Війна і мир

Лев Толстой

Сторінка 282 з 289

Але, незважаючи на всі їх намагання показати, що причина події лежала в розумовій діяльності, тільки з великою поступливістю можна догодитися з тим, що між розумовою діяльністю та рухом народів є щось спільне, а вже ні в якому разі не можна припустити, щоб розумова діяльність керувала діями людей, бо такі явища, як прежорстокі вбивства французької революції, що випливають з проповідей про рівність людини, і люті війни та страти, що випливають з проповіді про любов, суперечать цьому припущенню.

Але, коли припустити навіть, що всі хитромудрі міркування, якими наповнено ці історії, є правильними; коли припустити, що народами управляє якась невизначна сила, що зветься ідеєю,— істотне питання історії все ж або залишається без відповіді, або до попередньої влади монархів і до впливу порадників та інших осіб, що його вводять загальні історики, приєднується нова сила ідеї, зв'язок якої з масами потребує пояснення. Можна зрозуміти, що Наполеон мав владу, і тому сталася подія; з певною поступливістю можна ще зрозуміти, що Наполеон, разом з іншими впливами, був причиною події; але яким чином книга Contrat Social1 призвела до того, що французи стали топити один одного,— не можна зрозуміти без пояснення причинного зв'язку цієї нової сили з подією.

Безперечно, існує зв'язок між усім, що живе одночасно, і тому є можливість знайти певний зв'язок між розумовою діяльністю людей і їх історичним рухом, так само, як цей зв'язок можна знайти між рухом людства та торгівлею, ремеслами, садівництвом і чим хочете. Але чому розумову діяльність людей історики культури ставлять причиною чи вираженням усього історичного руху— це зрозуміти важко. Такий висновок істориків можна пояснити хіба лише так: 1) історію пишуть учені, і тому їм природно і приємно думати, що діяльність їх стану є основою руху всього людства,— так само, як це природно і приємно думати купцям, хліборобам, солдатам (це не висловлюється лише тому, що купці і солдати не пишуть історії), і 2) духовна діяльність, освіта, цивілізація, культура, ідея — все це поняття неясні, невизначені, під прапором яких вельми зручно вживати слова, що мають ще менше ясного значення і тому легко підставляються під всякі теорії.

Але, не кажучи про внутрішню вартість цього роду історій (можливо, вони для кого-небудь чи для чого-небудь і потрібні), історії культури, до яких починають більше й більше зводитися всі загальні історії, знаменні тим, що вони, детально і серйозно розглядаючи різні релігійні, філософські, політичні вчення як причини подій, щоразу, як тільки їм доводиться описати справжню історичну подію, як, наприклад, похід 12-го року, описують її мимоволі як чин влади, прямо кажучи, що похід цей є чин волі Наполеона. Говорячи так, історики культури мимоволі суперечать самим собі, вони доводять, що та нова сила, яку вони придумали, не виражає історичних подій, а що єдиним способом розуміти історію є та влада, якої вони начебто не визнають.

Іде паровоз. Постає питання, чому він рухається? Селянин каже: чорт рухає його. Другий каже, що паровоз іде тому, що в ньому рухаються колеса. Третій запевняє, що причина руху полягає в димі, який відносить вітром.

Селянинові не можна заперечити: він придумав повне пояснення. Для того, щоб йому заперечити, треба, щоб хто-небудь довів йому, що нема чорта, або щоб другий селянин пояснив, що не чорт, а німець рухає паровоз. Тільки тоді з суперечностей вони побачать, що обидва вони помиляються. А той, який каже, що* причина полягає в рухові коліс, сам собі заперечує, бо коли він став на грунт аналізу, він повинен іти далі й далі: він повинен пояснити причину руху коліс. І доти, поки він не прийде до останньої причини руху паровоза, до стиснутої в паровику пари, він не матиме права зупинитись у відшукуванні причини. А той, що пояснював рух паровоза димом, який відносить назад, очевидно зробив так: побачивши, що пояснення про колеса не дає причини, він узяв першу-ліпшу ознаку і, зі свого боку, видав її за причину.

Єдиним поняттям, яке може пояснити рух паровоза, є поняття сили, що дорівнює видному рухові.

Єдиним поняттям, шляхом якого можна пояснити рух народів, є поняття сили, що дорівнює всьому рухові народів.

