"Чогось це куріння вже не заспокоює мене, — нарешті сказав він сам до себе і вийняв люльку з зубів. — Ох, люлько моя! Видно, кепські мої справи, коли і твій чар відлетів геть. Морочився хтозна-нащо і ніякої втіхи не мав, ще й курив весь час проти вітру, сам того не помічаючи; проти вітру, та ще й так відчайдушно видихав дим, як ото кит, умираючи, пускає свій струмінь найвище і найрясніше. От і зараз я наче хотів усю турботу з себе видихнути. Що мені тепер із цієї люльки? Адже вона потрібна на те, щоб заспокоювати, вплітати легенькі білі хмаринки в м’які білі кучері, а не в таку закошлану сиву чуприну, як моя. Не буду я більше курити…"
І Ахав пожбурив ще не докурену люльку в море. Вогник засичав у хвилях, і в ту ж мить корабель промчав повз бульку, яку вона пустила, йдучи на дно. Насунувши капелюха на очі, Ахав знову зашкутильгав по палубі.
З1
КОРОЛЕВА МЕВ
Другого ранку Стаб заговорив до Фласка:
— Ну й сон мені наснився, Льодоламе! Такого чудного сну я ще зроду не бачив. Приверзлося, ніби наш старий дав мені копняка своєю кістяною ногою, а я хотів дати йому здачі й так замахнувся, що в мене трохи нога не відлетіла, їй же богу. А тоді трах, бах — аж Ахав, уже не Ахав, а піраміда, і я, мов дурень навіжений, стусаю ту піраміду ногою. Та ще чудніше, Фласк, — ти ж знаєш, які чудні бувають часом сни, — те, що хоч я й оскаженів, але весь час думаю, що той Ахавів копняк, зрештою, не така вже й велика образа. "Ет, — думаю, — є про що балакати! Це ж не справжня нога, а кістяна". А це ж таки велика різниця — чи тебе живою ногою стусонуть, чи неживою.
Сам же знаєш, Фласк, що ляпас долонею — в сто разів більша образа, ніж удар ціпком. Живим по живому — то й образа живіша, хлопчику. І отак я весь час думаю, думаю, завваж, а сам, наче дурний, оббиваю собі пальці на нозі об піраміду — отаке все безглузде в тому сні, що ні в тин ні в ворота, а я стусаю й думаю: "Ет, що таке тепер його нога — ціпок, та й годі, ціпок із китової кістки. Еге ж, — думаю, — він і не стусонув мене, а ніби жартома потяг ціпочком, ніби похрестив китовою кісткою. А крім того, — думаю, — глянь на ту ногу: на ній же навіть ступні нема, такий собі тонесенький кінчик. От якби мене який селюк своїм ножиськом штурхнув — ото була б образа! Та це не образа, а просто шпилька, бо й нога зістругана на шпильку". Далі ж іде найхимерніше в тому сні, чуєш, Фласк? Я ото гамселю носаком по піраміді, коли це хтось бере мене за плече й обертає до себе. Дивлюсь, а то якийсь старезний дідок, наче водяник, чи що, — горбатий і шерстю поріс, мов борсук. "Що це ти робиш?" — питає. Ох, братку, я ж і перелякався! Така мордяка! Та враз той переляк і вивітрився. "Що я роблю? — перепитую. — А вам яке діло, хотів би я знати, пане горбанчику? Чи й вам копняка закортіло?" Їй же богу, Фласк, не встиг я договорити, аж він повертається до мене кормою, нахиляється, задирає водорості, що ними обвішаний замість одежі, — а що ж я побачив, як ти гадаєш? Грім мене побий, братку, у нього вся корма наїжачена гострими швайками. Я подивився й кажу: "Та ні, старий, тебе я не стусатиму". — "От розумний Стаб, — каже він, — от розумний", — і мурмоче так весь час, наче жує слова самими яснами, чисто тобі якась стара відьма. Я бачу, що він не збирається замовкати, а все мурмоче своє: "От розумний Стаб, от розумний!" — та й думаю, що мені вже можна знову стусати піраміду. Тільки підняв ногу, а він як загорлає: "Годі стусати!" — "Що таке? — знову питаю. — В чому річ, дідусю?" — "Слухай-но, — відказує він, — побалакаймо про твою образу. Капітан Ахав стусонув тебе, еге?" — "Так, — відповідаю, — осюди саме". — "Чудово, — каже він. — А чим же? Своєю костяною ногою, еге?" — "Так", — відказую. "Ну то на що ж ти тоді нарікаєш, розумний Стаб? — дивується той дідок. — Хіба він не від щирого серця тебе стусонув? І хіба він тебе вдарив якоюсь там простою сосновою дерев’янкою, га? Ні, тебе стусонув великий чоловік — і стусонув прекрасною костяною ногою, Стаб. Це неабияка честь; я вважаю, що це неабияка честь.
