Одержавши її, інженер піддав сало обробці содою і дістав, по-перше, розчинне мило, а по-друге, — таку нейтральну речовину, як гліцерин.
Але то ще не все. Для здійснення майбутніх планів Сайресові Сміту потрібна була ще одна речовина: азотнокисла сіль, більш відома під назвою селітра.
Сайрес Сміт міг би виготовити цю речовину, обробивши азотною кислотою вуглекислу сіль поташу, яку легко добути з рослинної золи. Але йому бракувало азотної кислоти, і саме її він хотів одержати. Отже, він опинився у замкненому колі, з якого, здавалося, ніколи не вибратися. На щастя, цього разу селітру давала сама природа — треба було тільки добре потрудитися, аби її назбирати досхочу. Герберт відкрив її поклади на півночі острова, біля підніжжя гори Франкліна, і Сайресові .Сміту лишалося очистити її.
Згадані роботи тривали щонайменше тиждень і закінчилися ще до того, як сталося,неретворення сірчистого заліза у залізний .купорос. У наступні дні колоністи ще мали час Для виготовлення вогнетривкого посуду з глини і спорудження особливої печі, в якій можна перегнати залізний купорос після його одержання. Всі ці роботи закінчилися 18 травня, д"сь на той час завершувалися і відомі нам хімічні иронеси в купі дерева й сланцю. Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф під мудрим Сайресовим керівництвом стали майстрами на всі руки. А втім, біда — найкраща вчителька: нікого так не слухають і ні в кого так не вчаться! Коли перепалили всю купу колчедану, внаслідок хімічних перетворень було одержано залізний купорос, сірчанокислий алюміній, кремненезем, рештки вугілля і золу. Все [135] це висипали в посудину з водою, збовтали, дали осісти й злили, внаслідок чого одержали розчин залізного купоросу і сірчанокислого алюмінію, а решта речовин лишилися на дні посудини у вигляді нерозчинного осаду. Рідину частково випарували, при цьому відклалися кристали залізного купоросу, а невипарувану воду з купоросом алюмінію лишили без ужитку.,
Тепер Сайрес Сміт мав чимало кристалів залізного купоросу, з яких належало добути сірчану кислоту.
У промисловій практиці для виробництва сірчаної кислоти потрібне досить дороге обладнання. Необхідні цілі заводи із спеціальними лабораторіями, приладами з платини та камерами із свинцевими стінками, які не піддаються дії кислоти і в яких відбуваються всі хімічні процеси і таке інше. Інженер, звичайно, нічого того не мав, зате знав, що у Богемії, наприклад, сірчану кислоту виготовляють простішим способом, що дає навіть кращі наслідки, — одержують кислоту вищої концентрації. Саме так добувають так звану кислоту Норхаузена.
Щоб одержати сірчану кислоту, Сайресові Сміту лишалося здійснити лише одну, останню, операцію: розпекти у закритій посудині кристали залізного купоросу, аби сірчана кислота виділилася з них у вигляді пари, а пара, конденсуючись, перетворилася в сірчану кислоту.
Для перегонки послужила вогнетривка глиняна посудина, куди всипали кристали, і піч, завдяки якій мало відбутися дистилювання сірчаної кислоти. Перегонку й конденсацію колоністи робили бездоганно, отож 20 травня, через дванадцять днів після початку всього процесу, інженер дістав дуже сильний реактив, який він планував використати з різною метою.
Але вавівда йому знадобився тол реактив? Перш за все, аби одержати надалі ще й азотну кислоту. Тепер це було неважко: обробивши сірчаною кислотою селітру, він — також шляхом дистиляції — домігся виділення азотної кислоти.
Та, врешті-решт, для чого йому потрібна азотна кислота? Цього товариші ще не знали — він досі не розкрив їм остаточної мети усіх здійснених робіт.
Тим часом інженер неухильно наближався до мети, і останні його досліди дали нарешті ту речовину, для одержання якої всі вони поклали стільки пращ.
Одержавши азотну кислоту, інженер долив до неї гліцерину, попередньо згустивши його шляхом випарювання у водяній бані, і дістав, навіть не використовуючи охолоджувальної [136] суміші, кілька пінт жовтуватої, схожої на олію рідини.
Завершальну операцію Сайрес Сміт здійснив сам-один на значній відстані від Комина, — існувала небезпека вибуху — після чого прийшов до товаришів, несучи в руках посудину з добутою речовиною, і коротко заявив:
— Ось нітрогліцерин!
Справді, він добув жахливу речовину, вибухова потужність якої, можливо, в десять разів перевищує силу дії пороху і вже викликала безліч нещасливих випадків. Та все ж відтоді, як знайдено спосіб перетворювати її в динаміт, змішуючи з такими пористими речовинами, як цукор чи глина, що можуть убирати в себе цю страшну рідину, її використання стало безпечнішим. Проте на той час, коли колоністи опинилися на острові Лінкольна, динаміт іще не був відомий.
— І оце цією водичкою ви маєте намір висадити в повітря скелі? — досить недовірливо запитав Пенкроф.
— Так, друже, — відповів Сайрес Сміт. — І потужність цього нітрогліцерину зросте ще більше через надзвичайну твердість граніту та його великий опір вибуховій силі.
— А коли ми це побачимо, пане Сайресе?
— Завтра, як тільки продовбаємо шурф для вибухівки, — відповів інженер.
