Розумієш, зараз відбудеться найсильніша реакція, яку здатен улаштувати хімік, і тільки я...
— Ох тату, замість випаровувати метал ви ліпше зберегли б його, щоб оплатити ваші векселі...
— Стривай, стривай!
— Приходив пан Меркстус, тату. На четверту годину ми повинні заплатити йому десять тисяч франків.
— Так, так, одну хвилинку! Я справді підписав якийсь дріб'язковий вексель терміном на цей місяць. Я сподівався, що знайду Абсолют. Боже, Боже, якби мені липневе сонце, мій дослід уже вдався б!
Він схопив себе за волосся, сів у поганеньке плетене крісло, і сльози заблищали в нього на очах.
— Правду кажете, пане. Все лихо через це підле сонце, слабко світить ледача тварюка!
І пан, і слуга вже не звертали найменшої уваги на Маргариту.
— Залиште нас, Мюлькіньє,— сказала вона.
— О, я здійсню ще один дослід! — вигукнув Клаас.
— Забудьте про свої досліди, тату,— сказала дочка, коли вони залишилися вдвох.— Вам треба заплатити по векселях сто тисяч франків, а у нас немає ні ліара. Киньте свою лабораторію, бо вже йдеться про вашу честь. Що з вами станеться, якщо ви потрапите до в'язниці? Невже ви спаплюжите своє сиве волосся й ім'я Клаасів ганьбою банкрутства? Я до цього не допущу. В мене вистачить сили, щоб перебороти ваше божевілля, було б жахливо, якби на старість ви залишилися без шматка хліба. Відкрийте ж нарешті очі, подивіться, в якому ми становищі, візьміться за розум!
— Моє божевілля? — закричав Валтасар, випростуючись, схрестивши на грудях руки і втупивши в дочку палахкотючий погляд.— Божевілля! — повторив він з такою величчю, що Маргарита здригнулася.— О, твоя мати так не сказала б! — провадив він.— Вона розуміла, наскільки важливі мої дослідження, вона вивчила цілу науку, щоб зрозуміти мене, вона знала, що я труджуся заради людства, а не для власної корисливої вигоди. Я бачу, почуття люблячої дружини вище за дочірню прихильність. Атож, любов — найпрекрасніше з почуттів. Узятися за розум? — вигукнув він, ударивши себе в груди.— А хіба я втратив розум? Хіба перестав бути собою? Ми бідні, дочко, ну що ж — така моя воля! Я твій батько — підкоряйся ж мені! Коли захочу, я зроблю вас багатими. Ваше багатство — у ваших злиднях. Незабаром я розкладу вуглець і наповню нашу вітальню діамантами, і це сута дрібничка порівняно з тим, що я шукаю. Ви могли б і зачекати, поки я віддаю всі свої сили на титанічну працю.
— Тату, я не маю права вимагати у вас звіту про чотири мільйони, що розвіялися димом на цьому горищі! Я навіть не говоритиму про матір, яку ви вбили. Якби я мала чоловіка, я, звичайно, любила б його не менше, ніж любила вас моя мати, я була б готова усім задля нього пожертвувати, як вона принесла вам усе в жертву. За її велінням я присвятила себе вам, я довела це тим, що досі не виходжу заміж, аби звільнити вас від необхідності давати опікунський звіт. Та облишмо минуле, подумаймо про теперішнє. Моїми устами говорить необхідність, яку ви самі створили. Потрібні гроші для оплати ваших векселів, ви це розумієте? Взяти у нас більше нічого, крім портрета нашого предка Ван-Клааса. Отож я прийшла сюди в ім'я матері, яка виявилася надто слабкою, щоб захистити своїх дітей проти їхнього батька, і заповідала мені чинити вам опір, я прийшла в ім'я моїх братів і сестри, я прийшла, тату, в ім'я усіх Клаасів — і я вимагаю, щоб ви припинили досліди. Надбайте собі багатство, а тоді можете їх продовжувати. Ви опираєтеся на батьківські права, але застосовуєте їх лише для того, щоб занапастити нас, а на моєму боці ваші предки, ваша честь, і вони говорять гучнішим голосом, аніж хімія. Спершу родина, потім наука. Я надто довго була покірливою дочкою!
