481] Кріту, де славних сто міст, відмовляє такими словами:
482] "Месницькій зброї моїй посприяй: в справедливім поході
483] Часткою військ моїх будь. За могилу розради я прагну".
484] Парость Асопа йому: "Надаремне благаєш: не може
485] Край мій піти на таке: найтісніше з землею Кекропа
486] Нині пов'язані ми, договір є міцний поміж нами".
487] Той, спохмурнівши, пішов; "Пожалієш об тім договорі!" —
488] Мовив. І вирішив краще погрожувать збройним походом,
489] Ніж, розпочавши війну, передчасно в ній тратити сили.
490] Судна ліктійські ще видно було з Енопійської вежі
491] В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний
492] З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю.
493] На кораблі був Кефал, а при ньому — веління вітчизни.
494] Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала,
495] Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши,
496] В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком
497] Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди,
498] Входить, оливкову гілку тримаючи,— знак свого краю.
499] Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч —
500] Кліт із Бутеєм, Палланта сини, що з Кефалом дружили.
501] Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч,
502] Волю Егея Кефал переказує, просить подати
503] Поміч, про дружні зв'язки, що ріднять їхіоддавна, згадавши. [126]
504] Врешті, йому нагадав, що й Ахайї погрожує Мінос.
505] Гарно промовив — і справі поміг: на блискучу головку
506] Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши,-
507] "Помочі ви не просіть, а беріть її,— мовив,— Афіни!
508] Сили всього мого острова, все, що мені постачає
509] Нинішня влада моя,— ви своїм без вагання вважайте.
510] Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне.
511] Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать — зайве".
512] "Хай буде й далі так,— мовив Кефал,— громадян хай прибуде
514] Вийшла назустріч мені — юнаки, один одного варті,
515] Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе,
516] З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше".
517] Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито:
518] "Кращою долею, друже, змінився печальний початок.
519] О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати!
520] Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу.
521] Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам ятаєш.
522] З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив!
523] Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала
524] В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення.
525] Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки
526] Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали.
527] Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво.
528] Темною млою в цей день над землею нависло понуре
529] Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари.
530] Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте
531] І, коли тоншав, роз'єднував їх учетверте,— та все ще
532] Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу:
533] В води вона, як відомо, проникла — в струмки та озера.
534] А по полях, що взялись бур'яном, розповзлось усіляке
535] Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки.
536] Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари,
537] На хижаків — наче пробував мор свого подиху силу.
538] З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга,
539] Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши.
540] Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала
541] Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло.
542] Чистої крові рисак, володар бігової доріжки,
543] Пальми не гідний тепер: забуваючи елаву колишню,
544] Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті.
545] Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна
546] Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде.
547] Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах
548] Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря.
549] Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк-сіроманець
550] Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять [127]
551] Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола.
552] Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись,
553] Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався.
554] Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий
555] Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий,
556] Здерев янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом
557] Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки.
558] Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть:
559] Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим
560] Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла.
561] Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч,
562] Косить недуга — мистецтво їх нині самим їм на шкоду.
563] Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга,-
564] За допомогою й сам загибав. І коли всі надії
565] Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати,
566] Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому
567] Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму
568] Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах;
569] Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше.
570] Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись,
571] Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити.
572] Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні,
573] З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,-
574] Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі
575] Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається.
576] Всяк винуватить куток свій-не знає, де корінь нещастя.
577] Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;
578] Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби
579] Вже через силу запалими глибоко водять очима,
580] Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.
581] І видихають життя свого залишок, де доведеться.
582] Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті,
583] Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий?
584] Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці,
585] Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі
586] Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба — жолуддя.
587] Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний
588] З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно
589] Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа,
590] Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,
591] На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались,
592] І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні!
593] Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму,
594] Тільки-но жрець помоливсь і вино почав лити між роги,
595] Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю.
596] Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе
597] І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька [128]
598] Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару,
599] Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо.
600] Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба
601] Людям боги подають: перетлила недуга утробу.
602] Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму,
603] Побіч самих вівтарів — і страшнішою смерть видавалась.
604] Дехто у зашморгу душу губив — од страху перед смертю
605] Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель.
606] Не хоронили, а просто виносили скошених мором:
607] Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними.
608] То на землі залишали тіла, то на вогнища клали,
609] Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала
610] Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник.
611] Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні
612] Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали.
613] Місця для свіжих могил, а для вогнища — дров бракувало.
614] Вражений вихором бід і смертей,— "О Юпітере-батьку! —
615] Вигукнув я,— коли й справді колись поспішав ти в обійми
616] Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян,
617] О всемогутній, не соромно бути,— тоді мені, батьку,
618] Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!"
619] Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно.
620] "Знак цей приймаю,— сказав я,-— і хай він потвердженням добрим
621] Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!"
622] Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця
623] Дерево недоторканне — насіння додонського парость.
624] Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши
625] Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим
626] Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій.
627] Подивувавшись їх кількістю,— "Дай громадян мені стільки ж,
628] Батьку ласкавий,— кажу,— щоб залюднити вимерле місто!"
629] Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово
630] Шелест по ньому пройшов. Переляк оді йняв мені мову,
631] Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю
632] З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати,
633] Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні.
634] Злинула ніч* і турботами денними зморене тіло
635] Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих
636] Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому.
637] Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати
638] Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались.
639] Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали;
640] Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,
641] Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику
642] Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив.
643] Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю:
644] Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях [129]
645] Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору
646] Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю
647] Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері,
648] Каже: "Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі!
649] Вийди ж!" Виходжу — й не вірю очам своїм: тих, що недавно
650] Бачив у сні,— наяву їх усіх у такому ж порядку
651] Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають.
652] Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом
653] Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало.
654] Щоб пам ятав про свій рід, мірмідонами люд цей назвав я.
655] Що це за люд такий, бачив ти сам.