Леслі вовтузилася під крилом, відв'язуючи кріпильні шнури. Він обгорнув свій правий кулак носовиком, примірився і з силою вдарив по віконцю. Засувка, як він і передбачав, зламалася, віконце відчинилось; Мальйоні проштовхнув крізь нього брусок. При світлі місяця він бачив ручку дверцят на протилежному боці кабіни. Ліхтарик йому не був потрібний. Він підважив кінцем бруска під дверну ручку і натие-нув на протилежний кінець. Цим важелем він зумів повернути ручку, і дверці розчахнулися. Леслі стояла під носом літака.
— Поїхали, крихітко, — мовив він, підходячи до неї і всмн хаючись. — Наша взяла. Перевірю тільки баки і...
Він уже був у кабіні. Ввімкнув тумблери. Баки з пальним були повнісінькі. Мальйоні вмостився на лівому сидінні.
— Іди сюди! — гукнув їй.
Леслі залізла на праве сидіння, і він із силою зачинив її дверцята. Шукаючи прив'язний ремінь, вона спитала:
— Як же без ключа?
— Не потрібно, — з усмішкою відказав він. — На "ацтеку" тільки дверна засувка.
Його рухи були впевнені і швидкі. Ось уже загуркотів лівий двигун, потім — правий. Тоні зняв ногу з гальмової педалі і пустив "ацтек" в об'їзд інших літаків, вирулюючи на злітну смугу. Він не став провадити звичайних перевірок. Нема коли. Взявся за важелі управління, побіжно глянув на показання приладів і перевів дросельну заслінку спершу в максимально відкрите положення, а потім назад. А, начхати. Двигуни й так розігріються. Ось вони вже на злітній смузі, без вогнів, котять на повній швидкості. Ось відірвалися від землі. Піднявши шасі, Мальйоні став круто набирати висоту.
— Полетимо над долиною, — мовив він до Леслі. — Уздовж річки Пекос, навпростець до Техасу. Летітимемо по цей бік кордону, доки дістанемося Ларедо. Там, на самому кордоні, велике озеро. Над озером ми й перетнемо кордон. Я полечу майже на бриючому, щоб нас не могли засікти. По тому ми перескочимо через гірське пасмо і вийдемо до Мексіканської затоки. А там миль на [262] сто відстані немає нічого. Летіти будемо над самою водою. Далі перетнемо Юкатан і опинимося в Британському Гондурасі. Там, десь поблизу Пунта-Горди, ми заховаємо цю тарадайку. Один мій приятель заплатить за неї готівкою. Там ми зможемо перечекати якийсь час або податись кудись морем... Побачимо. Коли дістанемося до Пунта-Горди, все буде гаразд.
Мальйоні повів "ацтек" на бриючому польоті, навіть занадто низько. До берегової лінії озера він підійшов на висоті метрів триста і потім знизився настільки, що його пропелери збурювали воду. Леслі старалася не дихати. Над озером вони летіли зі швидкістю майже двісті миль на годину, і раптом перед ними постали гори. На відстані в шістдесят миль Мальйоні доведеться забути про безпечний політ над самою водною гладінню. Через ці гори просто по курсу, за якими лежить рівнина, звідки вже рукою подати до Мексіканської затоки, йому доведеться набрати висоту. Що ж, Тоні поставився до цього спокійно. Адже зараз ніч, кордон уже далеко, і вони летять зі швидкістю двісті миль на годину. Уважно оглянувши берегову лінію озера, він в останню мить натиснув на ручку управління, і "ацтек" круто пішоз угору. На висоті в тисячу двісті метрів Мальйоні вирівняв літак, щоб якомога швидше перелетіти через гори.
І тут — сліпучий спалах світла. Вони інстинктивно скинули догори руки, затуляючи очі. Мружачись, Мальйоні марно силкувався щось розгледіти. Яскраве світло й далі засліплювало очі, викликаючи фантастичні галюцинації в блакитно-золотавих тонах.
— Тоні!
