Громади на північному краю пустелі Такла-Макан були проміжною ланкою у поширенні бронзової технології до культур Сіба та Ціцзя в коридорі Ганьсу, що веде до рівнин Китаю.
Рух людей через Джунгарію і далі у Таримський басейн для того, щоб оселитися в оазах по краях пустелі, мав вирішальне значення для встановлення сполученості між західною частиною Центральної Азії і Китаєм. Це дуже віддалена територія, і археологічних розкопок тут проводилося небагато, але картина потроху починає прояснюватися. Завдяки свідченням із могильників уздовж північних передгір'їв Тянь-Шаню тепер чітко зрозуміло, що ця територія була заселена скотарями із заходу, які принесли із собою практику тваринництва, гончарство та технологію бронзи, характерні для андроновської культури, і саме із цього регіону люди рушили на південь через Тянь-Шань, щоб оселитися в його південних передгір'ях, що спускаються до пустелі Такла-Макан. У могильнику Сінтала були знайдені типові андроновські бронзові та керамічні вироби, але вони знаходилися в культурних шарах разом із розписною керамікою та нефритом, характерними для культури корінного населення, що вже мешкало на цих землях біля північного краю Таримського басейну. Походження цієї місцевої культури – питання дискусійне, але деякі припускають, що вона могла прийти із заходу, з Таджикистану або з Ферганської долини, через перевали північного Паміру. Про те, що люди у той час вже користувалися цими гірськими перевалами, свідчать знахідки китайського нефриту в похованнях у Ферганській долині. Якщо таке пояснення вірне, то населення, що жило навколо Таримськиго басейну у 2-му тисячолітті, могло мати змішане походження: одні прибули із заходу, з Фергани, тодя як інші рухалися на південь через Тянь-Шань.
4.22 Природно муміфіковане тіло жінки, датоване 2000–1800 рр. до н.е., з оази Лоулань у пустелі Лобнор, Сіньцзян, Китай. Фізично вона належить до європеоїдного типу, що дає змогу припустити, що принаймні частина населення Таримської западини походить із заходу. Її одяг добре зберігся, зокрема, перо, прикріплене до капюшона.
Археологи та фізичні антропологи погоджуються, що мігранти з півночі, із західного Алтаю, становили більшість населення Таримського басейну. Залишки людських скелетів, знайдені в похованнях, належать переважно до європеоїдної раси і, ймовірно, походять із західної степової зони. Детальні дослідження одного з могильників у пустелі Лобнор, датованому 2000–1800 рр. до н.е., дають підставу стверджуюти, що найдавніші скелети належать до афанасіївського типу, тоді як пізніші – до андроновського типу. Це певною мірою підтверджується аналізом мідних сплавів, з яких виготовлені предмети, поховані разом із померлими: найдавніші знахідки – це чиста мідь, характерна для афанасіївської культури, тоді як пізніші предмети зроблені з олов'яної бронзи, схожої на андроновські сплави. У сукупності ці свідчення вказують на те, що пізньоафанасіївські скотарі рухалися на південь в напрямку Тянь-Шаню наприкінці 3-го тисячоліття, а їхні нащадки перетнули гори приблизно у 2000 р. до н.е. та оселилися у північних оазах Таримського басейну. Опинившись там, вони підтримували зв'язки з північчю, що призвело до початку торгівлі андроновськими металевими виробами і, цілком можливо, подальших хвиль андроновських скотарів, які прибували з півночі.
Нещодавній аналіз ДНК із таримських поховань надав додаткову підтримку цій гіпотезі. Були досліджені 20 скелетів із кладовища Сяохе. В усіх них ДНК Y-хромосом, яка представляє чоловічу лінію, походила з "європейських" популяцій, тоді як мітохондріальна ДНК, із жіночої лінії, була сумішшю "європейської" та "південно-сибірської". Це можна пояснити наслідком міграції європейців із західного степу, що відбулася до 2000 р. до н.е., у регіон Алтаю, де вони схрещувалися з місцевими мисливцями-збирачами, перш ніж рушити на південь, у Таримський басейн. Хоча інтерпретація аналізів ДНК має певні обмеження, особливо коли вони були проведені лише на невеликій кількості зразків, результати відповідають версіям, що ґрунтуються на археологічних і скелетних даних.
Підсумовуючи, можна сказати, що існують вагомі аргументи на користь того, що громади, які колонізували таримські оази у 2000 р. до н.е. або трохи раніше, рухалися з півночі через Тянь-Шань і принесли з собою систему скотарського господарювання та певні культурні зернові. Але ми також не повинні виключати можливість того, що якась частина населення вже до того могла прийти сюди із заходу через Памір.
Про жителів Таримського басейну, що мешкали в оазах на північних кордонах пустель Такла-Макан і Лобнор, нам відомо багато завдяки їхнім дивовижним похованням, де сукупність місцевих факторів, а саме, надзвичайно посушливого клімату, дуже холодної зими з температурами до мінус 40 °C і високої солоності ґрунту, створила середовище, несприятливе для бактерій, що спричиняють гниття. У результаті органічні матеріали, зокрема, дерево, тканина, шкіра, рештки рослин і самі людські тіла, збереглися напрочуд добре, залишивши безліч деталей одягу та інших елементів матеріальної культури, які зазвичай рідко зберігаються.
