Ох, цей ксьондз! Ще буде його, Антека, гнати до роботи! Еге, сам нічого не робить, ніяких турбот і клопоту не знає, йому легко інших підганяти! Про дітей нагадував, про жінку... Пам'ятає він про неї, добре пам'ятає — до смерті вже надокучили йому її сльози, її лагідна покора, її собачі благальні очі... Ех, якби не вона! Якби він не був зараз одружений!..
— Ісусе! — важко простогнав Антек. Його охопив порив такого дикого, шаленого гніву, що хотілося схопити когось за горло, душити, терзати, бити до смерті!
Але кого? Він сам не знав. Гнів зник так само раптово, як зявився. Порожніми очима дивився Антек у ніч, слухав, як вітер вирував у садках і так гнув дерева, що вони лягали на тини, хльоскали його гілками по обличчю. Він плентався повільно, обважніло, ледве пересуваючи ноги. Туга стискала його серце, смуток безсилля, і він вже забув, куди йде і навіщо.
— Батькова тепер Ягуся, батькова! — повторював він про себе, все тихше, наче молитву, яку боявся забути.
Кузня була осяяна червоними відблисками вогню, хлопчик роздмухував його міхами так завзято, що розжеврене вугілля тріщало і спалахувало кривавим полум'ям. Коваль стояв біля ковадла в шкіряному фартусі. Руки його були оголені, шапка зсунута на потилицю, а обличчя закурене, тільки очі на ньому поблискували, мов жарини. Він кував розжеврене, аж червоне залізо, так що тільки гуркіт лунав, а іскри дощем бризкали з-під молота і з сичанням згасали на вогкій землі.
— Ну, як? — спитав він через хвилину.
— Е, що там казати!..— відгукнувся Антек тихо. Він прихилився до якогось воза, що їх кілька стояло тут, і задивився на вогонь.
Коваль працював ретельно, раз у раз розпікав на вогні залізо і кував, видзвонюючи в такт молотом, допомагав хлопчикові працювати міхами, коли потрібен був дужчий вогонь, і крадькома все поглядав на Антека, ховаючи під рудими вусами злу посмішку.
— Ти, либонь, ходив до його велебності? Ну й що ж?
— Та що? Нічого. Те ж саме почув, що і в костьолі.
— А ти іншого чекав? — іронічно засміявся коваль.
— Адже ксьондз — людина вчена,— сказав Антек, виправдуючись.
— Він вчений брати, а не давати людям... Проте Антекові вже не хотілося сперечатись.
— Піду в хату,— сказав він за хвилину.
— Іди. Я чекаю війта, ми з ним разом прийдемо. Махорка на шафці, кури...
Антек уже не чув його слів. Він пішов до хати, яка стояла по той бік дороги.
Сестра його, Магда, розпалювала вогонь у печі, а старший хлопчик сидів біля стола за букварем. Привіталися мовчки.
— Вчиться? — спитав Антек. Хлопчик голосно читав по складах, водячи обструганою паличкою по літерах.
— Так, уже з самої осені. Мельникова дочка його вчить — моєму все ніколи.
— І Рох теж з учорашнього дня почав дітей навчати у батьковій хаті.
— Я теж хотіла Ясека туди послати, але мій не пустив через те, що це в батька. Та ще він каже, що мельникова дочка більше знає, бо вона в школі вчилася, у Варшаві.
— Правда... правда,— підтвердив Антек неуважно, аби тільки що-небудь сказати.
— А Ясек такий тямущий, вчителька навіть дивується!
— Ще б пак — ковалеве насіння! Такого розумника син!
— Ось ти з Міхала глузуєш, а Міхал правильно каже, що поки батько живий, він завжди може запис назад забрати.
— Еге, видери у вовка з пащі, спробуй!.. Шість моргів землі! Ми з жінкою мало не в наймах у нього робимо, а він землю записує чужій, бозна-кому...
— Якщо будеш з ним сваритися, та людям скаржитись, та судитись,— він тебе з дому вижене,— сказала Магда півголосом, оглядаючись на двері.
— Хто це тобі сказав? — гукнув Антек, схопившись з місця.
— Тихо, не галасуй! Так люди кажуть,— шепнула вона боязко.