Але ще до того, як вона вигукнула його ім'я, він уже розпізнав ці примарні контури. Реактивні винищувачі. Тільки-но його очі адаптувалися, він розгледів на літаках мексіканські розпізнавальні знаки. Знову на нього націлено промінь прожектора. Мальйоні знову примружився, але встиг побачити обабіч себе по винищувачу з висунутими шасі та спущеними закрилками.
Він лайнувся. Певно, вони перекрили кордон наглухо, пропускаючи тільки рейсові літаки. Та в нього залишався шанс. Якщо тільки пощастить ошукати їх...
Мальйоні знав, що вони мають бути настроєні на запасний канал зв'язку. Настроївшись на частоту 121,5, він вихопив мікрофон із гнізда.
— Ацтек шість-шість-чотири-янкі, — відрекомендувався він. — Чуєте мене? — І, мить повагавшись, сердито заговорив: — Якого біса ви все це утнули? Я лечу за маршрутом...
— Не має значення, сеньйоре, — пролунав чийсь голос. — Це [263] не проходить. Ми змушені просити вас приземлитися. Негайно повертайте назад на Ларедо.
— Але дозвольте! Ви ж не маєте права отак ні з сього ні з того примусити мене зійти з курсу! В мене...
— Негайно повертайте, — наказав голос.
— Тоні, я вже бачу попереду затоку! Він поглянув на Леслі і швидко відповів:
— Я теж.
— Чи маємо ми якийсь шанс? — запитала вона, не приховуючи хвилювання. Та й він хвилювався не менше. Все що завгодно — тільки б не повертатися.
— Якийсь шанс лишається завжди, — похмуро мовив Тоні. Він не сказав їй те, чого боявся над усе. Ще про два винищувачі вгорі над ними і позаду. Саме так діяв би й він, здійснюючи подібне перехоплення. Тому що...
— Негайно повертайте, інакше ми відкриємо вогонь.
Тоні мало не засміявся вголос. Не так давно й він, перебуваючи на борту П-51, сказав майже те саме...
— Гаразд, гаразд, — відповів він. — Я повертаю.
Він побачив, як гори зникли, і перед ними відкрилася рівнина. Якщо йому вдасться перейти на бриючий...
Він рвонув ручку на себе, щоб різко зменшити швидкість, тоді штовхнув її вперед і круто ліворуч. Стежачи за стрілкою спідометра, він у потрібний момент ударив по рукоятці вивільнення шасі. Погасити швидкість — у цьому була вся надія. Погасити швидкість і перейти на бриючий — тоді він почне петляти, і хай-но спробують улучити в нього...
Та він знав, що влип. Були ж іще два винищувачі просто над ним. Той, хто організував це перехоплення, здійснював його просто досконало.
Тоні й Леслі лишилося жити рівно стільки, щоб устигнути почути сумний голос, який радіохвилі донесли до їхньої кабіни. Мабуть, пілот винищувача щиро жалкував, що йому доводиться вжити крайніх заходів:
— Кепські ваші справи, сеньйоре.
І гарматний залп ударив просто в кабіну.
17
— Містер Вінсент?.. Говорить місіс Сімпсон. Генерал Шері-дан хотів би негайно бачити вас, якщо тільки... Так, сер. Дякую. Я передам йому, що ви вже йдете.
Коли Боб Вінсент зайшов до кабінету Шерідана, в того на столі лежало донесення. [264]
— Коротко і ясно, — мовив Шерідан, показуючи на папери. — Ніякої бомби. Дозиметристи обстежили уламки літака і все нав-коло. Лічильники абсолютно не реагували.
— Ніяких сумнівів?
— Анінайменших. Не виявлено жодних слідів радіоактивності. Ми відрядили на цю перевірку понад сотню людей, Боб. Я й сам сподівався що-небудь знайти, — здвигнув плечима Шерідан.
— А людей у літаку опізнано?
— Ми залучили найкращих експертів з авіакатастроф. Окрім того, фахівців-медиків та декого з ваших, вам це відомо, — сказав Шерідан. — Зосталося там дуже мало, проте ясно, що в ль таку перебувало двоє. Винищувачі дали залп двадцятиміліметро-вими снарядами, і їх одразу було вбито. А вдарившись об землю, "ацтек" вибухнув. Ну, а що у вас?
