Тепер я вже кам’яний.
Ніч тихо падала, обгортаючи прозорою тінню, мов легким покривалом, велике поле, що тяглося праворуч. Потяг біг уздовж Сени, і молоді задивились на річку, що розгорнулась біля колії широкою стрічкою полірованого металу, на червоні відблиски, на плями, що відбивалися з неба, яке горіло пурпуром та вогнем у промінні західного сонця. Блиск цей гаснув помалу, темнішав, сумно никнув. І поле потопало в темряві з лиховісним тремтінням, тим смертельним тремтінням, що раз у раз проходить по землі перед ніччю.
Ця вечірня туга крізь відчинене вікно проходила і в душі, — такі веселі ще допіру, — молодих, що зненацька замовкли.
Вони притиснулись одне до одного й споглядали на конання дня, чудового, ясного травневого дня.
У Манті запалили олійного ліхтарика, і він кинув на сіре сукно оббиття жовте миготюче світло.
Дюруа обійняв дружину за стан і притиснув її до себе. Його гостра жага оберталась у ніжність, у млосну ніжність, у тихе бажання заспокійливих пестощів, тих пестощів, якими присипляють дитину.
Він тихо шепнув:
— Я тебе дуже любитиму, моя маленька Мад.
Ніжність його голосу зворушила молоду жінку, озвалась у її тілі коротким дрожем, і вона простягла йому уста, нахилившись над ним, бо він притиснувся щокою до її теплих грудей.
Це був довгий, мовчазний та глибокий поцілунок, потім раптовий рух, грубе й нестямне сплетіння тіл, коротка, задихана боротьба, шалене й незграбне злиття. Потім вони зосталися в обіймах, трохи розчаровані обоє, стомлені й мляві, аж поки паротяг не засвистів перед зупинкою.
Вона сказала, пригладжуючи пальцями розпатлане на скронях волосся:
— По-дурному це. Дітваки ми.
Але він поцілував їй руки, перебираючи одну по одній з гарячковою хапливістю, і відповів:
— Я божествлю тебе, маленька Мад.
До Руана вони майже не ворушились, притиснувшись щокою до щоки, втупивши очі в ніч за вікном, де часом пропливало світло по будинках, і марили, задоволені своєю близькістю й дедалі пристрасніш чекаючи інтимніших та вільніших обіймів.
Спинились вони в готелі, що вікнами виходив на пристань, і, нашвидку повечерявши, вклалися в ліжко. Другого дня покоївка розбудила їх о восьмій.
Коли вони випили по чашці чаю, поставленого їм на нічний столик, Дюруа глянув на дружину в щасливому пориві людини, що допіру знайшла скарб, схопив її в обійми і бубонів:
— Моя маленька Мад, я почуваю, що люблю тебе дуже… дуже…
Вона усміхалась довірливою й задоволеною усмішкою й прошепотіла, і собі його цілуючи:
— І я теж… мабуть.
Але відвідини батьків непокоїли його. Не раз уже він свою дружину попереджав, підготовлював її, намовляв. Та все йому здавалось замало.
— Ти ж знаєш, — почав він знову, — це селяни, справжні селяни, а не опереткові.
Вона сміялась:
— Та знаю, ти вже досить мені про це казав. Ну, вставай і мені дай устати.
Він скочив з ліжка і, взуваючись, провадив:
— Там нам незручно буде, дуже незручно. В моїй кімнаті є тільки старе ліжко з сінником. У Каптеле перини не водяться.
Вона мов зраділа:
— Тим краще. Так гарно кепсько спати… коло… коло… тебе… і прокинутись від півнячого співу.
Вона наділа пеньюар, великий пеньюар з білої фланелі, і Дюруа його зразу ж пізнав. Йому стало прикро. Чому? Він знав, що дружина його має цілий десяток такого ранкового вбрання. Та хіба ж не могла вона свого хустя знищити й купити нове! О дарма, йому хотілося б, щоб її хатня одежа, щоб нічна білизна, любовна білизна не була та сама, що й з іншим. Йому здавалось, що м’яка й тепла тканина зберегла щось від обіймів Форестьє.
