Учитель Кюнхен саме одягав пальто. Дідеріх ще встиг ухопити його за комір. Але Кюнхен поспішав, він мав виступати на зборах спілки вільнодумних виборців проти нового військового законопроекту. Він зник, і Дідеріх розчаровано згадував ту переможну ніч, коли на вулиці лилася кров внутрішнього ворога, а тут — шампанське і коли серед націоналістів найвойовничіший був Кюнхен. А тепер він виступає проти збільшення нашої славної армії! Самотній і всіма покинений Дідеріх сидів за своїм кухлем пива; тут з'явився майор Кунце.
— А, пане майоре, — з удаваною веселістю сказав Дідеріх, — чому це про вас ні слуху ні духу?
— Зате про вас говорять дуже багато, — пробурмотів майор, не скидаючи капелюха й пальта і оглядаючись, наче в сніговій пустелі. — Ні душі!
— Дозвольте запросити вас на склянку вина, — ризикнув сказати Дідеріх, але зразу ж дістав відсіч.
— Дякую, я ще досі п'яний від вашого шампанського.
Майор замовив пиво й мовчки сів за стола, обличчя його було похмуре. Щоб якось порушити тяжку мовчанку, Дідеріх спитав:
— Ну, а що чувати з Товариством воїнів, пане майоре? Я все думав, що скоро ви мене туди приймете.
Майор дивився на нього так, наче хотів його з'їсти.
— Ах, он як! Ви думали? Ви, мабуть, думали також, що для мене буде велика честь, якщо ви вплутаєте мене в свої бешкетні справи?
— В мої? — здригнувшися, спитав Дідеріх.
— Так, добродію! — загримів майор. — У ваші! Фабрикант Лауер бовкнув зайве, це може статися з кожним, навіть із старим служакою, який не шкодував життя на службі своєму монархові. А ви підступом довели пана Лауера до необдуманих слів. Я ладен посвідчити це перед слідчим. Лауера я знаю: він учасник французького походу і член нашого Товариства воїнів. А ви, хто ви такий? Хіба я знаю, чи служили ви взагалі? Покажіть-но ваші папери!
Дідеріх поліз до кишені. Він став би струнко, якби майор наказав йому це зробити. Майор простяг перед себе руку з його військовим квитком. Раптом він жбурнув квитка і люто пирхнув:
— Авжеж. Рушенець. Хіба я не казав? Плоскостопість, напевне.
Дідеріх був блідий, тремтів при кожному майоровому слові і простяг уперед руку, ніби для клятви.
— Пане майоре, слово честі, я був у армії. Через нещасний випадок, який тільки послужив моїй добрій славі, мені через три місяці довелося залишити полк...
— Знаємо ми ці нещасні випадки... Кельнере, візьміть гроші!
— Інакше я назавжди лишився б на військовій службі, — зривистим голосом говорив Дідеріх. — Я був солдатом тілом і душею, спитайте моїх начальників.
— До побачення. — Майор уже одягнув пальто. — Я хочу вам, добродію, сказати тільки одне: хто не служив, того аж ніяк не мусять обходити образи на адресу його величності з боку інших людей. Його величність має за ніщо тих панів, які не служили... Грюцмахере, — звернувся він до господаря, — вам слід було б уважніше придивлятися до публіки. Через одного якогось одвідача, без якого легко можна було б обійтися, пана Лауера мало не заарештували, а мені доведеться з моєю покаліченою ногою тягатися до суду в ролі свідка обвинувачення і псувати з усіма стосунки. Добродійний вечір у "Гармонії" вже скасований, я залишився без роботи, а коли я приходжу сюди до вас, — він знову оглянувся, ніби в сніговій пустелі, — я не застаю ані душі. Крім, звичайно, викажчика! — крикнув він уже на сходах.