Тимчасом під поняттям цим різні історики розуміють цілком відмінні і такі, що зовсім не дорівнюють видному рухові, сили. Одні вбачають у ньому силу, безпосередньо притаманну героям,— як селянин чорта в паровозі; другі — силу, складену з деяких інших сил,— як рух коліс; треті — розумовий вплив,— як дим, який відносить.

Доти, поки пишуться історії окремих осіб — хай вони Кесарі, Олександри чи Лютери й Вольтери,— а не історія всіх, без єдиного винятку всіх людей, які брали участь у події,— нема можливості не приписувати окремим особам сили, що змушує інших людей спрямовувати свою діяльність до однієї мети. І єдиним, відомим історикам, таким поняттям є влада.

Поняття це є єдиною ручкою, за допомогою якої можна володіти матеріалом історії при теперішньому її викладі, і той, хто відламав би цю ручку, як те зробив Бокль, не знайшовши іншого прийому обходження з історичним матеріалом, тільки позбавив би себе останньої можливості обходитися з ним. Неминучість поняття влади для пояснення історичних явищ найкраще доводять самі загальні історики й історики культури, які нібито зрікаються поняття влади і неминуче на кожному кроці застосовують його.

Історична наука до цього часу у відношенні до запитань людства схожа на гроші, що є в обігу—асигнації і дзвінку монету. Біографічні і приватні народні історії схожі на асигнації. Вони можуть ходити й бути в обігу, відповідаючи своєму призначенню, без шкоди будь-кому і навіть з користю доти, поки не виникне питання про "те, чим вони забезпечені. Досить тільки забути питання про те, в який спосіб воля героїв учиняє події, і історії Тьєрів будуть цікаві, повчальні і, крім того, матимуть'відтінок поезії. Але так само, як сумнів у дійсній вартості папірців виникає або з того, що робити їх легко, і тому почнуть робити їх багато, або з того, що захочуть узяти за них золото,— так само виникне сумнів у дійсному значенні історій цього гатунку — або з того, що їх з'являється занадто багато, або з того, що хто-небудь у простоті душі спитає: якою ж силою зробив це Наполеон? тобто захоче розміняти ходячого папірця на листе золото дійсного поняття.

' Щождо загальних істориків та істориків культури, то вони схожі на людей, які, визнавши незручність асигнацій, вирішили б замість папірця зробити дзвінку монету з металу,, що не має компактності золота. І монета справді вийшла б дзвінка, але тільки дзвінка. Папірець ще міг вводити в оману необізнаних, а монета дзвінка, але не цінна, не може ввести в оману нікого. Як золото тоді тільки золото, коли його можна вжити не лише для обміну, а й для справи, так само й загальні історики тоді тільки будуть золотом, коли вони спроможні будуть відповісти на істотне питання історії: що таке влада? Загальні історики відповідають на це питання суперечно, а історики культури зовсім відхиляють його, відповідаючи на щось зовсім інше. І як жетони, схожі на золото, можуть бути вживані тільки між людьми, Які погодилися визнавати їх за золото, та між тими, що не знають властивості золота, так і загальні історики й історики культури, не відповідаючи на істотні питання людства, правлять з якимись своїми цілями за ходячу монету для університетів та юрми читачів, охочих до серйозних книжок, як вони це називають.

IV

Зрікшись колишнього погляду на божественне підкорення волі народу одному обраному і на підкорення цієї волі божеству, історія не може зробити жодного кроку без суперечності, не вибравши одного з двох; або повернутись до попереднього вірування в безпосередню участь божества у справах людства, або певним чином пояснити значення тієї сили, що учиняє історичні події і вветься владою.

Повернутись до першого неможливо: вірування зруйновано, і тому необхідно пояснити* значення влади.

Наполеон наказав зібрати війська і йти на війну. Уявлення це до такої міри нам звичне, до такої міри ми зжилися з цим поглядом, що питання про те, чому шістсот тисяч чоловік ідуть на війну, коли Наполеон сказав такі-то слова, здається нам безглуздим. Він мав владу, і тому було виконано те, що він наказав.

Відповідь ця цілком задовільна, коли ми віримо, що владу дано йому було від бога. Але як тільки ми не визнаємо цього, необхідно визначити, що таке являє собою ця влада однієї людини над другою.