Він підійшов до вікна й закурив.
Вигляд порту, широкої річки, вкритої легкими щогловими суднами та кремезними пароплавами, що їх з грюкотом розвантажували по набережжі верткі машини, схвилював його, хоч і не вперше він це побачив. І він скрикнув:
— Чорт, як же гарно!
Мадлена підбігла, поклала руки чоловікові на плече і, віддано схилившись до нього, стояла захоплена й зворушена. Приказувала:
— Ох, як гарно! Я й не знала, що на річці так багато кораблів буває.
Через годину вони виїхали, бо мали снідати в батьків, яких попередили кілька днів тому. Іржавий відкритий екіпаж, що їх віз, брязкотів, як купа мідного посуду. Вони проїхали довгий миршавенький бульвар, потім луки, де текла річка, потім почали виїздити на горба.
Стомлена Мадлена задрімала під гарячими пестощами сонця, що ніжно гріло її в кутку старого екіпажа, мов лежала вона в теплій купелі світла та степового повітря.
Чоловік розбудив її.
— Подивись, — мовив він.
Виїхавши на дві третини узбіччя, вони спинились у місцевості, куди всіх возили мандрівників, бо вона славилася своєю мальовничістю.
Внизу лежала безмежна, довга й широка долина, де з краю в край бігла ясна струмиста ріка. Вдалині вона помережена була безліччю острівців, потім гнулась коліном і перетинала Руан. На правому березі стояло місто, оповите прозорим ранковим туманом, з блискучими від сонця дахами, з тисяччею легеньких дзвіниць, шпилястих, та отятих, та різьблених, як велетенське безділля, чотирикутними й круглими вежами, увінчаними геральдичними коронами, з баштами, верхами та безліччю готичних бань, що над ними височилась гостра стріла собору, дивовижна бронзова голка, бридка, чудернацька й потворна, найвища в усьому світі.
А навпроти, по другий бік річки, стояли тонкі, круглі й стовщені на вершечку заводські димарі у великому передмісті Сен-Север.
Численніші за свої сестри-дзвіниці, вони аж у далечінь полів ішли стрункими цегляними колонами й дихали в синє небо чорним вугільним димом.
Найбільший з усіх, як Хеопсова піраміда заввишки, друга з високостей, створених людською працею, майже рівний із гордою кумою своєю — стрілою собору, величезний паровий смок "Блискавка" здавався королем серед роботящого й димучого заводського племені, як і сусідка його — королевою гостроверхого збіговиська храмів.
Ген за робітничим селищем стояв ялиновий ліс, і Сена, пройшовши між двома мостами, бігла далі вздовж горбастого берега, що поріс лісом угорі й показував де-не-де біле каміння свого кістяка, потім зникала на обрії, ще раз накресливши довгу округлу дугу. Туди й сюди по річці йшли пароплави з муху завбільшки і, пихкаючи густим димом, волокли на буксирі баржі. Острівці тяглися понад водою одне за одним або розсувались далеко, як нерівні зерна зелених чоток.
Візник чекав, поки подорожники налюбуються вдосталь. З досвіду він знав, скільки триває захоплення в мандрівників різних верств.
Та коли рушив далі, Дюруа раптом постеріг за кілька сот метрів двох старих, що навпроти йшли, і скочив з екіпажа, крикнувши:
— Це вони! Пізнаю їх.
Двоє селян, чоловік та жінка, йшли нерівно, хитаючись, і штовхались іноді плечима. Чоловік був присадкуватий, кремезний, червоновидий, трохи череватий, але бадьорий, незважаючи на свій вік; жінка висока, суха, зігнута, сумовита, справжня жінка-хліборобка, що працювала з дитинства й ніколи не сміялась, тимчасом як чоловік розважався собі, випиваючи з одвідувачами.
