І знов у вухах лунав скрекіт моторів, і він бачив цих мотоциклістів у великих чудернацьких окулярах на тлі голубого неба, і він раптом розумів, що ніколи-ніколи вже не вернуться тихі, чисті відчуття дитячих літ, ці ранні, неповторні подихи щастя. І в нього то боляче й солодко щеміло на серці, то все ЙОГО 6СТВО знов захлиналось лютою жагою бою, що кипіла в його крові.
Сонце звернуло вже за полудень, коли з-за далекого пагорба знов висунулась на дорогу довга темна стріла й зразу густо знялась курява на обрії. Це були знов мотоциклісти, їх було багато — довга, нескінченна колона. За ними пішли машини, сотні, тисячі вантажних машин у колонах, в проміжках між якими сунули легкові машини командирів. Машини все викочувались і викочувались із-за горба. Довга, товста зелена змія, виблискуючи проти сонця лускою, звиваючись, витягалася і витягалася з-за обрію, голова її була вже недалеко від того місця, де лежав Серьожка, а хвоста ще пе видно було. Курява стояла валом над шосе, і ревіння моторів, здавалося, заповнювало весь простір між землею й небом.
Німці йшли до Краснодона. Серьожка був перший, хто їх побачив.
Ковзним рухом, як кішка, він чи проповз, чи проскочиз, чи перелетів через укочену дорогу, потім через залізничну колію н бігцем кинувся вниз балкою, вже по другий бік узвишшя, де його за насипом не можна було побачити з ходу німецької колони.
Серьожка придумав увесь цей маневр, щоб устигнути раніш од німців добігти до міста й там зайняти найвигідні-ший спостережний пункт,— на даху школи імені Горького, розташованої в міському парку,
Пустирем коло виробленої шахти Серьожка вибіг на вадвірки тої самої вулиці за парком, яка з давніх-давен збереглася в своєму первісному вигляді, окремо від міста, і мала в простій мові назву Дерев'яної.
І тут він шось побачив, що вразило так його уяву, аж мусив зупинитись. Хлопець безшумно пробирався вздовж парканів, що облягали обивательські садочки на задвірках Дерев'яної вулиці, і в одному з тих садочків побачив дівчину, з котрою позаминулої ночі доля звела його в степу на вантажній машині.
Дівчина, простеливши на траві під акаціями темний смугастий плед і підмостивши під голову подушку, лежала кроків за п'ять од Серьожки, в профіль до нього, поклавши одну на одну засмаглі ноги в туфлях, і, байдужа до подій довкола, читала книгу. Одна з її товстих русявих кіс, що вигравала золотом, спокійно та вільно розкинулась на подушці, відтінюючи засмагле обличчя з темними віями та з закопиленою верхньою повною губою. Так, поки тисячі машин, сповнюючи ревищем моторів та бензинним чадом увесь простір між степом і небом,— ціла німецька армія,— сунули на місто Краснодон, дівчина лежала на пледі в садочку й читала книгу, придержуючи її обома засмаглими, вкритими пушком руками.
Серьожка, стримуючи дихання, що свистом виривалося з грудей, тримаючись обома руками за штахети паркана, кілька секунд, засліплений і щасливий, дивився на цю дівчину. Щось наївне та прекрасне, як саме життя, було в цій дівчині з розгорнутою книгою в саду в один із найжахли-віших днів існування світу.
В одчайдушній відвазі він шугонув через паркан і вже стояв біля ніг цієї дівчини. Вона відклала книгу, і очі її в темних віях з виразом спокійним, здивованим і радісним зупинились на Серьожці.
Тої ночі, коли Марія Андріївна Борц привезла дітей з Бі-ловодського району в Краснодон, уся родина Борц — сама Марія Андріївна, її чоловік, старша дочка Валя та молодша дочка Люся,— дванадцяти літ,— не спала до світанку.
Вони сиділи при каганці,— електростанція, що давала світло Краснодонові, не працювала з сімнадцятого числа,— сиділи одне проти одного біля столу, начебто в гостях. Новини, якими вони обмінювались, були нескладні, але такі страшні, що про них не можна було говорити вголос у цій тиші, котра панувала в домі, на вулиці, в цілому місті, їхати куди-небудь уже пізно. Лишатись дуже страшно. Всі вони, навіть Люся, дівчинка з таким самим, як у сестри, золотавим, але ще світлішим волоссям та великими серйозними очима на зблідлому личку, почували: сталось таке непоправне, що розум ще неспроможен охопити обшир лиха.
Батько мав жалюгідний вигляд. Він крутив цигарки з дешевого тютюну й курив. Дітям уже трудно було уявити час, коли їм здавалося, що батько — втілення сили, опора, захист сім'ї. Він сидів худий, маленький. У нього завжди був поганий зір, а останні роки він просто сліпнув і вже насилу готувався до уроків. Він, як і Марія Андріївна, викладав літературу, і зошити учнів часто переглядала за нього дружина. При світлі каганчика він нічого не бачив, його очі, якогось єгипетського розрізу, дивились не кліпаючи.
Все навкруги було таке звичне, знайоме змалку, і все було інше. Обідній стіл, накритий барвистою скатертиною, піаніно, на якому Валя грала щодня свої п'єски, буфет із скляними дверцятами, за якими симетрично шикувався простий, із смаком дібраний посуд, відкрита шафа з книгами — все це було таке саме, як завжди, і все було чуже. Численні поклонники Валині завжди казали, що в домі в Борц затишно й романтично, і Валя знала, що це вона, дівчина, яка живе в цьому домі, робить романтичним усе, що оточує її. І от усе це стояло перед нею, мов оголене.