— А тепер хочеш стати моїм катом,— промовив він ослаблим голосом.
Маргарита врятувалася втечею, щоб не зрадити ролі, яку на себе взяла, їй почувся голос матері, коли та перед смертю просила: "Надто не супереч батькові, люби його".
— Ну й витівку утнула панна в нас у лабораторії! — сказав Мюлькіньє, спустившись на кухню снідати.— Ось-ось розгадали б ми таємницю, нам лишалося тільки дочекатися, щоб по-липневому пригріло сонце, і тоді б наш пан... О, що то за чоловік! Справжній чудотворець! Ось стілечки нам бракує, щоб довідатися, з чого все походить,— сказав він Жозетті, прикусивши ніготь великого пальця на правій руці зубом, який у народі називають "лопаткою".— І раптом трах-тарарах! Прибігла й зняла крик про якісь дурацькі векселі.
— Ну що ж, заплатіть по тих векселях із своєї платні,— сказала Марта.
— А масла на хліб сьогодні не буде? — спитав Мюлькіньє в Жозетти.
— А на які гроші його купувати? — ущипливо відповіла кухарка.— Як же так, стара почваро? Якщо ви на своїй гемонській кухні виготовляєте золото, то чом би вам не виготовити й трохи масла? Це ж для вас зовсім неважко, ми б і на базарі його продавали, і вдома ним харчувалися. А то годуємося хлібом усухом'ятку, це ж треба дійти до такого! Обидві панночки тільки хліб з горіхами і їдять, а тебе, виходить, треба годувати краще, ніж панів? Панна Маргарита не дозволяє витрачати більше ста франків у місяць на все господарство. Тепер ми лише обід і готуємо. Якщо тобі поласувати захотілось, то є ж у вас нагорі печі, на яких ви перли смажите — на базарі про це тільки й розмов. То й засмажте собі там курча!
Мюлькіньє взяв кусень хліба і вийшов.
— Що-небудь купить собі на свої гроші,— сказала Марта.— От і добре, заощадимо хоч дрібничку. Ох, і жадюга, страхопуд клятий!
— Може б, його голодом помучити? — сказала Жозетта.— Ось уже тиждень, як він і пилюки ніде не витре, я все за нього роблю, а він тільки стовбичить на тому горищі,— міг би мені й заплатити. Та хоч би оселедцем почастував, знаю, він їх собі купує. А я б не відмовилася, їй-бо, не відмовилася б!
— Ох, я чую, панна Маргарита плаче,— сказала Марта.— Не батько, а старий відьмак, він весь дім проковтне і слова християнського не скаже. Чаклун, та й годі! В наших краях його давно спалили б. А тут вірують не більше, ніж у маврів африканських.