— Не підкорюсь я йому! Нехай мене силоміць вижене, то я до суду подам! Судитись буду, а не поступлюсь! — закричав Антек.
— Головою муру не проб'єш, хоч би ти й буцався, як баран! — сказав коваль, заходячи до кімнати.
— А що ж робити? Ти ж людям радиш — порадь і мені!
— Злістю із старим нічого не вдієш! — Коваль запалив люльку, почав пояснювати, радити, умовляти і так крутив, що Антек швидко зрозумів, до чого це йдеться, і крикнув:
— Та ти його захищаєш!
— Я тільки за справедливість стою.
— Видно, добре він тобі за неї заплатив.
— А якщо й заплатив, то не з твоєї кишені!
— Ні, з моєї, сучий ти сину, з моєї! Добродійник знайшовся за чужі гроші! Ти вже досить нагарбав, тобі байдуже!
— Стільки ж я взяв, як і ти.
— Еге, стільки! А посуд, а одяг, а корова? Та скільки ти потім вициганив у батька? Думаєш, не знаю, як він тобі давав і гусей, і поросят — хто там усе згадає! А теля, яке ти взяв ще недавно!..
— Міг і ти брати.
— Я не злодій і не брехун!
— То я злодій, так?
Вони підскочили один до одного, готові битися, але швидко прохололи, і Антек сказав уже тихше:
— Я цього не кажу. Та своїм не поступлюсь, умру, а не поступлюсь.
— Е... здається мені, що тут не тільки за землю йдеться,— кинув коваль глумливо.
— А за що ж?
— Ти за Ягною бігав, ось тобі тепер і прикро.
— Ти бачив? — крикнув Антек, вражений в саме серце.
— Є такі на селі, що бачили,— і не раз.
— Щоб їм очі повилазили! — Антек знизив голос, бо саме в цю мить до хати зайшов війт. Він привітався з усіма і, мабуть, знаючи, про що вони сперечаються, почав захищати й виправдувати Борину.
— Ще б пак, вам за нього не заступатися: мало він вас поїв і ковбасою підгодовував!
— Не мели дурниць, коли війт з тобою говорить! — чванливо гримнув війт на Антека.
— А мені плювати, що ви війт!
— Що? Що ти сказав?
— Те, що ви чули! А як ні, можу ще й таке додати, що вам у носі закрутить.
— Ану! Спробуй! Скажи!
— І скажу! П'яниця ти, іуда, зрадник! На громадські гроші пиячиш і з поміщика добре злупив за те, що він наш ліс продав. Мало тобі, то я ще додам, тільки вже оцим! — гукнув Антек запально, хапаючись за ціпок.
— Гей, Антеку, ти з начальством говориш — гляди, щоб потім не пошкодував.
— Ти в моєму домі на людей не нападай, тут тобі не корчма! — гукнув коваль, затуляючи собою війта. Але Антека вже ніщо не могло зупинити — він вилаяв обох, як собак, грюкнув дверима і вийшов.
Зігнавши таким чином злість, він повернувся додому значно спокійніший, жалкуючи вже, що посварився з швагром.
"Тепер усі будуть проти мене",— думав він наступного ранку за сніданком. І раптом, на його превеликий подив, до хати зайшов коваль.
Вони привітались, мов нічого не було.
Коли Антек подався до клуні нарізати січки, коваль пішов за ним, присів на снопах, скинутих для обмолоту, і заговорив півголосом:
— На біса нам з тобою сваритись та ще й за віщо? За якесь дурне слово! От я перший прийшов до тебе, перший простягаю руку, щоб з тобою помиритись.
Антек узяв простягнену руку, але глянув на коваля підозріло і пробурмотів:
— Правда, що тільки за слово, бо злоби на тебе в мене не було. А це війт мене розлютив — чого заступається? Не його це справа, то чого він лізе?
— Це саме і я йому сказав, коли він хотів бігти за тобою.
— Бити мене? Показав би я йому, як битись, не згірш, ніж його племінникові,— той вже від самих жнив ребра лікує! — крикнув Антек, укладаючи солому в ящик.
— І це теж я йому казав,— скромно докинув коваль і хитро всміхнувся.