Вони боялись погасити світло, розійтися, залишитись кожному в своїй постелі на самоті з думками й відчуваннями. І так вони мовчки сиділи аж до світанку,— лише годинник цокав. Тільки як стало чути, що сусіди набирають воду з крана у водонапірній башті навскоси від їхнього будиночка, вони погасили лампу, відчинили віконниці, і Валя, навмисне шумно це роблячи, роздяглася й залізла з головою під ковдру. Дуже скоро вона заснула. Заснула й Люся. А Марія Андріївна з чоловіком так і не лягли спати.
Валя прокинулась від того, що в їдальні мати й батько тихо брязкали чайним посудом,— Марія Андріївна таки поставила самовар. Сонце било у вікно. І Валя з раптовою відразою згадала це нічне сидіння. Принизливо й жахливо було так занепадати.
Зрештою, яке їй діло до німців! У неї своє духовне життя. Нехай хто хоче мучиться від чекання й страху, але не вона, ні!
Валя з насолодою вимила волосся гарячою водою й напилась чаю. Потім вона взяла з шафи томик Стівенсона з "Викраденим" та "Катріоною" і, простеливши в садку під акацією плед, поринула в читання.
Тихо було навкруги. Сонце лежало на занедбаній клумбі з квітами й на зеленому моріжку. Коричневий метелик сидів
До crop. 7
До стор. 41
на квітці й то розправляв, то складав крильця. Земляні бджоли, волохаті, темні з білими, широкими, пухнастими смугами круг черевця, перелітали з квітки на квітку, солодко гули. Стара, з багатьма стовбурами та гілками акація кидала тіні навколо. Крізь листя, що почало вже де-не-де жовтіти, мерехтіли аквамаринові плями неба.
І цей казковий світ неба, сонця, зелені, бджілок та метеликів химерно сплітався з іншим, вигаданим світом книги, світом пригод, дикої природи, людської відваги й благородства, чистої дружби й чистої любові.
Іноді Валя відкладала книгу і мрійно, довго дивилася в небо крізь гілки акації. Про що вона мріяла? Валя не знала. Але, боже мій, як хороше було самій лежати отак у цім казковім саду з розгорненою книгою!
"Мабуть, усі виїхали, встигли,— згадувала вона про шкільних товаришів своїх,— і Олег, мабуть, виїхав". Вона дружила з Кошовим, так само як дружили їхні батьки. "Так, усі забули її, Валю. Олег виїхав. І Стьопка не йде. Теж друг. "Клянусь!" От базікало! Мабуть, якби той хлопець, що скочив тоді на машину,— як його... Сергій Тюленін... Серьожка Тюленін,— якби той хлопець поклявся, він би додержав слова..."
І вона вже уявляла себе на місці Катріони, а герой, Викрадений, сповнений відваги та благородства, уявлявся їй тим хлопцем, що стрибнув уночі в машину. Відчувалося, що в нього цупке волосся, їй так кортіло помацати його. "А що за хлопець, коли волосся в нього м'яке, як у дівчиська, хлопцям потрібне волосся цупке... Ах, якби ж вони ніколи не прийшли, оті німці!" — думала Валя з невимовною тугою. І знов поринала у вигаданий світ книги та заллятого сонцем саду з земляними волохатими бджолами й коричневим метеликом.
Так вона провела цілий день і другого ранку знову взяла плед та подушку і томик Стівенсона й пішла в садок. Так вона й житиме тепер у садку під акацією, хоч би там що діялось на світі...
На жаль, такий спосіб життя був недоступний її батькам. І Марія Андріївна не витримала. Вона була жінка галаслива, здорова, моторна, з повними губами, великими зубами, гучним голосом. Ні, так жити не можна. Вона причепурилась перед дзеркалом і пішла до Кошових — дізнатись: у місті вони чи виїхали.
Кошові жили на Садовій вулиці, що впиралась у головні ворота парку, і займали половину стандартного мурованого будиночка, дану трестом "Краснодонвугілля" Олеговому дядькові, Миколі Миколайовичу Коростильову, або дяді Колі.
В другій половині будиночка жив з родиною вчитель, що працював з Марівю Андріївною.
Самотнє цюкання сокири лунало по Садовій вулиці, і Марії Андріївні здалося, що цюкання те лине з двору Кошових. У неї закалатало серце, і, перед тим як увійти на подвір'я, вона озирнулась навкруги, чи 1га бачить хто, нача робила вчинок небезпечний і беззаконний.
Чорний кудлатий пес, що лежав біля ґанку 8 висолопленим од спеки червоним язиком, підвівся був на стукіт каблуків Марії Андріївни, але, впізнавши її, винувато поглянув на неї: пробач, мовляв, спека, нема навіть сил, щоб махнути тобі хвостом,— і внову ліг на землю.
Бабуся Віра Василівна, худа, висока, жилава, колола дрова, високо підносячи колун кістлявими довгими руками й опускаючи його з такою силою, що повітря з хеканням та свистінням вилітало з бабусиних грудей. Як видно, вона ще не жалілась на поперек, а може, вважала, що клин клином виганяють. Обличчя в бабусі було дуже засмагле, темне, худе, ніс тонкий, з тріпотливими ніздрями,— в профіль вона завжди нагадувала Марії Андріївні Данте Аліг'врі, зображення якого Марія Андріївна бачила в дореволюційнім багатотомнім виданні "Божественної комедії". Закучерявлене сивувате темно-каштанове волосся облямовувало смагляве бабусине обличчя й спадало їй на плечі. Звичайно бабуся носила окуляри в чорній тонкій роговій оправі, придбані так давно, що одна з дужок, які заправляють за вуха, одлама-лась просто від часу й до оправи була прив'язана чорною ниткою.