Він намагався поговорити з нею про те, що бачив і те, що вона казала, але спинився, коли помітив її смуток. Вони вдали, наче нічого не сталося, і більше ніколи про це не згадували.
Іноді йому було цікаво, що відбувалося у неї в голові того дня, коли вона почула голос Бога крізь золоте каміння, але, по правді, він цього знати не хотів. Так було краще.
"Це обумовлено місцевістю. Треба вивезти людину з Єрусалима", — пригадалося йому. І він запитував себе, як і сотні разів за останні кілька днів, чи цього справді було достатньо.
Він радів, що вони повернулися до Англії, радів, що вони були вдома, де бракувало Часу, щоб зчавити, задушити і стерти тебе в пил.
Моррісон повертався додому під мжичкою повз дерева скраю тротуару, повз чепурні палісадники, літні квіти та всуціль зелені газони, і йому стало холодно.
Він знав, що вона зникне, перш ніж він зверне за ріг, перш ніж побачить, як відчинені вхідні двері грюкають од вітру.
Він піде за нею. І знайде її — подумав він майже радісно.
Цього разу він послухає.
Клац-цок і торохтливий мішок
— Перш ніж покласти мене спати, ти розповіси історію?
— А ти справді хочеш, щоб я вкладав тебе спати? — запитав я в хлопчика.
Він на мить замислився. А тоді надзвичайно серйозно промовив:
— Так, думаю, що треба. Тому що я закінчив робити домашнє завдання і мені час спати, а ще я трохи боюсь. Не так, щоб аж дуже. Лише трішки. Це все-таки величезний будинок і тут часто немає світла, а тому трохи темно.
Я простягнув руку і скуйовдив його волосся.
— Розумію, — відказав я у відповідь. — Це дуже великий старий будинок.
Він кивнув. Ми сиділи на кухні, де було світло і тепло. Я відклав журнал на кухонний стіл.
— Яку історію ти хочеш почути?
— Що ж, — мовив він замислено. — Думаю, історія має бути не надто страшною, бо інакше замість того, щоб спати, я всеньку ніч думатиму про монстрів. Але вона має бути хоч трішки страшною, бо інакше нецікаво. Ти ж вигадуєш страшні історії, правда? Вона казала, що це твоя робота.
— Вона перебільшує. Але так, я пишу оповідання. Правда, жодного ще не опублікували. І я пишу різні історії.
— Але ж страшні теж?
— Так.
Хлопчик поглянув на мене. Він стояв у тіні дверей і чекав.
— Ти знаєш якісь історії про клац-цок і торохтливий мішок?
— Здається, ні.
— Це найкращі історії.
— Вам такі в школі розказують?
Він стенув плечима.
— Інколи.
— А що це за історії — про клац-цок і торохтливий мішок?
Він був не по літах розвинутою дитиною, тому таке невігластво сестриного кавалера його не вразило. Це читалося в його обличчі.
— Всі їх знають.
— А я ні, — заперечив я, стримуючи посмішку.
Він поглянув на мене так, мов намагався здогадатися, чи я з ним не жартую. А потім мовив:
— Думаю, тобі пора відвести мене в спальню, а потім ти розповіси мені історію перед сном. Але, мабуть, краще, щоб вона була нестрашною, бо інакше я не зможу спати, а там, у спальні, теж трохи темно.
Я сказав:
— Залишити твоїй сестрі записку, щоб вона знала, де ми?
— Можна. Та однаково ми почуємо, коли вони повернуться. Вхідні двері голосно гупають.
Ми вийшли з теплої і затишної кухні у коридор великого будинку, де було зимно, темно й тягло з вікон. Я клацнув вимикачем, але коридор так і залишився темним.
— Лампочка перегоріла, — пояснив хлопчик. — Таке постійно трапляється.
Наші очі почали звикати до мороку. Місяць був майже уповні, і синьо-біле світло, що просочувалось всередину крізь високі вікна, спадало сходами у коридор.