— Даю вам слово честі, пане майоре... — Дідеріх кинувся за ним. — Я не виказував, це все непорозуміння. — Майор був уже на вулиці. Дідеріх крикнув йому вслід: — Принаймні згляньтеся на мене!
Він витер піт з лоба.
— Пане Грюцмахере, ви ж розумієте... — із слізьми в голосі сказав він. Шинкар усе розумів, бо Дідеріх замовив вина.
Дідеріх пив і сумно хитав головою. Він не міг збагнути цієї невдачі. Його наміри були чисті, лише облуда його ворогів потьмарила їх... До погрібця ввійшов член окружного суду доктор Фріцше, нерішуче озирнувся і, впевнившися, що Дідеріх сам, підійшов до нього.
— Докторе Геслінгу, — сказав він, простягаючи йому руку, — ви так виглядаєте, ніби у вас урожай побило градом.
— У великій справі, — пробурмотів Дідеріх, — без прикростей не буває. — Але, побачивши співчуття на обличчі доктора Фріцше, він остаточно розм'як. — Вам я можу сказати, пане раднику, ця історія з паном Лауером мені страшенно неприємна.
— Йому тим паче, — не без суворості сказав Фріцше. — Якби він не стояв поза всякою підозрою щодо можливої спроби втекти, ми змушені були б заарештувати його вже сьогодні. — Він побачив, що Дідеріх зблід, і додав: — Що було б прикро навіть нам, суддям. Адже ж і ми люди і серед людей живемо. Але, звичайно... — Він поправив пенсне і надав своєму обличчю належної сухості: — Закон є закон. Якщо Лауер у згаданий вечір — мене самого тоді вже тут не було — справді дозволив собі нечувані образи на адресу його величності, як твердить обвинувачення, а ви в цій справі основний свідок...
— Я? — в розпачі скрикнув Дідеріх. — Я нічого не чув! Ані слова!
— Проти цього говорить свідчення, дане вами на попередньому слідстві.
Дідеріх зніяковів.
— Згарячу ж не знаєш, що говорити. Але коли я тепер силкуюся відновити в пам'яті ту сумнівну пригоду, мені здається, що всі ми були тоді таки добре напідпитку. Особливо я.
— Особливо ви, — повторив Фріцше.
— Так, і я, очевидно, ставив панові Лауеру двозначні запитання. Що він мені відповідав, я б тепер не міг посвідчити під присягою. Та й взагалі все це був тільки жарт.
— Ах, так, жарт! — Фріцше зітхнув. — Але що вам заважає просто так на суді й сказати? — Він підняв пальця. — Звичайно, я аж ніяк не хочу вплинути на ваші свідчення.
Дідеріх підвищив голос.
— Ядасону я цієї каверзи не забуду! — І він розповів про махінації цього добродія, який під час оказії навмисне вийшов, щоб не потрапити в свідки; а потім негайно зібрав матеріал для обвинувачення, зловживаючи напівнеосудним станом присутніх і навчивши їх заздалегідь, які свідчення треба давати. — Ми з паном Лауером вважаємо один одного за порядних людей. І як сміє цей єврей нацьковувати нас один на одного!
Фріцше поважно вияснив, що тут справа не персонально в Ядасоні, а в діях прокурорського нагляду. Щоправда, треба визнати, що Ядасон, можливо, схильний до надмірної запопадливості. І, притишивши голос, він додав:
— Бачте, в цьому саме й криється причина, чому ми неохоче працюємо з євреями. Такий суб'єкт не застановлюється над тим, яке враження справить на народ те, що освічену людину, фабриканта, буде засуджено за образливі висловлювання на адресу його величності. Його радикалізм зневажає такі практичні міркування.
— Його жидівський радикалізм, — доповнив Дідеріх.
— Він, не замислюючись, висуває себе на перший план, хоч я зовсім не відкидаю, що сам він при цьому вірить, ніби пильнує також службових і національних інтересів.
