Тоді взяла його руку й поклала собі на плече.—А-а, розумію,— промовив він.— Ти хочеш поїхати з кимось іншим.
— Так. Зараз я не можу пояснити. Пізніш я все розповім. Але мати ніколи не зрозуміє. Вона не пустить мене, якщо знатиме, що це не ти.
— Розумію...— Рука його лежала, мов нежива. Еллі підтримувала її.— Ти хочеш поїхати з іншим хлопцем.
Вона засміялася, коротко й тихо.
— Не будь дурником. Звичайно, в цій компанії буває й хлопець. Ти цих людей не знаєш, і я теж з ними більше не Побачуся до весілля. Але мама цього б не зрозуміла. Отож я тебе й прошу. Зробиш це?
— Так. Тут нічого такого нема. Якби ми не могли довіряти одне одному, навіщо тоді й одружуватись?
— Твоя правда. Ми повинні довіряти.— Вона відпустила його руку й подивилася на нього пильно й задумливо, з холодною допитливістю і зневагою.— І ти зробиш так, щоб мати...
— Можеш покластися на мене, ти знаєш.
— Так. Думаю, що можу.— Вона раптом простягла руку.— Прощавай.
— Прощавай?
Вона ще раз пригорнулась до нього й поцілувала.
— Обережно! — похопився він.— Хтось може...
— Справді. Ну, то бувай. До того часу, коли я поясню.— Вона відхилилася назад і подивилась на нього задумливим поглядом, заглиблена вже у щось інше.— Гадаю, що більш ніколи я не завдаватиму тобі таких клопотів. І може, це піде тобі на користь. До побачення.
Це було в четвер пополудні. У суботу вранці, на світанку, коли Поль зупинив машину перед темним будинком, Еллі, наче поставши вмить хтозна-звідки, вже бігла через моріжок. Ще не встиг він вийти з машини, щоб відчинити дверцята, як вона вскочила в машину і вже сиділа, пориваючись усім тілом вперед, збуджена й нетерпляча, як дике звіря, що втікає від переслідувача.
— Швидше! — вигукнула вона.— Швидше! Швидше їдьмо!
Але він не рушав ще якусь хвильку.
— Пам'ятаєш, що я тобі казав про нашу майбутню зустріч? Значить, згода?
— Так, згода. Кажу ж тобі, я вже не боюся. Швидше! Швидше їдьмо!
А потім через десять годин, коли дорожні знаки Мілс-сіті почали чимраз частіше виростати перед машиною і зникати за нею, немов свідчення невідворотності того, що сталося,— Еллі озвалась:
— Отже, ти не одружишся зі мною? Ні?
— Я вже скільки разів казав тобі це.
— Казав. Але я не вірила. Не вірила тобі. Я думала, що коли ми... Що після того, як... А тепер, виходить, я вже нічого не можу зробити?
— Ні,— відповів він.
— "Ні",— повторила вона. І почала сміятись, дедалі голосніше.
— Еллі! Перестань! — вигукнув він.
— Гаразд,—погодилася вона.—Я просто подумала про мою стару. Вона зовсім вискочила у мене з голови.
Зупинившись на повороті сходів, Еллі чула, як у вітальні внизу Поль розмовляє з її дядьком і тіткою. Вона стояла непорушно, поринувши в задуму, сама — втілена цнота й незайманість, стояла у такій позі, наче на мить опинилася в місці, де можна забути, звідки ти прийшов і куди йдеш. Годинник у холі вибив одинадцяту, і вона тихо зрушила з місця, піднялася сходами й увійшла до кімнати своєї кузини, де мала спати цю ніч. У низькому кріслі біля туалетного столика, заваленого всіляким дівчачим дріб'язком — пляшечками, коробочками пудри, фотографіями, поряд з дзеркалом, за рамку якого було ввіткнуто кілька бальних програмок,— сиділа бабуся. Еллі зупинилася. Цілу хвилину вони дивились одна на одну, перше ніж стара жінка заговорила:
— Мало того, що ти обманюєш своїх батьків і друзів, то ще привозиш негра в гості до мого сина!
— Бабусю! — мовила Еллі.
