Бо раніше од книг радіяція була, тож і лєчили тих, у кого книга. Але ж тепер уже все одно, двісті років минуло. То така традиція. Я чув.
Тесть очима світло я-як пустив. Сильно. По підлозі я-як шкрябонув, аж трохи мостину не вивернув.
— Бенеди-и-икте! Ану, йди сюди, любицця будемо! — озвалась Оленька з сусідньої світлиці.
— Лежи, чекай! — прикрикнув тесть. — У нас служебна розмова! Міровозрєнческа!.. Тож, почнемо спочатку... То не в книгах Болєзнь, дорогенький, а в головах.
— Наче нежить, чи шо?
— Гірше. От ти кажеш: гвіздки. Гаразд. Раніше гвіздків не знали, так?
— Так.
— То шо, без гвіздків краще було?
Бенедикт подумав.
— Гірше було.
— Ото-о-ож. Тобто, раніше було гірше. А зараз краще. Кумекаєш?
— Та наче кумекаю.
— А ще раніше — ще гірше. А раніш за все — і вобше Взрив. То він шо, шось хароше, як по-твоєму?
— Не приведи Господи!
— Ото-о-о-ож. Тобто, куди нам треба рухатись? — уперед. Ти коли по вулиці йдеш, хіба задкуватимеш? Нє, ти будеш уперед дивитися. Для того й очі на голові, а не на дупі, так же ж? Природа нам вказівку робить.
— А й справді так, — визнав Бенедикт.
— Тільки уперед, і не інакше. А я, скажімо, позаяк я є Головний Санітар, шлях освітлюватиму. — І пустив промінь, все одно як місяць зійшов. — Тепер тобі прояснило?
— Нє, — сказав Бенедикт.
— Знов нє. Та шо ти будеш дєлать... Ну гаразд. Сильна в нас одсталость, — пояснив тесть, — у обчестві. Але ж людина людині — брат. Ану, хіба ж може брат братові не помогти? Хто він після того буде? Поганець, нехароший! Помогти, підтримати — то найперше діло. А то деякі так розсуждають: мовляв, моя хата з краю. То добре?
— Та, ма'ть, недобре. То мараль.
— Авжеж. А як йому помогти?
— Не знаю.
— А ти подумай.
— Та не знаю я... Мо', нагодувать?
— Хе! Оце надумав! Та якшо годувать та годувать, годувать та годувать, люди й працювати кинуть. Один ти й працюватимеш, ото й будеш сам-один горбатицця. А якшо в тебе харчі закінчаться? Де ж іще узяти? Звідки ж харчі, як ніхто не працює? Нє! Далі думай.
Бенедикт став думати: як же його помогти братові. Щоправда, у нього, у Бенедикта, брата не було, тож і думати було невдобно. Уявлявся хтось надокучливий, довготелесий: сидить ото на тубареті, скиглить: "Бра-а-ате... Поможи-и-и... Поможи-и-и, бра-а-ате..." І не хочеш, а по шиї даси.
— Може, шось постерегти? Поки він там ходить?
— Та да-а-а-а-а-а. Отак і стій стовпом аж до вечора. А він тим часом — по молодичках.
Бенедикт розсердився на брата: ти гля, яке стерво! Шо ж йому нада?
— Здайоссі, — покивав головою тесть. — Ну, гаразд. Давай ми з тобою ще отак подумаємо. Ти ріпу садив?
— Садив.
— Значить, садив. Гаразд. Тож техніку знаєш: посадив ріпу і чекай. Чекаєш ти, скажімо, ріпу, — а виросте бозна-шо. Половина — ріпа, половина — бур'яни. Ти бур'яни полов?
— Полов.
— Гаразд. Значить, знаєш. То шо ж тобі пояснювать. Якшо ріпу вчасно не прополеш — весь город бур'янами позаростає. А крізь бур'яни ріпа навіть і не проб'ється. І шо? Нема чим нагодувати, нема чого й вартувати. Ото-ож!
— Та да-а-а, — визнав Бенедикт.
— Ще б пак. А тепер слухай сюди. "Рєпку" читав? Переписував?
— Скаску? Читав: пасаділ дєд рєпку, вирасла рєпка бальшая-прєбальшая.
— Еге ж. Тільки то не скаска. А притча.
— Шо воно за притча?
— Притча єсть рукавадяща вказівка в облегчоній для народу формі.
— А шо ж тут указано? — здивувався Бенедикт.
— Бач, погано ти її читав! Тягне дєд рєпку, а витягнуть не може. Зве бабку. Тянуть-патянуть, витягнуть не можуть. Ще там когось пазвалі. Нема діла. Пазвалі мишку, — та й витягли рєпку. Як це розуміть? А так і розуміть, шо нема нам куди без мишака. Мишак — наша апора!
А й справді! Оце як тесть пояснив, — так усе й зрозуміло, все зійшлося. От уже розумаха.