Влада ця не може бути тією безпосередньою владою фізичної переваги сильної істоти над кволою, переваги, що грунтується на застосуванні або на погрозі застосування фізичної сили,— як влада Геркулеса; так само вона не може грунтуватися на перевазі моральної сили, як те у простоті душевній думають деякі історики, кажучи, що історичні діячі є герої, тобто люди, обдаровані особливою силою душі та розуму, яка зветься геніальністю. Влада ця не може грунтуватися на перевазі моральної сили, бо, не кажучи про людей-героїв, як Наполеони, про моральні якості яких думки вельми розбіжні, історія показує нам, що ні Людо-віки ХІ-ті, ні Меттерніхи, що управляли мільйонами людей, не мали ніяких особливих властивостей сили душевної,'а, навпаки, були здебільшого морально слабкіші за кожного з мільйонів людей, якими вони управляли.

Коли джерело влади, лежить не в фізичних і не в моральних властивостях особи, яка її має, то очевидно, що джерело цієї влади повинне перебувати поза особою —■ в тих стосунках з масами, в яких перебуває особа, що має владу.

Саме так і розуміє владу наука про право, та сама розмінна каса історії, що обіцяє розміняти історичне розуміння влади на чисте золото.

Влада є сукупність воль мас, перенесена висловленим або мовчазним погодженням на обраних масами правителів.

У галузі науки права, складеної з міркувань про те, як треба було б влаштувати державу і владу, якби можна було все це влаштувати, все це дуже ясно; але в застосуванні до історії це визначення влади вимагає роз'яснень.

Наука права вважає державу і владу, як древні вважали вогонь,— за щось абсолютно існуюче. А для історії держава і влада є тільки явища, так само як для фізики нашого часу вогонь є не стихія, а явище.

Від цієї ось основної різнищ поглядів історії і науки права виходить те, що наука права може докладно розповісти, як, на П думку, треба б улаштувати владу і що таке влада, яка непорушно існує поза часом; але на питання історичні про значення влади, що змінюється в часі, вона нічого не може відповісти.

Якщо влада є перенесена на правителя сукупність воль, то чи в Пугачов представником воль мас? Якщо не є, то чому Наполеон І є представником? Чому Наполеон III, коли його спіймали з Булоні, був злочинцем, а потім були злочинцями ті, яких він спіймав?

За двірцевих революцій, у яких беруть участь іноді два-три чоловіка, чи теж переноситься воля мас на нову особу? У міжнародних стосунках чи гіереноситься воля мас народу на свого завойовника? У 1808 році чи була воля Рейнського Союзу перенесена на Наполеона? Чи була перенесена на Наполеона воля маси російського народу в 1809 році, коли наші війська йшли в союзі з французами воювати проти Австрії?

На ці запитання можна відповісти потрійно:

Або 1) визнати, що воля мас завжди безумовно передається тому чи тим правителям, яких вони обрали, отже всяке виникнення нової влади, всяка боротьба проти раз переданої влади повинна вважатись лише за порушення справжньої влади.

Або 2) визнати, що воля мас переноситься на правителів з визначеними і відомими умовами, і показати, що всі турбування, сутички і навіть знищення влади стаються через те, що правителі не дотримують умов, з якими їм передано владу.

Або 3) визнати, що воля мас переноситься на правителів умовно, але з умовами невідомими, невизначеними, і що виникнення багатьох влад, боротьба їх і падіння стається тільки від більшого чи меншого виконання з боку правителів тих невідомих умов, на яких переносяться 'волі мас з одних осіб на другі.

Так потрійно й пояснюють історики відношення мас до правителів.

Одні історики, не розуміючи в простоті душевній питання про значення влади, ті самі приватні й біографічні історики, про яких ішлося вище, визнають наче, що сукупність воль мас переноситься на історичних осіб безумовно, і тому, описуючи яку-не-будь одну владу, ці історики виходять з передумови, що ця сама влада є одна абсолютна і справжня, а що всяка інша сила, протидіюча цій справжній владі, є не влада, а порушення влади — насильство.

Теорія їх, придатна для первісних і мирних періодів історії, в застосуванні до складних і бурхливих періодів життя народів, коли виникають одночасно і борються між собою різні влади, мав ту незручність, що історик-легітиміст доводитиме, що Конвент, Директорія і Бонапарт були тільки порушенням влади, а республіканець і бонапартист доводитимуть: один, що Конвент, а другий, що Імперія були справжньою владою, а що все інше було порушенням влади.