— Примушуєш мене сідати за один стіл із негром!
— Бабусю! — Еллі кричала пронизливим шепотом, обличчя її було знеможене й скривлене від болю. Вона прислухалась. Хтось підіймався сходами, чулися голоси — її тітки й Поля.— Цить! — вигукнула Еллі.—> Цить!
— Що? Що ти кажеш?
Еллі підбігла до крісла, нахилилась і затулила долонею тонкі, безкровні уста старої, і обидві — одна в нестямі з напруження, а друга з люті — втупились одна в одну, поки кроки й голоси за дверима віддалилися й затихли. Еллі прийняла долоню. Вона вихопила з-за рамки дзеркала одну з бальних програмок, до якої був прив'язаний шовковою шворочкою малесенький кумедний олівчик, і написала на звороті: "Він не негр, він учився у Вірджінії й Гарварді і всюди".
Стара прочитала й підвела погляд.
— Гарвардський університет я можу зрозуміти, але не Вірджінський. Глянь, яке в нього волосся, які нігті, коли тобі треба доказів. Мені доказів не треба. Я знаю вже чотири покоління з його роду.— Вона повернула програмку Еллі.— Він не повинен ночувати під цим дахом.
Еллі взяла іншу програмку й швидко черкнула: "Він залишиться на ніч. Він мій гість. Я його запросила. Ти моя бабуся, тож невже ти хочеш, щоб я поставилася до гостя так, як не ставляться й до собаки?"
Стара прочитала написане і так і лишилась сидіти з програмкою в руці.
— Він не повезе мене до Джефферсона. Я й ноги не поставлю в його машину. І ти теж. Ми поїдемо додому поїздом. Ніхто з моїх рідних більше ніколи з ним не поїде.
Еллі схопила ще одну програмку й розлючено черкнула:
"Я поїду. Мені ти не заборониш. Тільки спробуй". Стара прочитала й подивилась на Еллі. Погляди їхні схрестилися.
— Тоді я розповім твоєму батькові.
А Еллі вже знову писала. Ледве встигла вона скінчити, як уже підсунула аркушик бабусі, і відразу, ще й не прийнявши руки, спробувала забрати його назад. Але стара встигла затиснути краєчок програмки пальцями, і вони знову схрестилися поглядами, а той аркушик зв'язував їх, наче якась дивовижна пуповина.
— Віддай! — вигукнула Еллі.— Віддай мені!
— Пусти! — стояла на своєму стара.
— Стривай! — пронизливим шепотом вигукнула Еллі, тягнучи аркушик до себе, силкуючись викрутити його з рук старої.— Я помилилась. Я...
Напрочуд спритним рухом бабуся вивернула програмку на другий бік, коли Еллі вже майже вирвала її.
— Ох,— перевела подих стара і прочитала вголос: — "То й скажи йому. Що знаєш". А-а, ти, я бачу, не скінчила. То що я знаю?
— Так,— промовила Еллі.— І розлючено зашепотіла: — Скажи йому. Скажи, що сьогодні вранці ми пішли вдвох у кущі й пробули там дві години. Оце й скажи!
Стара жінка старанно склала програмку і мовчки підвелася.
— Бабусю! — вигукнула Еллі.
— Подай мою тростинку,— сказала стара,— Онде під стіною.
Коли вона вийшла, Еллі замкнула двері й пройшла через кімнату. Після цього дістала з шафи халат кузини і стала повільно роздягатись, раз у раз позіхаючи на весь рот.
— Боже, яка я стомлена! — сказала вона вголос, укотре вже позіхнувши. Тоді сіла за туалетний столик і заходилася манікюрити нігті. Час від часу вона позирала на невеличкий годинник з інкрустацією зі слонової кістки на столику.
