Вона й він, біля портьєри зачинених дверей.
— Сідайте, друже, — тихо мовила графиня.
Але Бертен майже грубо відповів:
— Ні, дякую, я теж іду.
— О, чому ж? — благально прошепотіла вона.
— Бо це не мій час, здається. Прошу вибачити, що прийшов без запрошення.
f — Що з вами, Олів’є?
— Нічого. Жалкую тільки, що поламав задуману розважальну прогулянку.
Вона схопила його за руку.
— Що ви хочете сказати? Вони якраз збиралися їхати на відкриття сесії. А я дома лишалася. Навпаки, це чудово — щось спонукало вас прийти саме сьогодні, коли я сама.
Він глузливо посміхнувся.
— Спонукало, авжеж, спонукало.
Вона взяла його за руки і, дивлячись йому просто в очі, ледве чутно прошепотіла:
— Признайтесь — ви її кохаєте?
Він вирвав руки, не зумівши стримати свого роздратування.
— Та ви схибнулись на цьому!
Вона знову схопила його за руки і, стиснувши їх, благала:
— Признайтесь, Олів’є, признайтесь! Краще хай я знаю, хай буду певна, краще хай знаю… Краще… О, ви не розумієте, чим стало моє життя!..
Він знизав плечима.
— Що ж, по-вашому, мені робити? Хіба моя вина, що ви втрачаєте розум?
Тримаючи Олів’є за руки, графиня повела його далі, до другої вітальні, де ніхто не міг їх почути. Тягла його за поли піджака, вчепившись за нього, задихаючись. Привівши до круглої канапки, силоміць посадовила його і сама сіла поруч.
— Олів’є, друже мій, єдиний мій друже, прошу вас, скажіть, що кохаєте її! Я знаю це, почуваю в усьому, що ви робите, я певна цілком, це вбиває мене, але хочу почути це від вас!
А що він ще заперечував, то вона впала навколішки до його ніг. Голос її став хриплим.
— О друже, друже, єдиний друже, правда ж, ви кохаєте її?
Він вигукнув, пробуючи підвестись:
— Та ні ж, ні! Присягаюся; — ні!
Вона затулила йому рукою рота, бурмочучи:
— О, не кажіть неправди! Я надто страждаю.
Потім, припавши головою йому до колін, вона заридала..
Він бачив тільки її потилицю та купу білявого, впереміш із сивим, волосся, і безмежний жаль, безмежний біль охопив його.
Втопивши пальці у важку зачіску, він силоміць підвів її голову, щоб наблизити до себе безтямні, залиті слізьми очі, і почав нестримно цілувати ці вогкі очі, приказуючи:
— Ані, Ані! Моя люба Ані, люба Ані!
Тоді вона, силкуючись всміхнутися, мовила непевно, як дитина, пригнічена горем.
— О друже, скажіть тільки, що ви мене ще трохи кохаєте!
Олів’є знову почав цілувати її.
— Так, я кохаю вас, дорога Ані.
Вона підвелася, сіла біля нього, взяла за руки, глянула й ніжно сказала:
— Як уже довго ми кохаємось! Це не повинно було б так закінчитись.
Він спитав, пригортаючи її:
— А чого ж йому кінчатись?
— Бо я старію, а мала дуже нагадує мене, якою я була, коли ви побачили мене.
Він затулив їй рукою скорботні уста, приказуючи:
— Знову! Не нагадуйте, прошу вас! Присягаюся — ви помиляєтесь.
Вона знову мовила:
— Аби ви тільки мене хоч трохи кохали!..
Він відповів:
— Кохаю вас.
Потім вони довго сиділи мовчки, побравшись за руки, схвильовані й смутні.
Нарешті графиня урвала мовчанку й прошепотіла:
— Ох, невеселі будуть дні, які мені лишилося прожити.
— Я постараюсь, щоб вони були радісні.
Тінь присмеркового неба, яким воно буває години за дві до настання темряви, облягала вітальню, оповивала їх туманним мороком осіннього вечора.