Одне з найдавніших поховань, знайдене в Тібані на північному краю пустелі Лобнор і датоване 2000–1800 рр. до нашої ери, належало жінці віком приблизно 45 років. Вона була загорнута в ткану вовняну ковдру, взута в шкіряні чоботи, і на ній був гостроверхий повстяний капелюх із пером. Біля неї знаходився кошик, зроблений із тамариксу й трави, в якому була пшениця, а на грудях були покладені гілочки ефедри (Ephedra sinica), рослини-стимулятора з протизапальними властивостями. Ще один могильник того ж періоду був досліджений в Гумугу, неподалік від озера Лобнор. Тут було знайдено 42 поховання; померлі, як і жінка з Тібану, були загорнуті в ковдри, на них були капелюхи й чоботи. Тіла були покладені на природний солоний пісок у дощатих скринях і накриті овечими та козячими шкурами. Серед похоронних дарів були кошики з пшеницею, гілочки ефедри, дрібні бронзові вироби та нефритові намистини.
4.23 Кладовище Сяохе в пустелі Лобнор, Сіньцзян, Китай, де завдяки посушливим і солоним умовам пустелі чудово збереглися труни та їхні маркери. Загалом кладовище налічувало близько 330 поховань. Воно датується приблизно 2000-1600 рр. до н.е.
Громади Таримського басейну, які мешкали в оазах уздовж північного краю пустель і нібито ожили завдяки цим дивовижним відкриттям, практикували землеробство зрошувального типу, що давало їм змогу вирощувати пшеницю і ячмінь, розводити овець, кіз, велику рогату худобу й коней, а також двогорбих верблюдів. Вони виготовляли знаряддя праці та зброю, відливаючи мідь і бронзу. Одне з найсхідніших оазних поселень, Гумугоу, лежало всього в 600 км від коридору Ганьсу, який упродовж тисячоліть був головним шляхом сполучення між заходом і Китаєм. Варто запитати: яка роль цього стародавнього маршруту в процесі передачі західних технологій, культурних рослин та свійських тварин до державних утворень Китаю, що переживали період стрімкого розвитку?
Коридор Ганьсу
Коридор Ганьсу (або Хесі) пролягає між гірським хребтом Ціляньшань та південним краєм пустелі Гобі й простягається на відстань приблизно 800 км від верхів'їв річки Хуанхе до Таримського басейну. Це один-єдиний шлях із Китаю на захід, і проходить він між двома суворими середовищами – пустелями Монголії і високогірним плато Тибету, які неначе змовилися разом відрізати низинний Китай від решти Євразії. Уздовж коридору розташована низка оаз, що живляться гірськими річками і є привітними місцями, сприятливими для поселень і мандрівників.
Наприкінці 3-го та на початку 2-го тисячоліття основну зону коридору займали представники двох племен, які археологи розрізняють за їхньою матеріальною культурою. Мешканці громад на території від східного кінця коридору до верхів'їв річки Хуанхе належали до культури Ціцзя, датованої 2200-1600 рр. до н.е., тоді як західний кінець коридору був осередком культури Сіба, яка розвинулася на кілька сотень років пізніше й досягла розквіту в період 1900-1500 рр. до н.е. Саме через громади, що належали до цих двох археологічно визначених культур, мали відбуватися контакти між Китаєм і заходом.
Ми вже припускали (с. 71-73), що саме цим маршрутом у 3-му тисячолітті до Китаю потрапили західні культурні рослини й свійські тварини – пшениця, ячмінь, велика рогата худоба, вівці та кози. Дійсно, дослідники пам'ятки Дунхуйшань, що розташована неподалік від західного кінця коридору, знайшли пшеницю і ячмінь у шарах, датованих між 3000 і 2500 рр. до н.е., і надходження знань і товарів, зокрема, культурних рослин і тварин, мало відбуватися безупинно. Під час пізнішої фази культури Ціцзя, приблизно у 1900 – 1600 рр. до н.е., люди жили в постійних поселеннях із добре налагодженим сільським господарством на основі вирощування проса, ячменю і пшениці та розведенні великої рогатої худоби, свиней, курей, овець і коней. З них лише просо, свині та кури були одомашнені саме в Китаї. Решта, мабуть, були завезені із заходу через Таримський басейн.
Питання походження мідної металургії в Китаї є більш складним. У першій половині 2-го тисячоліття (1900 – 1500 рр. до н.е.) Центральна рівнина Китаю була центром процвітаючого суспільства, що використовувало мідь і відоме археологам як культура Ерлітоу. Самобутні й оригінальні вироби мідників Ерлітоу включали дзвони, кинджалоподібні сокири та інкрустовані бірюзою дощечки, а також відлиті в багатосекційних формах металеві посудини, попередники прекрасних литих бронзових посудин, які пізніше стали характерною рисою династії Шан. Незважаючи на оригінальність, у мідній промисловості Ерлітоу можна побачити впливи степової андроновської культури. Вплив степу також чітко простежується в мідній металургії Таримського басейну та коридору Ганьсу. Отже, хоча прекрасні вироби бронзової промисловості Центральної рівнини були, безперечно, переважно результатом натхнення місцевих китайських майстрів, залишається велика ймовірність того, що техніка обробки міді спочатку прийшла в цей регіон зі степу, можливо, коридором Ганьсу.