— Все буде добре, — запевнив я.
— Так, — спокійно докинув хлопчик. — Я дуже радий, що ти тут.
Він більше не здавався таким дорослим, як раніше. Його рука намацала мою, і він тримався спокійно й довірливо, так наче знав мене усе своє життя. Я відчув себе відповідальним і дорослим. Я ще поки не знав, чи те, що я відчував до його сестри — моєї дівчини — було коханням, але мені подобалося, що ця дитина сприймала мене, як члена сім'ї. Я почувався старшим братом, тому поводився впевнено, і навіть якщо мене й тривожив цей порожній будинок, я б нізащо у цьому не зізнався.
Східці скрипіли під потертим килимом.
— Клац-цоки, — мовив хлопчик, — то найкращі монстри.
— Вони з телевізора?
— Навряд. Не думаю, що хтось взагалі знає, звідки вони. Більшість з'являється з пітьми.
— Гарне місце для монстрів.
— Еге ж.
Ми рухалися верхнім коридором крізь морок, просуваючись від одного клаптика місячного сяйва до іншого. Це був справді великий будинок. Ліхтарик тут би не завадив.
— Вони з'являються з пітьми, — сказав хлопчик, тримаючись за мою руку. — Гадаю, вони з неї зроблені. І вони нападають, коли ти не звертаєш уваги. Саме тоді вони нападають і забирають тебе до своїх… не гнізд. Яке ще є слово, схоже на "гніздо"?
— Нора?
— Ні, не нора.
— Лігво?
Він помовчав. А потім сказав:
— Так, думаю, це воно. Лігво.
Він стиснув мою руку, але більше не говорив.
— Гаразд. Отже, вони забирають неуважних людей до себе в лігво. І що вони роблять потім, ці монстри? Висмоктують з людини всю кров, як вампіри?
Він пирхнув.
— Вампіри не висмоктують всю кров з людини. Вони п'ють тільки трішки. Так, щоб вистачало далі існувати і, знаєш, літати. Клац-цоки значно страшніші за вампірів.
— Я не боюсь вампірів, — сказав я йому.
— І я. Я теж їх не боюсь. Знаєш, що клац-цоки роблять? Вони тебе п'ють, — мовив хлопчик.
— Як "Колу"?
— "Кола" дуже шкідлива, — заявив хлопчик. — Якщо покласти зуб у "Колу", то до ранку від нього нічого не залишиться. Ось чому "Кола" така шкідлива і чому треба завжди чистити зуби, щовечора.
Я чув цю історію про "Колу" в дитинстві, і вже в дорослому віці дізнався, що це лише байка. Але я впевнений, що брехня, яка сприяє зубній гігієні — хороша брехня, тому промовчав.
— Клац-цоки тебе п'ють, — продовжив хлопчик. — Спочатку вони кусають, а потім тобі стає дурно всередині, і всі твої нутрощі, мізки і взагалі все, окрім кісток та шкіри, перетворюється на рідку гущу, яку клац-цоки потім висмоктують крізь отвори, в яких раніше були твої очі.
— Яка гидота, — сказав я йому. — Ти сам це вигадав?
Ми досягли останнього прольоту сходів у глибині великого будинку.
— Ні.
— Не можу повірити, що діти спроможні таке вигадати.
— Ти не спитав про торохтливий мішок.
— Добре. То що там з мішком?
— Ну, — його тихий голос, що долинав з пітьми поряд зі мною, звучав проникливо й спокійно, — коли від тебе залишилися самі кістки та шкіра, вони вішають тебе на гачок і твої рештки торохтять на вітрі.
— І як же виглядають ці клац-цоки?
Ще не закінчивши питання, я вже почав шкодувати, що його поставив, і не бажав чути відповідь. Я подумав: "Напевно, це величезні, схожі на павуків створіння, подібні до того, що сьогодні зранку я бачив у душі". Боюся павуків.