Вінсент потягся по сигарету.
— Ми переконані, що то були Мальйоні і його дівчина-негри-тянка. З якоїсь причини Мальйоні не вбив охоронника на аеродромі. Дивно. Людина може спричинити загибель тисячі невинних людей, а власноруч позбавити когось життя — це для неї наче смертний гріх. Охоронник не бачив, хто вдарив його. Зате виразно розгледів дівчину і впізнав її на фотографіях.
Шерідан присунув донесення ближче до Вінсента.
— Може, нам і вдасться встановити особи загиблих за останками. Та ви маєте рацію. Щодо того, хто був у літаку, сумнівів немає. Можна викреслити тих двох із списку, — похмуро додав він.
— На жаль, це ще далеко не кінець, — зауважив Вінсент. — Досі не знайдено останню бомбу. Напруга не спадає.
— Але якого біса вони хочуть від нас? Щоб ми покинули свої кабінети й самі заходилися шукати ту бомбу?
— Так, — відказав Вінсент, — якщо це буде необхідно. Скажу вам відверто: я дуже стривожений. Джеффріз здатен на все.
— Намацали якісь нитки?
— Анічогісінько. — Вінсент струсив попіл з сигарети. — Щось давно я не бачив вашого помічника.
— Він у Форт-Міді. Я послав його туди...
— До Ховінга?
— Атож. Я подумав, що нам не слід нехтувати жодною можливістю, — пояснив Шерідан. — Він зібрав на Джеффріза повне досьє і тепер разом з програмістами із УНБ ставить завдання комп'ютеру.
Вінсентове обличчя лишилося байдужим.
— Гадаєте, це щось дасть?
— Ні, звичайно. І Пол тієї самої думки. Але ми зобов'язав ні спробувати все. — Шерідан скривився. — Та навіщо я вам це кажу! Ви ж самі усе чудово розумієте. [265]
— Ви маєте рацію, — стомлено мовив Вінсент. — Бо, коли ми не знайдемо цю останню бомбу найближчим часом, не виключено, що я прийду до вас найматися на службу.
— Домовилися, — сказав Шерідан.
— Але я волів би зберегти за собою своє нинішнє місце, — сухо зауважив Вінсент і, помовчавши трохи, додав: — Слухайте, я ж хотів у вас запитати дещо. Ага, про того полковника, якого ви згадали вчора. Ви сказали, він був...
— ...безпосереднім командиром Джеффріза у В'єтнамі, — закінчив за нього Шерідан. — Він буде тут о десятій нуль-нуль сьогодні. Приблизно за годину. Можливо, він чимось зможе допомогти нам. А зараз я хочу їсти. Може, розділите зі мною другий сніданок?
— Другий? Коли ж ви сюди прийшли?
— Прийшов? Чорт забирай, та доки не покінчено з цією халепою, я й не виходжу звідси. Сплю в кабінеті. Ходімо трохи підкріпимось.
Коли Девід Сілбер вийшов з гри, генерал Артур Шерідан повернувся до себе на Нортонську базу ВПС. Звідси він міг підтримувати прямий зв'язок з усіма військовими штабами, розкиданими по цілому світу. Він був переконаний, що це — неодмінна передумова успіху в пошуках п'ятої, останньої атомної бомби. На його подив, туди ж, до Нортона, прибув і Вінсент. ФБР та інші відомства обнишпорювали всю країну, шукаючи Майка Джеффріза, Пет Х'юз та останню бомбу. Отож Вінсентові не лишалося нічого іншого, як чекати наслідків цього ретельного й копіткого пошуку. Шерідан, як і Вінсент, також терпіти не міг бездіяльності. Вони обидва воліли діяти за власною інтуїцією, аніж очікувати, до чого призведе це полювання на людей, що відбувалося в масштабі всієї країни.
За їхніми відомостями, банда, яку очолював Майк Джеффріз, складалася з чотирьох чоловіків і трьох жінок.