Чітко відбилися п’ять пальців, а довгі пазурі залишили подряпини; кожен слід був завбільшки з десертну ложку.
— Це собака, — сказав я.
— А хіба ви чули коли-небудь про собаку, який дереться по портьєрах? Я знайшов сліди цієї істоти й на портьєрі.
— То, може, мавпа?
— Але ж це не мавпячі сліди.
— Що ж це тоді таке?
— Ані собака, ані кіт, ані мавпа, ані будь-яка відома нам свійська тварина. Спробуймо уявити собі її розміри. Ось чотири відбитки лап тварини, коли вона стояла нерухомо. Бачите, відстань від передніх лапок до задніх — не менше ніж п’ятнадцять дюймів. Додайте сюди ще довжину шиї та голови — і ви матимете істоту зо два фути завдовжки, а може, й більшу, якщо вона має хвіст. А тепер погляньте сюди. Тварина рухалася, й ці сліди показують нам довжину її кроку. Щоразу вона дорівнює близько трьох дюймів. Отже, це означає, що наш маленький звір має довге тіло й дуже короткі лапки. На жаль, він не залишив нам жодної зі своїх шерстинок. Але в цілому його зовнішній вигляд я вже визначив: він може дертися по портьєрах і до того ж він хижак.
— Як ви про це дізналися?
— Звір подерся по портьєрі. А над дверима висіла клітка з канаркою, і він, звичайно ж, хотів дістатися до пташки.
— Яка ж це все-таки тварина?
— Якби я зміг про те дізнатися, то дійшов би вже до самісінької розгадки. Це звірятко, напевно, з родини ласок чи горностаїв… але більше й за тих, і за інших.
— Але яка його причетність до злочину?
— Поки що це так само невідомо. Однак ми вже багато чого дізналися, будьте певні. Ми знаємо, що якийсь чоловік стояв при дорозі й спостерігав за сваркою між Барклеями — портьєру було піднято, а кімнату освітлено. Ми також знаємо, що він перебіг через травник, увійшов до кімнати разом із якоюсь дивною твариною і вдарив полковника, або ж, — і це так само ймовірно, — полковник так злякався несподіваного гостя, що впав непритомний, розбивши потилицю об кут каміна. І, нарешті, є тут іще один курйозний факт: незнайомець, залишаючи кімнату, забрав з собою ключ.
— Ці ваші висновки, здається, ще більше заплутали справу, — зауважив я.
— Звичайно. Проте вони безперечно вказують на те, що первісні припущення безпідставні. Я ще раз обміркував усю цю справу й побачив, що мушу її розглянути з іншої точки зору. Проте вам час уже спати, Ватсоне. А решту я міг би розповісти вам дорогою до Олдершота.
— Дякую, але ж ви зупинилися на найцікавішому місці…
— Зрозуміло, що коли місіс Барклей вийшла з дому о пів на восьму, то вона не мала зла на чоловіка. Здається, я вже казав вам, що вона ніколи не виявляла надто ніжних почуттів до полковника, але візник чув, що вона тоді розмовляла з чоловіком цілком нормально. Одразу ж після повернення додому вона пішла до кімнати, де найменше сподівалася його побачити, захотіла випити чаю, що наводить на думку про бажання заспокоїтись, і врешті, коли полковник увійшов до неї, між ними спалахнула сварка. Отже, між пів на восьму та дев’ятою годиною сталося щось таке, що повністю змінило її почуття до нього. Однак упродовж усього того часу з нею була міс Моррісон. Цілком зрозуміло, що їй має бути щось відомо про цей випадок, незважаючи на всі її заперечення.
Спершу я припустив, що між цією молодою особою і старим вояком були певні стосунки, в яких вона зізналася його дружині. Цим пояснювались як раптове повернення місіс Барклей додому, так і нехіть міс Моррісон щось про те розповідати. Підтверджували це й слова, кинуті під час сварки. Але до чого тут тоді Давид? До того ж полковник кохав свою дружину, та й драматична поява на сцені ще одного чоловіка, звичайно, не мала нічого спільного з зізнанням міс Моррісон. Обрати правильний напрям міркувань було нелегко, але врешті я відкинув думку про те, що між полковником та міс Моррісон були якісь стосунки, проте ще більшу підозру викликало те, що молода леді все-таки знає причину несподіваного вибуху ненависті місіс Барклей до чоловіка. Тоді я вирішив піти просто до міс Моррісон і сказати їй навпростець, що я впевнений у тому, що їй усе відомо, й мовчання її може надто дорого коштувати її приятельці місіс Барклей, яку неодмінно звинуватять в убивстві.
Міс Моррісон — ніжна дівчина з сором’язливими очима й білявим волоссям, але їй ніяк не можна відмовити ні в розумі, ні в здоровому глузді. Вислухавши мої слова, вона якусь хвилину сиділа в задумі, а тоді обернулася до мене й сказала так:
"Я пообіцяла своїй подрузі, що нікому не розкажу про те, що сталося. А слово слід дотримувати, — вела вона далі, — та якщо я можу справді допомогти їй, коли проти неї висувають таке тяжке звинувачення, а вона сама, бідолашна, не здатна захистити себе через хворобу, — то гадаю, що мені дозволено буде порушити своє слово. Я розповім вам про все, що сталося в понеділок увечері.
Ми поверталися з церкви на Вот-стрит десь за чверть до дев’ятої. Нам довелося йти по Хадсон-стрит — майже безлюдному провулку. З лівого боку його освітлює лише один ліхтар, і коли ми наблизилися до нього, я побачила чоловіка з великим горбом, що йшов нам назустріч і ніс на плечі якусь скриню. Це був скоцюрблений каліка з кривими ногами. Ми порівнялися якраз тоді, коли на нього впало світло ліхтаря. Він зупинився, подивився на нас і пронизливо скрикнув: "Боже мій, це ж Ненсі!" Місіс Барклей страшенно зблідла й була б упала, якби цей жахливий каліка не підхопив її. Я вже хотіла покликати полісмена, коли, на мій подив, вона досить спокійно заговорила з цим чоловіком.
