Рос^, линність у пониззі Кусуну непоказна й одноманітна. Біля річки, на островах і по сухих притоках — густі зарості шелюги, схожі на високі пірамідальні тополі з гілками, що ростуть угору мало не від кореня. Серед них трапляється осика, чимало вільхи.
Всі придатні землі лежать на правому березі річки; грунт на правобережжі складається з мулу і чорнозему з прошарками гальки та піску, він дуже родючий, тут ростуть розкішні трави, особливо очерет, який досягає 2,5—3 метри заввишки. Разом з ними, а інколи окремо, росте звичайний полин, а біля річки, на галечниковому та піщаному намулах — інший полин, з гіллястим високим стеблом і з густою буйною волоттю. Тут було багато ще якихось злаків і квіткових рослин, але всі вони так зів'яли, що визначити їх навіть приблизно було неможливо. Збирати далі гербарний матеріал не було рації.
Кусунські тази-удегейці перебували в перехідному стані від мисливського способу життя до землеробського. Вплив китайців позначився на них неглибоко. І через це я побачив тут багато такого, чого нема па півдні Уссурійського краю. Так, наприклад, в одному місці, біля глибокого ставка, стояло фігурне дерево "Тхун". Воно було геть укрите різьбленням, а на головних його гілках було прикріплено ідолів, які зображали людей, птахів і тварин. Це місце заборонене: тут живе нечистий дух Огзо. Історія дерева така.
Кілька років тому біля ставка оселилась сім'я удегейців, що складалася з трьох чоловіків, трьох жінок і семи дітей. Якось уночі один з братів, вийшовши з фанзи, почув плюскіт води в ставку і чиєсь сопіння. Підійшовши ближче, він побачив якусь велику тварину, схожу на морського лева. Ставок не з'єднувався ні з річкою, ні з морем. З переляку удегеєць утік додому. Всі вирішили, що то був чорт.
Згодом одно по одному почали вмирати діти. Покликали шамана. На кінець другого дня камлання він указав місце, де треба поставити фігурне дерево, але й це не допомогло. Смерть забирала людину за людиною. Мабуть, чорт оселився в самому житлі. Залишався останній засіб — віддати йому фанзу. Так і зробили. Забравши все майно, вони перекочували на річку Уленгоу.
За кілометр од фігурного дерева стояло житло шамана. Я зразу впізнав його. Біля стежки височіли чотири стовпи з незграбними зображеннями людських облич. Ц$ "цзайгда", що вартують дорогу. Вони мають на головах ножі, якими й уражають чорта. На деревах красувалися ведмежі черепи і дерев'яні бурхани. Тут же були стовбури дерев, укопані в землю догори корінням. На них теж було вирізьблено незграбні зображення людських облич. Навпроти входу до житла маячив великий дерев'яний ідол Мангані-Севохі з мечем і списом у руках, а поряд нього — дві очищені від сучків модрини, на яких кільцями було здерто кору.
Внутрішнім обладнанням фанза нічим не відрізнялася від фанз інших тубільців. На стіні висів бубон з калаталом, пояс із брязкальцями, шаманська спідниця з малюнками і дерев'яна маска, облямована хутром ведмедя. Шаман надівав її під час камлання, щоб страшним виглядом залякати чорта.
Від старого Люрл я дізнався, що в прибережному районі Кусун найдальша на південь річка, по якій можна пройти на Бікін, а найдальша на північ — річка Едін (мис Гладкий). По цій останній можна перевалити і на Вікін, і на Хор, залежно від того, якою з двох верхніх приток іти до перевалу. Він також повідомив, що в прибережному районі Зауссурійського краю осінь завжди довга і річки замерзають на місяць, а інколи і на півтора місяця пізніше, ніж на захід від вододілу. Через це я вирішив іти берегом моря, поки не замерзнуть річки, і аж тоді вирушити до Сіхоте-Аліню.
На заводях Кусуну ми застали старого човняра, маньчжура Хей-ба-тоу, що в перекладі означає морський старшина: Це був досвідчений мореходець, який змалку плаває вздовж берегів Уссурійського краго. Батько його займався морськими промислами і привчав сина змалечку до моря. Раніше Хей-ба-тоу плавав біля берегів Південно-Уссурійського краю, але останні роки, під тиском росіян, перекочував на північ.
Хей-ба-тоу хотів ще один раз піти на річку Самаргу і потім повернутися назад. Чжан Бао умовив його супроводити нас уздовж берега моря. Вирішено було, що завтра удегейці доставлять наші речі до гирла Кусуну і звечора перевантажать їх у човен Хей-ба-тоу.
Коли ми повернулися назад, уже зовсім смеркло. У фанзах засвітилися вогники. В наш будинок зійшлися майже всі китайці й удегейці. Було людно і тісно. Дерсу сказав мені, що "всі люди" прийшли вшановувати експедицію за те, що ми поставилися до них дружелюбно. Китайці принесли горілку, свинину, борошно, овочі і влаштували вечерю.
Я не дочекався закінчення гулянки і рано ліг спати. Вночі крізь щілини у дверях я бачив світло і чув людський гомін, але пияцтва, сварок і лайок не було. Китайці мирно розмовляли і міркували про наступні події.
На другий день я встав рано і зараз же почав збиратися в дорогу. З досвіду я знав, що коли удегейців не квапити, вони довго не зберуться. Так і сталось. Спочатку удегейці лагодили взуття, потім ладнали човни, і вирушити нам пощастило тільки перед полуднем.
На Кусуні нам довелось розлучитися з Чжан Бао. Обставини вимагали його повернення на річку Санхобе. Він не захотів узяти з мене грошей і обіцяв допомогти, якщо наступного року я знову прийду в прибережний район. Ми потиснули один одному руки і розсталися друзями.