Наступного дня, 21 травня, зі сходом сонця мінери вирушили на східний берег озера Гранта, край якого був лише за п'ятсот кроків від морського узбережжя. У цьому місці плоскогір'я було нижче рівня води в озері, і її стримував тільки високий гранітний берег. Не викликало сумніву, що, коли, висадити його з повітря, води озера ринуть у вилом і утворять потік, який, пробігши пологою площиною узвиш-' шя, поллється водоспадом на морський берег. Внаслідок цього знизиться загальний рівень води в озері і відкриється отвір теперішнього стоку води, а це й було кінцевою метою колоністів.
Отже, Сайрес Сміт мав намір висадити в повітря гранітний берег. За його настановами Пенкроф, озброївшись кайлом, точними й сильними ударами став довбати шурф у кам'яній стіні. Граніт почали довбати біля горизонтальної основи берега, і шурф спрямували навскоси таким чином, щоб його дно опинилося значно нижче від рівня води в озері. Сила вибуху, розбивши скелю, повинна була дати воді широкий вихід і помітно знизити її рівень. Робота тривала довго, адже інженер хотів улаштувати надзвичайно нотужний вибух, використавши для цього не менше десяти [137] літрів нітрогліцерину. Проте Пенкроф і Наб, працюючи по черзі, довбали скелю з таким запалом, що до четвертої вечора мали готовий шурф.
Лишалося вирішити, як викликати спалах вибухівки. Як правило, для цього застосовують запальні патрони з гримучої ртуті, що й викликають вибух нітрогліцерину. Тобто для вибуху потрібен поштовх, а якщо нітрогліцерин просто запалити, то він горітиме, але вибуху не станеться.
Сайрес Сміт, звичайно, міг виготовити запальні патрони. Гримучої ртуті він не мав, та завдяки азотній кислоті міг одержати речовину, подібну до пороху з бавовни. А досить було опустити в нітрогліцерин патрон із тим порохом і підпалити його ґнотом, як він, спалахнувши, викликав би вибух.
Але інженер знав, що нітрогліцерин може вибухати від удару, і вирішив використати що його властивість, а якщо не пощастить, удатися до іншого способу.
Справді, варто налити кілька крапель нітрогліцерину на камінь, вдарити по них молотком — і станеться вибух. Та той, хто вдався б до такого досліду, сам став би його жертвою. Отож Сайрес Сміт вирішив установити над шурфом із нітрогліцерином козли і причепити на мотузці важкий залізний брус. Другу мотузку, просякнуту сіркою, мали прив'язати посередині першої й протягти по землі на відстань кількох футів від шурфу. Варто її підпалити, і вогонь, добігши до її кінця, підпалив би першу мотузку, а та, перегорівши, розірвалася б і важкий залізний брус щосили вдарив би по нітрогліцерину.
Колоністи встановили цей пристрій, потім інженер звелів їм відійти чимдалі, налив у шурф нітрогліцерину таким чином, щоб невелика його кількість опинилася на камені під уже підвішеною залізякою.
Зробивши все це, Сайрес Сміт. запалив вільний кінець мотузки, нросоченої сіркою, і повернувся до своїх товаришів у Комин.
Мотузка мала '"піти хвилин двадцять п'ять; і справді, через двадцять п'ять хвилин стався вибух, що його важко й описати. Здавалося, задвигтів увесь острів аж до надр. Високо в повітря полетіли купи каміння, наче при виверженні вулкана. Сила повітряної хвилі була така, що захиталися кам'яні брили Комина. А колоністи хоч і були на відстані двох миль, попадали на землю.
Потім вони схопилися на ноги, вибігли зі свого сховища і, вибравшись на плоскогір'я, кинулись до того берега, де стався вибух... [138]
І тут потрійне "слава!" вихопилося у них із грудей! V гранітному березі озера зяяв широкий отвір! Вируючи й пінячись, із нього вирвався на плато широкий потік і, досягнувши його краю, зірвався водоспадом із висоти трьохсот футів на берег моря!
РОЗДІЛ XVIІІ
Пенкроф уже ні в чому не сумнівається, — Колишній водостік озера. — Підземний хід.— Дорога крізь гранітний масив, —Зникнення Топа.— Центральна печера.— Нижній водостік.— Таємниця.— Допомогло кайло.— Повернення.
Інженерів план здійснився, але за своїм звичаєм він не висловлював ніякого задоволення, а, стиснувши губи, стояв і мовчки дивився на наслідки свого задуму. Тим часом Гер-берт не приховував захоплення, Наб підстрибував з радощів, а Пенкроф тільки похитував великою головою і тихо повторював:
— Оце-то робота! Ну й інженер!..
Що й казати, нітрогліцерин здійснив неймовірне. Отвір, пробитий у березі озера, був такий великий, що новий водостік виявився принаймні утричі більшим, ніж попередній. Внаслідок цього незабаром після вибуху рівень води в озері мав знизитись щонайменше на два фути.
Колоністи повернулися до Комина по кайла, кілки is залізними наконечниками, мотузки, а також по кресало і трут; узявши все необхідне, вони повернулися на плоскогір'я, їхній маленький загін, як завжди, не полишав Топ.
Дорогою моряк не витримав і запитав інженера:
— А чи знаєте ви, пане Сайресе, що тією лепською настоянкою, яку ви приготували, можна висадити в повітря Цілий наш острів?
— Безумовно. І острів, і цілі континенти, і навіть земну кулю, — відповів Сайрес Сміт. — Усе залежить від її кількості.
— А не можна використати отой нітрогліцерин для зарядів у вогнепальній зброї? — запитав моряк.
— Ні, Пенкрофе, нітрогліцерин має надто велику вибухову силу.