відмінностей потрібні моделі. Моделі становлять той вид загального еквіваленту, заломленого крізь матриці, котрий реґулює різні ділянки моди. Вони виконують ролю шифтерів, ефекторів, диспетчерів, масмедій моди, за їхньою допомогою вона без кінця відтворюється і відтворюється. Мода існує з того моменту, коли форма продукується вже не за своїми власними визначеннями, а виходячи з самої моделі, — себто коли вона більше не продукується, а щоразу безпосередньо репродукується. В цьому випадку єдиною референцією стає сама модель.
Мода є не дрейфом знаків — вона є плинністю знакової системи, на зразок плинности нинішнього курсу грошових знаків. В устрої економіки ця плинність виникла зовсім недавно: для цього потрібно було, щоб повсюдно відбулося "первісне нагромадження", щоб завершився увесь цикл мертвої праці (услід за грошовою системою до стану загальної відносности переходить і ввесь економічний устрій). Що ж до знакового устрою, то тут цей процес давно вже завершився. Первісне нагромадження відбулося тут давно, — якщо взагалі не існувало як даність від самого початку, — і мода виражає собою вже досягнуту стадію необмеженої прискореної циркуляції, поточної і без кінця повторюваної комбінаторности знаків, що відповідає моментально-мобільній рівновазі плинних валют. В ній усі культури, всі знакові системи обмінюються, комбінуються, контамінуються, творять ефемерні рівноваги, форма яких дуже швидко руйнується, а сенс взагалі ні в чому не полягає. Мода — це стадія чистої спекуляції в знаковому устрої; там уже немає ніякого примусу до когеренції чи референції, так само, як немає чіткого паритету чи конвертованости в золото у плинних валют; ця недетермінованість передбачає для моди (а небавом, звичайно ж, і для економіки) характерну циклічність і повторюваність, тоді як детермінованість (знаків чи виробництва) передбачає безперервний лінійний порядок. Таким чином у формі моди вже вимальовується майбутня доля економіки, адже на шляху загальних комутацій мода йде попереду грошової системи та економіки.
"ПОТЯГ"(*) МОДИ
========
*В ориґіналі "pulsion" — це слово Бодріяр використовує як аналоґію з сексуальним потягом — прим. пер.
========
Те, що мода виступає рушієм підсвідомого і бажання, що таким чином її зазвичай намагаються тлумачити, — ще нічого не означає, оскільки в моді зараз саме бажання. Справді, існує "потяг" моди, який має небагато спільного з індивідуальним підсвідомим, — це щось настільки ґвалтовне, що його нездатні приборкати ніякі заборони, це бажання скасувати смисл, зануритися в чисті знаки, в грубу, безпосередню соціяльність. Стосовно медіятичних, економічних і подібних соціяльних процесів мода зберігає якусь радикальну соціяльність не на рівні психолоґічного обміну змістами, а на рівні безпосереднього поділу знаків. Лабрюєр уже писав: "Збирання різних диковин — це замилування не тим, що гарне чи корисне, а тим, що рідкісне, тим, що може мати тільки один збирач. Це прив'язаність не до чогось досконалого, а до того, що недоступне і модне. Збирання — це не розвага, а пристрасть, і часом вона буває настільки сильною, що поступається своєю потугою лише любові та честолюбству, та й то лише тому, що предмет збирання надто мізерний".
В Лабрюєра пристрасть до моди наближається до пристрасті збирача і до таких предметів, як тюльпани, птахи, ґравюри Калло. Справді, мода наближається до колекції (про що свідчить термінолоґія) завдяки тонкій схожості. Як висловився Оскар Вайльд, "обидві вони дають людині таке відчуття убезпечености, котрого ніколи не давала їй навіть реліґія".
Знайти своє спасіння в моді. Це колективна пристрасть, пристрасть до знаків, пристрасть до циклу (адже колекція — це теж цикл), яка призводить до того, що якась модна ознака циркулює, поширюється із запаморочливою швидкістю в усьому суспільному тілі, узаконюючи його інтеґрацію і поєднуючи в собі всі ідентифікації (так само, як ознака колекційности уніфікує суб'єкта із єдиним, безнастанно повторюваним циклічним процесом).
Ця потуга, ця втіха криється у самій глибині модного знака. Семіурґія моди протиставляється функційності економічної сфери. Етиці виробництва (*) протиставляється естетика маніпуляції, самодублювання і конверґенції з одним лиш дзеркалом моделі: "Позбавлена змісту, вона [мода] в цьому випадку стає видовищем, за допомогою якого люди самі собі засвідчують свою здатність надавати значення незначному" (Барт, "Система моди"). Звідси й походить чар і привабливість моди, — із вироку, який вона виголошує, не спираючись ні на що, крім себе самої. Це втіха від сваволі як привілею для обраних і кастова солідарність, що випливає із дискримінації знака. Мода в цьому радикально розходиться з економікою, вершиною котрої вона однак виступає. По відношенню до неухильної доцільности виробництва і ринку, котрі вона сама ж інсценізує, мода становить собою свято. Вона зосереджує в собі все те, що цензурується режимом економічної абстракції.