Мені відлягло від серця, коли хлопчик сказав:
— Вони виглядають як те, на що ти не подумаєш. Як те, на що ти не звертаєш уваги.
Ми почали підніматися дерев'яними сходами. Він ішов поряд зі мною, і я тримав його руку правицею, а на поручень спирався лівицею. Тут, високо в будинку, відчувався запах пилу і старої деревини. Хлопчик ступав певно, хоча місячного сяйва ставало дедалі менше.
— Ти вже вирішив, яку історію розповіси мені перед сном? — запитав він. — Як я й казав, необов'язково, щоб вона була страшною.
— Не зовсім.
— Можеш розповісти мені про цей вечір. Про те, чим ти займався.
— Це буде така собі історія. Нещодавно моя дівчина переїхала до нового будинку на окраїні. Вона отримала його у спадок від тітки чи що. Цей будинок дуже великий і старий. Сьогодні я збираюся провести з нею свою першу ніч, тому вже десь годину чекаю, доки вона та її співмешканці повернуться з вином та індійським фастфудом.
— Бачиш? — сказав хлопчик.
В його словах знову почулася ця зверхня втіха; але всі діти бувають іноді нестерпними, коли вважають, що знають те, про що не знаєш ти. Напевно, це для них на користь.
— Ти все це знаєш, але зовсім не думаєш — натомість, чекаєш, доки твій мозок сам заповнить пробіли.
Він відчинив двері на горище. Всередині панував суцільний морок, але рух дверей сколихнув повітря, і я почув, як щось тихенько закалатало, немов сухі кістки в тоненьких мішках. Клац-цок, клац-цок — ось так.
Я був би відсахнувся, коли б зміг; але чіпкі, безжалісні пальчики потягнули мене вперед, у пітьму.
Закляття проти допитливості
Блошині ринки зустрічаються по всій Флориді, і цей був не найгіршим з них. Колись тут стояв ангар для літаків, але місцевий аеропорт закрився більш ніж двадцять років тому. За металевими столиками вмостилися сотні торговців. Більшість продавали підробки: сонячні окуляри, наручні годинники, сумки або ремені. Африканська сім'я пропонувала вирізані з дерева фігурки тварин, позаду них голосна розтріпана жінка на ім'я (яке я ніколи не забуду) Черіті Перрот[40] продавала обідрані книжки в м'якій обкладинці і старі палп-журнали, [41] сторінки яких пожовкли і розсипалися, а поряд із нею в кутку мексиканка, ім'я котрої я так і не довідався, збувала кіноафіші і пожмакані рекламні фото акторів.
Часом я купував книжки у Черіті Перрот.
Невдовзі жінка з кіноафішами пішла, а на її місце став низенький чоловік у сонячних окулярах. Його сіру скатертину, яка вкривала металевий столик, займали маленькі різьблені фігурки. Я зупинився, щоб роздивитися їх — цю незвичну купку істот, вирізьблених із сірої кістки, каменю і темного дерева, — а тоді роздивився його самого. Я подумав, чи не потрапив він в якусь страшну аварію, таку, якій зарадить лише пластична хірургія: з його обличчям було не все гаразд — перекошене, дивної форми. Дуже бліда шкіра. Його неприродно чорне волосся видавало перуку, зроблену, мабуть, з собачої шерсті, а темні, як ніч, окуляри не виказували очей. Він ніскілечки не виділявся на блошиному ринку Флориди: за столиками стояли самі диваки, і їхні покупці були такими ж диваками.
Я нічого не придбав у нього.
Наступного разу, коли я прийшов на ринок, Черіті Перрот вже пішла, а її місце зайняла сім'я індіанців, яка продавала кальяни та інше начиння для куріння, але низенький чоловік у темних окулярах із сірою скатертиною досі стояв за своїм столиком у глибині блошиного ринку. Тепер на ньому лежало ще більше різьблених істот.
— Ці фігурки не схожі на жодних відомих мені тварин, — сказав я йому.
— Не схожі.
— Ви їх самі робите?
Він похитав головою.