Я весь час у Петербурзі як уві сні всіх бачив. Коли мене захоплює думка, то все інше забава.
— Ой^ як жаль, що я не бачила", як ти вітався з дітьми,— сказала Наташа.— Котра найбільш зраділа? Певне, Ліза?
— Ліза,— сказав П'єр і говорив далі те, що цікавило його.— Микола каже, ми не повинні думати. Та я не можу. Не кажучи вже про те, що в Петербурзі я почував (я тобі можу сказати це), що без мене все це розпадалося, кожен тягнув у свій бік. Але мені вдалося всіх об'єднати, і потім моя думка така проста і ясна. Я ж не кажу, що ми повинні протидіяти тому-то й тому-то. Ми можемо помилятися. А я кажу: візьміться рука в руку ті, які люблять добро, і хай буде один прапор — діяльна чеснота. Князь Сергій гарний чоловік і розумний.
Наташа не мала б сумніву в тому, що П'єрова думка — велика думка, та одно бентежило її. Це те, що він — її чоловік. "Невже така важна й потрібна для суспільства людина — разом 8 тим мій чоловік? Чому це так трапилось?" їй хотілося висловити йому цей сумнів. "Хто і хто ті люди, які могли б вирішити, чи справді він такий уже розумніший за всіх?" — питала вона себе й перебирала у своїй уяві тих людей, яких дуже поважав П'єр. Нікого з усіх людей, судячи з того, як він розказував, П'єр так не поважав, як Платона Каратаева. s
— Ти знаєш, про що я думаю? — сказала вона,— про Платона Каратаєва. Як він? Підтримав би тепер тебе?
П'єра анітрохи не здивувало це запитання. Він зрозумів хід жінчиних думок.
— Платон Каратаєв? — сказав він і замислився, очевидно, щиро намагаючись уявити собі міркування Каратаєва в цьому питанні.— Він не зрозумів би, а втім, можливо, що й зрозумів би.
— Я страшенно люблю тебе! — раптом сказала Наташа.— Страшенно. Страшенно!
— Ні, не підтримав би,— сказав П'єр, подумавши.— Що він схвалив би, це наше сімейне життя. Він так хотів бачити в усьому гожість, щастя, спокій, і я з гордістю показав би йому нас. От ти кажеш — розлука. А ти не повіриш, яке особливе почуття я до тебе маю після розлуки...
— До речі, ось іще...— почала була Наташа.
— Ні, не те. Я ніколи не перестаю тебе любити. І любити більше не можна; а це особливо... Авжеж...— Він не доказав, бо погляди їх, зустрівшись, доказали решту.
— Які дурниці,— раптом сказала Наташа,— медовий місяць і що саме щастя в перший час. Навпаки, тепер найкраще. Якби ти тільки не їздив. Пам'ятаєш, як ми сварилися? І завжди я була винна. Завжди я. І про що ми сварилися, я не пам'ятаю навіть.
— Усе про одно,— сказав П'єр, усміхаючись,— ревну...
— Не кажи, терпіти не можу,— вигукнула Наташа. І холодний, злий блиск засвітився в її очах.— Ти бачив її? — додала вона, помовчавши.
— Ні, та й хоч би бачив, не впізнав би. . Вони помовчали.
— Ах, знаєш? Коли ти в кабінеті говорив, я дивилась на тебе,— заговорила Наташа, очевидно намагаючись відігнати на-біглу хмарину. — Ну, дві краплі води ти на нього схожий, на хлопчика. (Так вона називала сина.) Ой, час до нього йти... Прийшло... А жаль іти звідси.
Вони замовкли на кілька секунд. Потім раптом одночасно повернулись одне до одного і почали щось говорити: П'єр почав самозадоволено й захоплено; Наташа — тихо, щасливо усміхаючись. Стикнувшись, вони обоє зупинилися, даючи одне одному дорогу.
— Ні, ти що? говори, говори.
— Ні, ти скажи, я так, дурниці,— сказала Наташа. П'єр сказав те, що він почав. Це було продовження його самозадоволе-них міркувань про його успіхи в Петербурзі. Йому здавалося в цю хвилину, що він мав покликання дати новий напрям всьому російському суспільству і всьому світові.
— Я хотів сказати тільки, що всі думки, які мають величезні наслідки,— завжди прості. Вся моя думка в тому, що коли люди порочні зв'язані між собою і становлять силу, то людям чесним треба зробити тільки те ж саме. Тож як просто.
— Авжеж.
— А ти що хотіла сказати?
— Я так, дурниці.
— Ні, все-таки.
— Та нічого, пусте,— сказала Наташа, ще світліше засяявши усмішкою,— я тільки хотіла сказати про Петю: сьогодні няня підходить узяти його від мене, він засміявся, зажмурився і притулився до мене — певне, думав, що сховався. Страшенно милий. Ось він кричить. Ну, прощавай! — І вона пішла з кімнати.
У той самий час унизу, у відділенні Миколеньки Волконського, в його спальні, як завжди, горіла лампада (хлопчик боявся темряви, і його не могли відучити від цієї вади). Десаль спав високо на своїх чотирьох подушках, і його римський ніс робив рівномірні звуки хропіння. Миколенька, щойно прокинувшись, у холодному поту, з широко розкритими очима, сидів на своєму ліжку і дивився перед собою. Страшний сон розбудив його. Він бачив уві сні себе і П'єра в касках — таких, які було намальовано у виданні Плутарха. Вони з дядьом П'єром йшли попереду величезного війська. Військо це складалося з білих косих ліній, що наповнювали повітря так, як те павутиння, що літає восени і що його Десаль називав le fil de la Vierge1. Попереду була слава, з таких самих ниток, як і ці, тільки трохи цупкіших. Вони — він і П'єр — линули легко і радісно все ближче та й ближче до мети. Раптом нитки, які рухали їх, стали ослабати, плутатися; стало важко. І дядьо Микола Ілліч зупинився перед ними у грізній і суворій позі.