Йдучи галереєю, Маргарита насилу стримувала ридання. У своїй кімнаті вона знайшла материного листа і ось що там прочитала:
"Моя дитино, якщо Бог буде ласкавий до мене, мій дух проникне в твоє серце, коли ти читатимеш ці рядки, останні, які судилося мені написати. Вони сповнені любов'ю до моїх любих дітей, покинутих напризволяще під владою демона, чинити опір якому я не могла. Ти читаєш мого листа — отже, він забрав у вас останній шматок хліба, так само бездумно, як знищив моє життя і навіть мою любов. Ти знаєш, моя найдорожча, як любила я твого батька! І ось тепер, помираючи, я люблю його вже не так, як любила — адже проти нього я замислила дещо, в чому за життя ніколи не посміла б признатися. Атож, із глибини могили подам я вам свою останню допомогу в той день, коли ви впадете на саме дно нещастя. Якщо він уже довів вас до злиднів, якщо йдеться про врятування вашої честі, моя дитино, ти одержиш від абата де Соліса, якщо він буде живий — якщо ж ні, то звернися до його небожа, нашого любого Еммануеля — близько ста сімдесяти тисяч франків, які допоможуть вам прожити. Якщо він досі не погамував свою пристрасть, якщо діти для нього не більша перешкода, ніж моє щастя, і не зможуть зупинити його на злочинній дорозі, то покиньте батька, поки він і вас не звів у могилу. Я не могла його покинути, не могла зректися подружнього обов'язку. А ти, Маргарито, рятуй родину! Я прощаю тебе за все, що ти зробиш, аби захистити Габрієля, Жана, Фелісію. Збери усю свою мужність, будь ангелом-охоронцем сім'ї Клаасів. Будь рішуча й тверда духом, хоча я не смію сказати: забудь про жалість. Але щоб якось полагодити заподіяну шкоду, тобі треба зберегти бодай частину цих грошей, і ти повинна поводитися так, ніби злидні уже вас обсіли, бо ніщо не погасить шаленої пристрасті, яка все у мене забрала. Отож, доню, в ім'я добрих почуттів стань бездушною; якщо доведеться брехати батькові, твоє лицемірство тільки уславить тебе; хай би якими поганими здавалися твої вчинки, вони будуть героїчними, якщо ти здійсниш їх із метою захистити родину. Так сказала мені людина, обдарована високими чеснотами, абат де Соліс, а ні в кого на світі не було чистішої совісті і проникливішого розуму, ніж у нього. Я ніколи не знайшла б у собі сили промовити ці слова, навіть перед смертю. Одначе в нещадній своїй боротьбі будь завжди шанобливою й доброю. Чини батькові опір, люблячи його, відмовляй лагідно. Отже, й по смерті судилося мені страждати й плакати. Обніми за мене моїх любих діток, коли будеш їх захищати. Хай поможуть тобі Бог і святі праведники.
Хосефіна"
До листа була прикладена розписка обох де Солісів, дядька й племінника, в якій вони зобов'язувалися віддати суму, довірену їм пані Клаас, тому з її дітей, хто цю розписку пред'явить.
— Марто! — погукала Маргарита дуенью, яка негайно з'явилася на її оклик.— Сходіть до Еммануеля де Соліса й попросіть його прийти до мене.
"Яка ж він стримана, яка шляхетна людина! — подумала вона.— Ніколи нічого мені не сказав, мені, чиї прикрощі й горе стали його власними".
Еммануель прийшов раніше, ніж повернулася Марта.
— То у вас були від мене таємниці! — сказала Маргарита, показуючи йому розписку.
Еммануель похилив голову.
— Отже, ви дуже нещасні, Маргарито? — спитав він, і сльози набігли йому на очі.
— О так! Будьте мені опорою, адже мати назвала вас "наш славний Еммануель",— мовила вона, показуючи йому листа і неспроможна стримати радість від того, що мати схвалила її вибір.
— Все моє життя належить вам, відколи я вперше побачив вас у галереї,— відповів Еммануель, плачучи з радості та печалі.— Але я не знав, не смів сподіватися, що коли-небудь ви погодитеся взяти моє життя. Якщо ви мене знаєте, то повинні зрозуміти: слово моє святе. Простіть, що я так покірно виконав волю вашої матері, я не мав права судити про її наміри.
— Ви врятували нас,— сказала вона, уриваючи Еммануеля, і взяла його під руку, щоб спуститися до вітальні.
Коли Еммануель пояснив їй, звідки взялися гроші, віддані йому на збереження, Маргарита розповіла, в якій вони опинилися скруті.
— Треба негайно заплатити по векселях,— сказав Еммануель.— Якщо вони усі в руках Меркстуса, вам не доведеться сплачувати відсотків.