Продзвонив годинник.
— Ми довго вже тут, — сказала графиня. — Ідіть, бо хтось може зайти, а ми неспокійні.
Бертен підвівся, обняв її й поцілував, як колись, у напіврозтулені уста, потім вони пройшли обидві вітальні, тримаючись за руки, як подружжя.
— Прощавайте, друже.
— Прощавайте.
І портьєра за ним упала.
Він зійшов сходами, звернув до церкви святої Магдаліни й пішов, не тямлячи, що робить, немов приголомшений ударом, почуваючи, що ноги під ним підломлюються, а серце горить і тріпоче, немов хтось стьобає по його грудях палаючими стьожками.
Дві години, три години, а може, й чотири він правився навмання, в такій моральній безтямності й фізичній знемозі, що в нього ставало сили тільки для того, щоб переставляти ноги. Потім вернувся додому, щоб усе до пуття обмислити.
Отже, він кохає цю дівчину. Тепер зрозумів усе, що з ним коїлось відтоді, як гуляв із нею в парку Монсо, як уперше почув з її уст поклик ледве впізнаного голосу, що колись збудив його серце. Зрозумів він і все це повільне, нестримне відродження приспаного, але ще не погаслого кохання, в якому сам собі не хотів признатися.
Що робити? Та що він може зробити? Коли Аннета одружиться, він уникатиме частих зустрічей з нею, от і все. А до того він ходитиме до них, як і раніше, щоб ніхто нічого не запідозрив, і від усіх сховає свою таємницю.
Обідав він дома, чого з ним ніколи не траплялось. Потім звелів розпалити велику грубу в майстерні, бо ніч обіцяла бути холодною, а також засвітити люстру, немов боявся темних кутків, потім замкнувся. Яке ж чудне, глибоке, фізичне, страшенно сумне хвилювання охопило його! Він почував його в горлі, в грудях, у всіх розм’яклих м’язах, як і в непритомній душі. Стіни кімнати гнітили його; в них минуло все його життя, життя художника й чоловіка. Кожен етюд нагадував йому про успіх, і всі меблі дихали спогадами. Але успіх і спогади — це все минуле. Його життя… Яким коротким, порожнім і разом з тим насиченим здавалося воно йому! Він малював картини, знову картини, завжди картини, і кохав одну жінку. Він пригадував вечори захоплення після побачень у цій самій майстерні. В гарячці, що наповнювала все його єство, він міряв кроками цю кімнату впродовж цілих ночей. Радість щасливого кохання, радість світського успіху, нестямна насолода славою дали йому зазнати незабутніх годин інтимного тріумфу.
Він кохав одну жінку, і вона його кохала. Від неї дістав він те хрещення, що збуджує в чоловікові таємничий світ хвилювання й кохання. Вона майже силоміць розкрила йому серце, а тепер він уже може закрити його. Інше кохання проти його волі увійшло в цей отвір! Інше чи, точніше, те ж саме, тільки зігріте іншим обличчям, те ж саме, розбуркане силою старечої потреби кохання. Отже, він кохав дівчину! То чого ж далі боротися, опиратись та заперечувати — він кохає її, з розпачем усвідомлюючи, що вона навіть і трохи його не жаліє, що вона навіть ніколи не дізнається про його жорстокі страждання і що хтось інший її візьме. Від цієї думки, що з’являлася невпинно й невідступно, ним оволоділо тваринне бажання вити, як виє прив’язаний собака, бо він почував себе таким безсилим, поневоленим, припнутим на ланцюг. Чим більше він думав про це, тим більше нервував, міряв сягнистим кроком простору кімнату, освітлену, немов для свята. Не маючи більше сили терпіти біль від цієї роз’ятреної рани, він хотів приспати його спогадом про колишнє кохання, втопити його, воскресивши в пам’яті своє перше, сильне почуття. Із стінної шафи він вийняв копію, що зробив колись для себе з портрета графині, поставив її на мольберт і почав дивитись, сівши навпроти. Він силкувався знову побачити її такою, яку колись кохав, знову відчути її кохання. Але з полотна на нього дивилася Аннета. Мати зникла, розтанула, давши місце іншому обличчю, що було так дивно схоже на її обличчя. Це була мала з трохи світлішим, ніж у матері, волоссям, з трохи пустотливішою усмішкою, трохи веселішим поглядом, і він ясно відчував, що тілом і душею належить цій юній істоті, як не належав ніколи тій, іншій, як належить хвилям човен, що потопає.