— Та де там! — вигукнув Дідеріх. — Це ж мерзенний кар'єрист, який спекулює нашими найсвященнішими почуттями!
— Це, мабуть, занадто різко... — Фріцше задоволено посміхнувся. Він підсунув свого стільця ближче. — Припустімо, що провадити слідство доручать мені: бувають випадки, коли є підстави зректися своїх обов'язків.
— Ви дуже близькі з родиною Лауерів, — сказав Дідеріх і багатозначно кивнув.
Обличчя Фріцше набрало світського виразу.
— Але ви розумієте, що цим самим я б лише потвердив певні чутки.
— Цього не слід робити, — сказав Дідеріх. — Це суперечило б приписам честі.
— Мені лишається тільки спокійно і діловито виконувати свій обов'язок.
— Справжній німець завжди діловий, — сказав Дідеріх.
— Тим паче, що свідки, я сподіваюся, не захочуть без потреби ускладнювати моє завдання.
Дідеріх приклав руку до грудей.
— Пане раднику, всяка людина може виявити надмірну запальність, коли йдеться про високі почуття. Я людина пориву. Але я пам'ятаю, що повинен за все відповісти перед богом. — Він опустив очі. І мужнім тоном: — Я теж умію каятися.
Очевидно, це задовольнило Фріцше, бо за вино заплатив він. Вони поважно й багатозначно потисли один одному руки.
Уже наступного дня Дідеріх був викликаний до слідчого і опинився перед Фріцше. "Дякувати богові", — подумав він і діловито й щиросердо дав свідчення. Фріцше, здавалося, теж дбав тільки про те, щоб встановити правду. Громадська думка, звісно, була прихильна до обвинуваченого. Про соціал-демократичний "Голос народу" нема чого й говорити; він дозволив собі навіть в'їдливі вихватки щодо Дідеріхового приватного життя, за цим, безперечно, стояв Наполеон Фішер. Але навіть така звичайно поміркована "Нецігська газета" саме тепер вмістила звернення Лауера до своїх робітників, в якому фабрикант пояснював, що чесно розподіляє прибутки своєї фабрики між усіма, хто на ній працює: одну чверть службовцям, другу — робітникам. Протягом восьми років вони, крім заробітної платні й утримання, поділили між собою суму в сто тридцять тисяч марок. Це справило сприятливе враження на широкі кола. На всіх обличчях Дідеріх бачив осуд для себе. Навіть редактор Нотгрошен, від якого він зажадав пояснень, дозволив собі двозначно посміхнутися і сказати щось про соціальний прогрес, який не спинити ніякими націоналістичними фразами. Особливо погано це все відбилося на його справах. Замовлення, на які Дідеріх твердо розраховував, не надходили. Власник універсального магазину Кон одверто сказав йому, що свої різдвяні каталоги замовить краще паперовій фабриці Гаузенфельд: щоб не відстрахати своїх клієнтів, він, мовляв, змушений бути особливо стриманим у політичних питаннях. Дідеріх приходив тепер до контори дуже рано, щоб перехоплювати такого роду листи, але Сетбір завжди з'являвся ще раніше, і докірлива мовчанка старого управителя ще більше розлючувала Дідеріха.
— Я плюну на весь цей мотлох! — кричав він. — Подивимось, куди дінетеся ви й робітники. Я із своїм докторським дипломом завтра ж дістану посаду директора на сорок тисяч марок!
— Я жертвую собою заради вас! — кричав він на робітників, коли вони, всупереч правилам внутрішнього ладу, пили пиво, — Я доплачую своїх грошей тільки для того, щоб не звільнити жодного з вас.
Під різдво йому все ж таки довелося звільнити третину робітників; Сетбір з цифрами в руках довів йому, що в інакшому разі під Новий рік нічим буде платити по векселях, "адже нам довелося позичити дві тисячі марок, щоб внести завдаток за новий голандер", і він стояв на своєму, хоч Дідеріх гнівно хапався за каламар.