Слухай, що я тобі скажу, розумний Стаб. В старій Англії найвельможніший лорд вважає за величезну шану, коли королева дасть йому ляпаса й зробить його кавалером ордена Підв’язки. То ти, Стаб, можеш хвалитися тим, що тебе стусонув сам старий Ахав і зробив розумним чоловіком. Затям, що я тобі скажу: хай він тебе стусає; вважай його стусани за честь; нізащо в світі не давай відкоша, бо тобі це не до снаги, розумний Стаб. Чи ти не бачиш оцієї піраміди?" Сказав — і раптом немовби… ну, немовби якось так… ну, як його сказати… ну, розплився в повітрі. Я хропнув, перевернувся на другий бік, аж бачу, що я лежу — в своїй койці. Ну, що ти скажеш про такий сон, Фласк?
— Не знаю; по-моєму, якийсь дурнуватий сон.
— Може, й так. Але він з мене зробив розумну людину. Бачиш, он стоїть Ахав і поглядає скоса через гакаборт? Ну, так ось, Фласк: ти нічого не придумаєш розумнішого, як змиритися з цим стариганом і ніколи не огризатися, хоч би що він казав. О! А що це він гукає? Слухай!
— Агей, на марсі! Пильнуйте всі! Тут є кити! Як хто побачить білого, кричіть скільки духу!
— Ну, що ти про це думаєш, Фласк? Чи нема тут крапельки чогось незвичайного, га? Білий кит… ти завважив? Я тобі кажу: тут чимсь дуже чудним тхне. Будьмо ж напоготові, Фласк. В Ахава на думці щось таке, що пахне кров’ю. Та годі, мовчімо! Він уже йде сюди.
32
КИТОЗНАВСТВО
Ми вже сміливо рушили в морські простори; незабаром ми зовсім загубимось у їхньому безмежжі, де нема ні берегів, ні гаваней. Але перше ніж станеться таке, перше ніж оброслий водоростями корпус "Пеквода" загойдається поряд обліпленого скойками тулуба левіафана, годилось би з самого початку приділити увагу речам, майже необхідним для того, щоб по-справжньому зрозуміти всі ті конкретніші відомості й згадки про левіафанів, які ви знайдете далі.
Я хотів би розгорнути перед вами систематизований огляд китового плем’я в усіх його можливих відмінах. Та це завдання нелегке. Адже я пробую тут класифікувати складники самого всесвітнього хаосу, не більше й не менше. Слухайте ж те, що встановили найбільші й найновіші авторитети.
"Серед усіх паростей зоології більш нема такої заплутаної, як цетологія", — заявив капітан Скорсбі в 1820 році.
"Я не маю наміру, навіть якби це було в моїй спромозі, досліджувати правильний метод поділу китоподібних на роди й родини. […] Серед тих, хто досліджує цю тварину, немає ніякої згоди", — писав про кашалота корабельний лікар Бійл 1839 року.
"Неспроможність провадити далі наші дослідження на незмірних глибинах".