Він підвівся і, щоб не бачити цього привиду, перевернув малюнок; потім, почуваючи гнітючий смуток, приніс із кімнати в майстерню шухляду зі столу, де лежали листи від коханки. Вони були там, мов у ліжкові, один на одному, складені товстим шаром з тонких папірців. Він засунув руки всередину, в ці листи, де писалося про них обох, у цю купіль їхнього тривалого зв’язку. Він дивився на цю тісну дощану труну, де спочивала купа конвертів, на кожному з яких було написано його ім’я, тільки його ім’я. Він думав про те, що в них, у цій купі пожовклого паперу, поцяткованого червоними штампами, мовиться про кохання, про ніжну прихильність двох істот, про історію їхніх сердець, і, схилившись над шухлядою, вдихав пахощі минулого, меланхолійний дух листів, що давно лежали замкнені.
Він хотів перечитати їх і, порившись у шухляді, витяг жменю найдавніших. І що більше він їх читав, то дужче хвилювали його спогади про минуле. Серед листів він пізнавав багато таких, що тижнями носив при серці і, читаючи дрібно написані рядки, де було так багато ласкавих слів, повертався до забутих колишніх переживань. Зненацька він намацав пальцями тонку вишивану хусточку. Що це таке? Подумавши мить, згадав. Якось вона ридала у нього, ревнуючи, і він викрав у неї на згадку мокру від сліз хустинку.
Ох, як це сумйо, як сумно! Бідна жінка!
З глибини шухляди, з глибини минулого піднімалися спогади, немов якісь випари: це було невідчутне випаровування зниклої дійсності. А проте, він страждав і плакав над листами, як плачуть над мертвими — тому, що їх уже немає.
Але від давнього розбурханого кохання в ньому народжувався молодий, новий запал, сила непоборної ніжності, що викликала спогад про ясне обличчя Аннети. Раніше він кохав матір у жагучому пориві добровільного рабства, а тепер і дівчину починав кохати, мов раб, мов старий тремтячий раб, якого заковують у кайдани, що їх він ніколи вже не розіб’є.
Він відчув це в глибині душі і жахнувся.
Силкувався зрозуміти, як і чому дівчина так ним заволоділа. Він майже не знав її! Вона тільки починала ставати жінкою, серце й душа якої сплять іще юнацьким сном.
А він був уже на схилі життя. Як же зачарувала його ця дитина кількома усмішками та пасмами волоссю? О, усмішки й волосся білявого дівчати не раз збуджували в нього бажання впасти навколішки й битись об землю чолом!
Чи можемо ми знати, чи коли-небудь знатимуть, чому якесь жіноче обличчя зненацька діє на нас, мов отрута? Немов ми випили його очима, і воно стало нашою думкою й тілом! Ми п’яніємо, божеволіємо від нього, ми живемо цим ввібраним нами образом і хотіли б від нього померти.
Як мучить часом чоловіка ця жорстока, незбагненна влада обличчя над його серцем!
Олів^є Бертен знову заходив по майстерні; було вже пізно, груба погасла. Крізь шибки знадвору віяло холодом. Тоді він ліг у ліжко, але не заснув — до самого ранку думав і страждав.
Устав він рано, сам не знаючи навіщо, не знаючи, що йому робити, рознервований, нерішучий, як флюгер, що крутиться.
Він.