Нарешті годинник під сходами почав вибивати північ. Еллі посиділа ще з хвилинку, схилившись головою до своїх наманікюрених нігтів і прислухаючись до останнього удару годинника. Потім подивилась на годинник біля себе. "Щоб це я з тобою їздила поїздом!" — промайнула в неї думка. На її обличчі, коли вона дивилася на годинник, проступив той самий пекучий розпач, що й удень. Еллі підійшла до дверей і вийшла в темний хол. Боса, з похнюпленою головою, вона стояла там у темряві й захлиналася тихим плачем, по-дитячому вражена своїм безталанням. "Все проти мене,— подумала вона.— Все". Коли вона рушила далі, витягши перед собою руки, ходи її не було чутно. У темряві Еллі так напружувала зір, що очі аж наче вивернулись на другий бік і дивились у глибину черепа. Вона ввійшла до ванної кімнати й причинила за собою двері. Тоді поспіх і гарячкове бажання діяти охопили її знову. Вона підбігла в куток, до стіни, за якою була кімната для гостей, і, приклавши трубкою (ВДЛоні до уст, прошепотіла: "Полю! Полю!" — стримуючи віддих, поки її гарячковий шепіт завмирав на холодній штукатурці. Вона зіщулилась, незграбна в чужому халаті, її невидющі очі метались по темряві в бездонному розпачі. Еллі підскочила до туалету, намацала кран і зробила так, щоб вода скрапувала тихіше й монотонніше. Потім прочинила двері й стала на порозі. Годинник унизу вибив пів на першу. Вона стояла, завмерши на місці, і тільки дрібно тремтіла, немов з холоду, коли годинник вибив першу годину ночі.
Еллі відразу почула, як Поль вийшов з кімнати для гостей. Вона чула, як він ішов через хол, як його рука намацувала вимикач. Коли запалилося світло, Еллі усвідомила, що очі в неї увесь час були заплющені.
— Ти чого тут? — озвався Поль. На ньому була піжама її дядька.— Що ти, в чорта...
— Зачини двері,— прошепотіла вона.
— А нехай тобі! От ненормальна. Зовсім здуріла!
— Полю!
Еллі міцно вчепилася в нього, наче боялася, що він утече. Вона причинила за ним двері й уже навпомацки шукала засувку, коли він схопив 'її за зап'ясток.
— Випусти мене звідси! — просичав він.
Вона прихилилася до Поля, тремтячи й не відпускаючи його. її зіниці розширились.
— Вона розповість батькові. Завтра розповість батькові, Полю.
Коли змовкав її шепіт, чути було, як неквапливо й тихо крапає вода.
— Що розповість? Що вона знає?
— Обійми мене, Полю!
— Овва! Пусти! Ходімо звідси.
— Розповість. Але ти можеш щось зробити. Від тебе залежить, щоб вона не розповіла.
— Що зробити? Хай йому чорт, ти пустиш мене?
— Вона хоч і розповість, але тоді це вже буде байдуже. Пообіцяй, Полю. Скажи, що ти це зробиш.
— Що я з тобою одружуся? Ти це маєш на увазі? Я вчора тобі сказав, що цього не буде. Пусти мене, кажу!
— Добре. Добре вже,—пристрасно зашепотіла вона.— Я вже вірю тобі. Спершу я не вірила, але тепер вірю. Тобі й не треба одружуватись зі мною. Ти можеш і без цього допомогти.—Вона пригорнулася до нього тілом, обвила його своїм волоссям, вся — зваблива й спокуслива обіцянка.—Тобі не обов'язково одружуватися зі мною. Але ти зробиш?
— Що зроблю?
— Слухай. Пам'ятаєш той поворот на дорозі, де низенька біла огорожа над глибоким проваллям? Якби машина пробила ту благеньку огорожу...
— То й що?
— Слухай! Ти повезеш її в машині. Вона нічого не знатиме, не встигне й запідозрити. А та благенька огорожа не здержить машини, і всі скажуть, що це нещасливий випадок. Вона стара, їй багато не треба, може, самого струсу вистачить, а ти молодий, і може, навіть і не... Полю! Полю! — Еллі говорила дедалі тихіше й слабше, і ревне бажання та розпач бриніли в її голосі, що поволі кволішав, а він стояв і дивився на її сполотніле обличчя, на її очі, які манили запаморочливо звабливою обіцянкою.— Полю!
— А ти де будеш весь цей час? — Вона не ворухнулася, обличчя її було як у сновиди.—Ага, ясно.