— Я з ним ще поговорю, буде він мене пам'ятати... Цяця яка, подумаєш! Начальство!
— Паскуда він, і більш нічого, плюнь на нього. Я надумав дещо, з тим до тебе й прийшов. Треба зробити так: опівдні прийде сюди Магда, і ви з нею разом ідіть до старого, поговоріть з ним як слід... Нічого злоститись та по кутках скаржитись, треба йому просто в очі сказати те, що в нас на серці. Буде з цього пуття чи ні, а треба йому все викласти!
— Що тут говорити, коли він уже запис зробив!
— Злістю з ним нічого не вдієш. Це правда, запис він зробив, та поки живий, він завжди може його відібрати. Це ти пам'ятай і не супереч йому. Нехай одружиться, нехай дівкою натішиться!
Антек від цих слів зблід і затрусився, навіть працювати перестав.
— Ти проти цього не повставай і в очі вихваляй його, кажи, що він добре робить та що із своєю землею може робити що схоче. Нехай він тільки решту землі нам пообіцяє, тобі й Магді, та при свідках! — додав коваль хитро.
— А Юзька і Гжеля? — спитав Антек з невдоволенням.
— Їм виплатимо їхню частку! Хіба мало Гжеля грошей перебрав? Батько мало не щомісяця йому посилає. Ти тільки мене слухайся, роби, як я раджу,— і не втратиш. Я так справу поверну, що все буде наше...
— Баран ще живий, а кушнір вже з його шкури кожух шиє.
— Ти мене слухай. Нехай тільки пообіцяє при свідках — аби було за що вхопитись. Ще є суд, не бійся! У нас одна зачіпка вже є — адже частину землі він від твоєї матері одержав.
— Дуже там багато — чотири морги на мене й на Магду!
— Але він їх не віддав ні тобі, ні жінці моїй, а скільки вже років засіває і врожай збирає! Доведеться йому заплатити за все, і з процентами. Ще раз тобі повторюю: старому ні в чому не супереч, вихваляй його і підтакуй, на весілля йди, доброго слова не шкодуй,— тоді побачиш, як ми його в руки візьмемо. А не схоче добром,— суд примусить... Ви з Ягусею не перший день одне одного знаєте, то вона могла б тобі трохи допомогти... Ти їй тільки слово скажи, а вона ще краще зуміє старого на наш бік перетягти. Ну, згода? Мені йти час.
— Згода. Тільки швидше йди, поки я тобі в морду не дав і за ворота не викинув — процідив Антек крізь зуби.
— Що ти, Антеку? Що ти? — пробурмотів злякано коваль, побачивши, що Антек кинув косу і йде просто на нього, блідий, з божевільними очима.
— Іуда ти, падлюка, злодій! — випльовував Антек слова, повні такої ненависті, що коваль схопився й кинувся тікати.
"З глузду він з'їхав, чи що? — міркував коваль дорогою.— Я ж йому добру пораду дав, а він? Що ж, коли він такий дурень, нехай іде в найми, нехай його старий вижене — я ще й допоможу!.. Все одно, так чи інакше, я землі не впущу... Ось ти який? В морду мені погрожував дати, за ворота викинути,— це за те, що я з тобою поділитися хотів... за те, що я до тебе мов до брата рідного, з добрим словом прийшов! Ага, то ти все собі загарбати хочеш? Не дочекаєшся! Вивідав ти в мене всі мої задуми,— нічого, я тобі, сучий сину, таке втну, що тебе трясця вхопить".
Коваль дедалі більше скаженів від думки, що Антек тепер знає його плани і може виказати їх старому Борині. Цього він боявся найбільше.
"Треба мені його випередити!" — вирішив він тут-таки і, незважаючи на страх перед Антеком, повернув назад до хати Борини.
— Хазяїн удома? — спитав він у Вітека, який, сидячи біля воріт, жбурляв камінчики в гусей, що плавали в ставку.
— Де там! Пішов мельника на весілля кликати.
"Піду йому назустріч, він подумає, що ми випадково зустрілися",— вирішив коваль і пішов до млина, але дорогою завернув додому і наказав жінці одягтися, причепуритись і, тільки-но продзвонять полудень, іти разом з дітьми до Антека.
— Він тебе навчить, що треба робити.