"Я гадала, що тебе вже тридцять років як нема на світі, Генрі", — сказала вона тремтячим голосом.
"Так воно й є", — відповів він таким тоном, що мені аж стисло серце. У нього було смагляве, висохле обличчя, блискучі очі, які я досі подумки бачу перед собою. Його волосся й бакенбарди були зовсім сиві, а зморшки робили обличчя схожим на печене яблуко.
"Іди додому, люба, — звернулася до мене місіс Барклей, — я хочу поговорити з цим чоловіком сам на сам. Не бійся". Вона силкувалася говорити бадьоро, але й досі була бліда, а вуста її тремтіли.
Я пішла вперед, як мене й попросили, а вони ще кілька хвилин розмовляли. Коли місіс Барклей наздогнала мене, очі її палали, а каліка й досі стояв під ліхтарем і люто вимахував у повітрі кулаками, мов божевільний. Вона не промовила ані слова, аж поки ми не наблизилися до мого будинку, і тоді вона взяла мене за руку й попросила нікому не розповідати про те, що сталося.
"Це мій давній знайомий, якому не пощастило в житті", — пояснила вона. Я пообіцяла, що нікому не скажу ані слова, й вона поцілувала мене. Відтоді я її більше не бачила. Я розповіла вам усю правду, і якщо й приховала все це від поліції, то лише через те, що не розуміла, яка небезпека загрожує моїй любій подрузі. Тепер я знаю, що зможу їй допомогти, лише сказавши всю правду".
Це все, про що я дізнався від неї, Ватсоне, і для мене, як бачите, це було світлим променем серед темної ночі. Всі окремі факти почали ставати на свої місця, і я вже почав уявляти собі справжній перебіг подій. Наступним моїм кроком, звичайно ж, мали бути пошуки чоловіка, поява якого справила таке дивне враження на місіс Барклей. Якщо він досі перебуває в Олдершоті, то зробити це буде не так уже й важко. Там мешкає не дуже багато цивільних, і каліка одразу ж приверне до себе увагу. Я витратив на пошуки цілий день і надвечір — сьогодні надвечір, Ватсоне, — знайшов його. Звуть його Генрі Вуд, мешкає він на тій самій вулиці, де наші леді зустріли його. Мешкає він там лише п’ятий день. Удавши з себе службовця з реєстратури, я завітав до господині його помешкання, і в нашій розмові вона прохопилася про деякі цікаві речі. Чоловік цей за фахом — штукар, ходить вечорами по вояцьких шинках і в кожному влаштовує невеличку виставу. Він носить із собою в скрині якусь тваринку, якої хазяйка страшенно боїться, бо ніколи ще не бачила такого створіння. Як вона сказала мені, це звірятко бере участь у кількох його витівках. Ось і все, що ця леді змогла розповісти мені, додавши ще, що взагалі дивується, як такий каліка може жити на світі, й що іноді він розмовляє якоюсь чудернацькою говіркою, а останні дві ночі, як вона чула, він стогнав і ридав у своїй спальні. Щодо грошей, то їх у нього досить, але на завдаток він дав їй якусь монету, схожу на фальшиву. Вона показала її мені, Ватсоне. То була індійська рупія.
Тепер ви, любий друже, вже знаєте, в чому тут річ і чому я хотів би поїхати разом з вами. Зрозуміло, що після того, як наші леді розлучилися з цим чоловіком, він пішов назирці за ними, спостерігав за сваркою через скляні двері, потім увійшов до кімнати, й звірятко, яке він носить у скрині, якимось чином опинилося на волі. Це все не викликає сумнівів. Але він — єдина особа в світі, яка може розповісти нам, що скоїлося в тій кімнаті.
— Ви хочете розпитати його про це?
— Безперечно… Але в присутності свідка.
— Цим свідком повинен бути я?
— Якщо зробите таку ласку. Коли він нам розповість усе відверто, дуже добре. Якщо ж заперечуватиме, в нас не буде іншого вибору, як вимагати його арешту.
— Але звідки ви знаєте, що він буде там, коли ми приїдемо?
— Будьте певні. Я вжив деяких заходів. Один із моїх помічників з Бейкер-стрит уже стоїть біля його будинку на варті і вчепиться в нього, як кліщ, куди б він не подався. Ми знайдемо його на Хадсон-стрит завтра, Ватсоне. А зараз із мого боку було б великим злочином, якби я не дав вам заснути цієї ж хвилини…
Був полудень, коли ми прибули на місце трагедії й одразу ж вирушили на Хадсон-стрит за вказівкою мого друга. Незважаючи на його вміння приховувати свої почуття, я легко помітив, що він ледве стримує хвилювання, та й сам я відчував той спортивний азарт, із яким брав участь у кожному з Холмсових розслідів.
— Ось і Хадсон-стрит, — промовив він і звернув у короткий провулок, забудований звичайними двоповерховими будинками. — А он і Сімпсон. Ану-бо, що він скаже нам?
— З ним усе гаразд, містере Холмсе! — вигукнув малий вуличний хлопчисько, підбігши до нас.
— Добре, Сімпсоне! — сказав Холмс і погладив його по голові. — Ходімо, Ватсоне. Ось і той будинок.
Він передав свою візитну картку з проханням прийняти його у важливій справі, й за хвилину ми вже стояли перед очима чоловіка, заради якого приїхали сюди.