Мадлена теж з екіпажа зійшла й дивилась на цих бідолах, згнітивши серце, із смутком, якого зовсім не сподівалась. Вони не пізнали свого сина, оцього красного пана, й ніколи не догадалися б, що ця вродлива пані у світлій сукні — їхня невістка.
Вони мовчки й швидко йшли назустріч сподіваній дитині, не дивлячись на городян, що за ними їхав екіпаж.
Ось порівнялись, Жорж крикнув сміючись:
— Добридень, татусю Дюруа!
Вони обоє раптом спинились, спочатку спантеличені, потім розгублені з великого дива. Стара перша стямилась і пробубоніла, не сходячи з місця:
— Це ти, синочку?
Молодик відповів:
— Авжеж що я, матусю Дюруа! — і підійшовши, поцілував її в обидві щоки міцним синівським поцілунком. Потім потерся об скроні батька, що скинув свого руанського модного кашкета — чорного, шовкового, дуже високого, як у різників.
Потім Жорж заявив:
— Оце моя жінка.
І селюки глянули на Мадлену. Глянули на неї, як на диво, з турботним страхом, поєднаним у батька з ухвальним задоволенням, а в матері — з ревнивою ворожістю.
Чоловік, життєрадісний з природи, та ще й повеселілий од випитої горілки й солодкого сидру, осмілів і, лукаво підморгнувши, спитав:
— І поцілувати все-таки можна?
Син відповів:
— А чого ж?
І Мадлена ніяково підставила щоки під гучні поцілунки селянина, що потім витер губи долонею.
Стара й собі поцілувала невістку стримано й вороже. Ні, не така це невістка, як вона мріяла, — повна та свіжа фермерка, як яблуко, червона й дебела, як племінна лошиця. А пані ця шарпаною виглядала зі своїми брижами та запахом мускуса. Бо всі пахощі про неї мускусом тхнули.
І всі рушили за екіпажем, що віз речі молодого подружжя.
Старий узяв сина за руку й, затримавши його, цікаво спитав:
— Ну, а діла ж як?
— Дуже добре.
— То й гаразд! А скажи, жінка твоя з посагом?
Жорж відповів:
— Сорок тисяч франків.
Батько тихенько й захоплено свиснув та тільки й зміг пробурмотіти: "Трясця твоїй матері!" — так схвилювала його ця сума. Потім додав поважно й переконано:
— Сто чортів, це гарна жінка.
Бо і йому вона здавалась до смаку. А він колись за знавця славився.
Мадлена з матір’ю йшли мовчки. Чоловіки наздогнали їх.
Прийшли в село, маленьке село, вздовж шляху вишикуване, де з обох боків було по десятку хат — міщанських будиночків та селянських мазанок, перші цегляні, другі глиняні, ті під соломою, ті під черепицею. Шинок дядька Дюруа "На доброму місці" — лихенький домок з мезоніном — стояв край села, ліворуч. Над дверима за старовинним звичаєм висіла соснова гілка на знак того, що спраглі можуть заходити.
Сніданок накрито в залі на двох зсунутих столах, застелених двома серветками. Сусідка, що прийшла в поміч господині, глибоко вклонилася, побачивши таку прегарну паню, а пізнавши Жоржа, скрикнула:
— Господи Ісусе, це ти, хлоп’ятко?
Він весело відповів:
— Авжеж що я, тітко Брюлен!
І зразу ж поцілував її, як цілував і батьків. Потім звернувся до дружини:
— Ходімо до нашої кімнати, — сказав він, — капелюха знімеш.
Він повів її дверима праворуч до холодної білої кімнати з кам’яною підлогою та вапнованими стінами, де стояло його ліжко з полотняними завісами. Розп’яття на кропильниці й дві кольорові картини — Поль та Віржині{27} під синьою пальмою і Наполеон на жовтому коні — були єдиними оздобами в цьому чистенькому й похмурому помешканні.
На самоті він поцілував Мадлену:
— Добридень, Мад! Я дуже радий, що побачив старих.