— Це ви зробили? — сказав він, показуючи на поламані сургучі й пера.— Я любив вас, але Аракчеев звелів мені, і я уб'ю першого, хто рушить вперед,— Миколенька оглянувся на П'єра; але П'єра вже не було. П'єр був батько—князь Андрій, і він не мав образу і форми, але він був, і, бачачи його, Миколенька почував млявість любові: він почував себе безсилим, безкостим і плинним. Батько голубив і жалів його. Але дядьо Микола Ілліч все ближче й ближче наступав на них. Жах охопив Миколеньку, і він прокинувся.
"Батько,— думав він.— Батько (хоч у домі було два схожих портрети, Миколенька ніколи не уявляв князя Андрія в людському образі), батько був зі мною і голубив мене. Він схвалював мої думки, він схвалював думки дядя П'єра. Хоч би що він говорив — я зроблю це. Муцій Сцевола спік свою руку. Але чому ж і в мене в житті не буде того самого? Я знаю, вони хочуть, щоб я вчився. I я буду вчитися. Але коли-небудь я перестану; і тоді я зроблю. Я тільки про'одно прошу бога: щоб було зі мною те, що було з людьми Плутарха, і я зроблю те саме. Я зроблю краще. Усі взнають, усі полюблять, усі захопляться мною". І раптом Миколенька відчув ридання, що охопили його груди, і заплакав.
— Etes vous indisposé?2—обізвався Десаль.
— Non3, —відповів Миколенька і ліг на подушку. "Він добрий і гарний, я люблю його,— думав він про Десаля.— А дядьо П'єр! О, яка чудова людина! А батько? Батько! Батько! Так, я зроблю те, чим навіть він був би задоволений..."
Ц ЧАСТИНА ДРУГА
і
і на друге запитання — визнанням того ж божества, що спрямовувало цю волю обраного до призначеної мети.
Таким чином, питання ці розв'язувались вірою в безпосередню участь божества у справах людства.
Нова наука історії в теорії своїй відкинула обидва ці поло-" ження.
Здавалося б, що, відкинувши вірування древніх про підлеглість людей божеству і про певну мету, до якої ведуться народи, нова наука мала б вивчати не вияви влади, а причини, що утворюють її. Але вона не зробила цього. Відкинувши в теорії погляди колишніх істориків, вона додержується їх на практиці.
Замість людей, обдарованих божественною владою і безпосередньо керованих волею божества, нова історія поставила або героїв, обдарованих незвичайними, не людськими здібностями, або просто людей найрізноманітніших властивостей, від монархів до журналістів, що керують масами. Замість колишніх, угодних божеству, цілей народів — іудейського, грецького, римського, які древнім здавалися цілями руху людства, нова історія поставила свої цілі — благо французького, німецького, англійського і, в най-виіцому своєму абстрагуванні, благо цивілізації всього людства, під яким звичайно розуміються народи, що займають маленький північно-західний куточок великого материка.
Нова історія відкинула колишні вірування, не поставивши на їх місце нового погляду, і логіка становища змусила істориків, які нібито відкинули божественну владу царів і фатум древніх, прийти іншим шляхом до того ж самого: до визнання того, що 1) народами керують поодинокі люди і 2) що існує певна мета, до якої рухаються народи і людство.
У всіх творах новітніх істориків від Гібона до Бокля, незважа-ючи на їх гадану розбіжність та на гадану новизну їх поглядів, лежать в основі ці два неминучі положення.
По-перше, історик описує діяльність окремих осіб, що, на його думку, керували людством: один вважає за таких лише монархів, полководців, міністрів; другий — крім монархів — і трибунів, учених реформаторів, філософів та поетів. По-друге, мета, до якої ведуть людство, відома історикові: для одного мета ця полягає у величі римської, іспанської, французької держав; для другого — це свобода, рівність, певного роду цивілізація маленького куточка світу,, що зветься Європою.
У 1789 році знімається заворушення в Парижі; воно наростає, розливається і виявляється рухом народів з заходу на схід. Кілька разів рух цей прямує на схід, стикається з протирухом зі сходу на захід; у 12-му році він доходить своєї крайньої межі — Москви, і з дивною симетрією відбувається прбтирух зі сходу на захід, так само, як і в першому русі, втягаючи за собою серединні народи. Зворотний рух доходить до точки виходу, руху на заході — до Парижа і затихає.
У цей двадцятилітній період часу величезна кількість полів не орана; житла попалено; торгівля змінює напрям; мільйони людей убожіють, багатіють, переселяються, і мільйони людей, християн, які сповідують закон любові до ближнього, вбивають одне одного.
Що таке все це означає? Чому сталося це? Що змушувало цих людей спалювати житла і вбивати таких, як самі? Які були причини цих подій? Яка сила примусила людей таке чинити? Ось мимовільні, простодушні й цілком законні запитання, що їх ставить собі людина, натрапляючи на пам'ятки й перекази минулого періоду руху.
За розв'язанням цих питань ми вдаємося до науки історії, що має мету — самопізнання народів і людства.
Якби історія зберегла старий погляд, вона б сказала: божество, щоб нагородити чи покарати свій народ, дало Наполеону владу і керувало його волею для досягнення своїх божественних цілей.