"Непроникна запона таємниці, що сповиває наші відомості про китоподібних".
"Поле, засіяне терням".
"Усі ці неповні дані здатні тільки завдавати мук природознавцям…"
Так говорять про кита великий Кюв’є, і Джон Гантер, і Лессон — ці світила зоології та анатомії. І все ж, хоча справжніх знань у світі небагато, книжок написано вдосталь; так самісінько, до певної міри, стоїть справа і з цетологією, чи то китознавством. Дуже багато авторів — дрібних і великих, старих і нових, моряків і неморяків — широко чи стисло писали про китів. Ось вам лише частина імен: автори Біблії, Арістотель, Пліній, Альдрованді, сер Томас Браун, Геснер, Рей, Лінней, Ронделецій, Вілобі, Грін, Артеді, Сіболд, Бріссон, Мартен, Ласепед, Бонтер, Демаре, барон Кюв’є, Фредерік Кюв’є, Джон Гантер, Оуен, Скорсбі, Бійл, Беннет, Дж. Росс Браун, автор "Міріам Коффін", Олмстед і, нарешті, велебний Т. Чівер. Та до якого остаточного результату вони дійшли, про це свідчать наведені вище цитати.
З названих у цьому списку авторів, які писали про китів, живого кита бачили на власні очі тільки ті, котрі йдуть після Оуена; і лиш один з них був справжній професіонал китобій. Я маю на увазі капітана Скорсбі. У вужчому питанні про гренландського, або справжнього кита він — найбільший із наявних авторитетів. Але Скорсбі нічого не знав і нічого не писав про великого спермацетового кита, або кашалота, поряд із яким гренландський кит навряд чи й вартий згадки. І я хочу сказати тут, що гренландський кит — це узурпатор на троні океану. Він навіть розмірами аж ніяк не найбільший з усіх китів. Та завдяки дуже давньому пріоритетові в претензіях на цей трон, а також бракові будь-яких відомостей про спермацетового кита, який ще сімдесят років тому був істотою зовсім незнаною, трохи не міфічною (і така необізнаність панує й досі повсюди, за винятком хіба самітницьких келій кількох учених та ще китобійних портів), ця узурпація трону була з усіх поглядів цілковитою. Майже всі згадки про левіафанів у великих поетів давнини переконують нас, що для них царем океанів був гренландський кит, і то без ніяких суперників. Та нарешті настав час проголосити нового царя. Ми — на Черінг-Кросі.[39]
Слухайте ж, усі добрі люди! Гренландського кита скинуто з трону, і віднині царює великий кашалот!
На світі є тільки дві книжки, де з якимсь, хай навіть дуже невеликим, успіхом зроблено спробу показати вам живого кашалота. Я маю на увазі книжки Бійла і Беннета; і той, і той свого часу були лікарями на англійських китобійних суднах, що плавали в Південних морях. Нових даних, які стосуються кашалота, в книжках цих точних і сумлінних людей, природним чином, небагато; але той матеріал, що там є, дуже цінний і надійний, хоч і обмежується переважно науковими описами. Проте всебічного відображення кашалот ще не знайшов ні в науковій, ні в художній літературі. В його біографії куди більше білих плям, ніж у життєписах усіх інших промислових китів.
Різні види китів треба укласти в якусь загальнозрозумілу, наочну класифікацію, хай навіть поки що тимчасову, ескізну, а вже пізніші трудівники науки доповнять її в усіх розділах. Оскільки ніхто з достойніших за мене за цю роботу не береться, я пропоную свої мізерні сили. Я не обіцяю нічого завершеного, бо всяке діло рук людських, яке претендує на завершеність, саме з цієї причини неминуче виявиться неповноцінним. Я не вдаватимусь у докладні анатомічні описи різних видів і взагалі ні в які довгі описи — принаймні тут. Моя мета — просто начерк класифікації китоподібних. Я архітектор, а не будівник.
Але й це завдання грандіозне; воно не до снаги звичайному сортувальникові листів на поштамті.