Переправившись через Кусун, ми вибралися на терасу і пішли до моря. Ця частина узбережжя аж до річки Тахобе складається з туфів і базальтової лави. Перші, під впливом прісної води і сонячного проміння, набрали дуже гарного строкатого забарвлення.
Ранком був досить великий мороз ( —10° С), але зі сходом сонця температура почала підвищуватись і до години дня досягла +3°С. Осінь на березі моря саме цим і відзначається: вдень так тепло, що можна йти в самих сорочках, надвечір доводиться надівати фуфайки, а вночі — загортатися в хутряні ковдри. Тому я розпорядився всю теплу одежу відправити морем на човні, а з собою взяти тільки запас харчів і зброю. Хей-ба-тоу з човном повинен був прийти до гирла річки Тахобе і там нас очікувати.
Від річки Кусуну до річки Тахобе сім кілометрів. На цій відстані в море впадає кілька гірських струмків, які удегейці називають: Догум, Тохонксі, Сюнди, Ампо і Ді-єнсу.
Розділ шістнадцятий
солони
Річка Тахобе.— Скривджена білка.— Чортова оселя.— Гроза із снігом.— Агди.— Ласощі солона.— Сніговий перевал.— Стійкість тубільців до холоду.— Річка Кумуху.— Лосі.— Повернення до моря.
Гирло річки Тахобе лежить між мисами Максимова й Олімпіади. Раніше воно було біля лівого кінця* долини, а потім перемістилося, внаслідок чого виник сліпий рукав, що згодом перетворився в болото.
У пониззі долина Тахобе поросла рідколіссям з береста, липи, дуба і чорної берези. Місця, відкриті, чисті і придатні для оселення, лежать трохи вище, за два кілометри, від моря.
Тут ми знайшли невеличку фанзочку. Мешканців її я спочатку вважав за удегейців і тільки ввечері дізнався, що це були солони.
Наші нові знайомі зовні мало чим відрізнялися від уссурійських тубільців. Вони, здалося, начебто трохи нижчі на зріст і ширші в кістках. Крім того, вони рухливіші та більш експансивні. Розмовляли вони по-китайському і, крім того, якоюсь говіркою, що становить суміш солон-ської мови з гольдською. Одежа їх теж нічим не відрізнялась од удегейської, хіба що в ній менше було строкатості й орнаментів.
Вся сім'я солонів складалася з десяти душ: старого батька, двох дорослих синів з дружинами і п'ятьох малих дітей.
Як потрапили вони сюди з Маньчжурії? З розмов усе з'ясувалося. Раніше вони жили на річці Сунгарі, звідки заради полювання переселилися на річку Нор, що впадає в Уссурі. Коли там з'явилися численні ватаги хунхузів *, китайський уряд вислав проти них свої війська. Родина солонів опинилася між двох вогнів: з одного боку на них нападали хунхузи, а з другого — урядові війська, які били всіх підряд. Тоді солони втекли на Бікін, потім перекочували через Сіхоте-Алінь і лишилися на березі моря.
Наступні чотири дні ми оглядали річки Тахобе і Кумуху. Супроводити нас виявив бажання молодший із солонів Да-парл. Це був молодик міцної будови, без вусів і бороди. Він поводився гордо і чванливо поглядав на стрільців.
Хунхузи — тайгові грабіжники.
Я мимоволі звернув увагу на його легку ходу, спритність і витонченість рухів.
Днів через два ми вирушили в похід.
Річка Тахобе — завдовжки близько 68 кілометрів — тече із заходу на схід, відхиляючись трошки на південь. Обабіч неї метрів на 200 ідуть смути гальки, заваленої корчами та буреломом.
24 числа ми дійшли до річки Балі, а 25 стали підходити до вододілу. Гори втратили свої чіткі обриси. Місця їх зайняли невисокі сопки з пологими схилами.
У 1907 році в прибережному районі був урожай кедрових горіхів, але на захід од Сіхоте-Аліню їх не було зовсім. Зате жолудів багато вродило в басейні Уссурі, і, навпаки, в Зауссурійському краї дуб був пустоцвітий.
Ми йшли лівим берегом річки. Спершу я, Дерсу і Да-парл, а кроків на п'ятнадцять позаду Захаров і Аринін. Раптом попереду, на сушняку, з'явилася білка. Вона сиділа на задніх лапках і, заклавши хвостика на спинку, гризла кедрову шишку. Коли ми підійшли ближче, білка схопила свою здобич і скочила на дерево. Звідти, зверху, вона зацікавлено поглядала на людей. Солон тихенько підкрався до кедра, крикнув і щосили вдарив по стовбуру палицею. Білка злякалася, випустила здобич і залізла вище. Цього солонові й треба було. Він підняв шишку і, зовсім не звертаючи уваги на скривдженого звірка, пішов далі. Білка плигала з гілки на гілку і пирханням виражала невдоволення, що її серед білого дня пограбували. Ми від душі сміялися. Дерсу не знав цього способу і в майбутньому для добування горіхів вирішив теж застосовувати солонські способи.
— Тобі гнівайся не треба,— сказав він, втішаючи білку.— Наші внизу ходи, як горіхи знайди? Тобі туди дивись, там багато горіхів є.— Він показав рукою на великий кедр; білка наче зрозуміла його і повернула в той бік.
До речі, кілька слів про маньчжурську білку. Цей представник гризунів має видовжене тіло і довгий пухнастий хвіст. Гарна голівка звірка прикрашена великими чорними очима і маленькими закругленими вухами, які закінчуються пучечком довгого чорного волосся, розташованого віялоподібно.