— Так шо в обчем і целом, — зробив тесть висновок, — картина в нас получаєцця така: калєктів спираєцця на мишака, позаяк він є краєугольний камінь нашого щасливого битія. Це я тобі обчественну науку роз'ясняю, тож головою не верти. І спираючись такім образом, загрібає все, шо бачить. Ріпу — то ріпу, а нема ріпи, — то й хвощі, навіть і ржавлю.
— Оце вже точно. Правду кажете. У мене минулого року всю ржавлю поперли з комірчини! Я прийшов, — двері навстіж, все повиносили!
— Харашо, це вже ти, я бачу, думати почав. Ану, як ти понімаєш своє заданіє?
— Яке?
— Яке! Та полоти ж!
Бенедикт гарненько подумав.
— Полоти?.. Гм. А шо, треба полоти?.. А-а-а-а! Крадіїв ловити?
— Яких ще крадіїв!.. Та ти думай! Хто в нас крадії?
— Крадії? Це які крадуть.
— Ну? А хто краде?
— Хто краде... хто краде... та всі крадуть.
— Ото-ож! — засміявся тесть. — Всі крадуть! І кого ж ти ловити надумав? Себе самого, чи шо? Який ти смішний, їй-бо.
Тесть одкрив рота і посміявся всмак. Бенедикт одвернувся: ой, смердить у нього з рота — страшне.
— Ну, то як ти розумієш своє заданіє?.. Здайоссі?.. Та лєчить же! Лєчить треба людей, золотенький ти мій!
Бенедикт обімлів.
— Хто — я?
— Ну, а хто ж? Ти, хто ж іще! Оце тільки сало нагуляєш, — малий гак тобі дам, а як звикнеш трохи, руку наб'єш, — і до великого дослужишся.
— Я не можу, нє, нє, нє, я не можу, та як це... я не можу гаком, нє, нє, нє... тьху, тьху, тьху, не можу, нє, нє, нє...
— Оце так-так! Я ж тобі, здається, так усе поясняв, а ти ж так наче добре слухав, і на тобі: не можу! А ти через "не можу"! Є в тебе долг перед обчеством, чи нема? Народ до світлої жизні має прийти, чи ні? Братові помогти треба? Треба! І не сперечайся. Заданіє в нас, дорогенький, благородне, а народ одсталий, недостатньо розуміє. Страхи дурні, плітки розпускає. Дикість!
Бенедикт аж прямо затужив. Бач, тільки-тільки усе пойняв, а тесть знов якось так повернув — і знов нічого не понятно, і тільки туга на серці.
— То шо: книг читать не можна?
— Чо' це не можна? — здивувався тесть. — Читай собі на здоров'ячко, в мене отих книг старопечатних — ціла бібліотека, є й з картинками. Я тобі доступ зроблю.
— А нашо ж тоді лєчить?
— Знов за рибу гроші! Тому шо Болєзнь!
— Нічого не понімаю...
— Не все зразу. Поймеш.
— А оце ж... ви казали, мишак — наша апора. А чо' ж тоді у нас у будинку мишаків нема?
— А того в нас мишаків нема, шо в нас жизня духовная. Нам мишаків не нада.
УК
Старопечатних книг у тестя — цілий склад. Коли Бенедикт доступ до книг отримав — овва-а-а-а-а-а! — йому й очі розбіглися, і ноги підкосилися, і руки затрусилися, а в голові аж запаморочилося. Світлиця така простора, на самому верхньому поверсі, та ще й з вікнами, а уздовж стін полиці, полиці, полиці, а на полицях книги, книги, книги! І великі, і маленькі, всякі. Які зовсім малі, може з долоньку будуть, — а букви в них великі. А які великі — а букви в них малі. Є книги, — а в них картинки, та не прості, а кольорові! Їй-бо, кольорові! Ціла книга кольорових картинок, а на них дівки голі, рожеві, — і на траві сидять, і на тубареті, і рачки, і по-всякому! Є худі як жердина, а є й справненькі. Оно, одна на ліжко вилазить і ковдрочку одкинула, — самий сок. Гарненька.
Далі погортав, — якісь хлопці кудись ідуть, ідуть, ідуть та граблі несуть, — мабуть, ріпу садити.
Потім море, а на ньому човен, а над ним на палицях — простирадла. Мабуть, випрали і сушать. Так воно й зручно: води ж у морі оно скільки.
Знов назад перегорнув, де дівка на ліжко лізе. Хароша дівка. На Оленьку схожа, тільки личко без сметани.
Потім ще багацько голубчиків на звірях сидять, — а ті звірі на козляка схожі, тільки без бороди. Тесть казав: то кінь. Тобто — конь. А-а-а-а-а. Так от він, значить, який — "конь". Який страшний. А голубчики, бач, сіли на нього і не бояться.
Потім квітки різнокольорові. Горщик, а з нього квітки стирчать. Нецікаво. Потім взагалі все завазюкане, хтозна шо воно таке, не розбереш. Теж нецікаво. Потім ще погортав, а там картинка: нічого нема, один лист білий, а посередині чорна дірка квадратна. І більш нічого. Начебто всьому кінець. Дивився на дірку, дивився, — чогось раптом так настрахався, як ото уві сні. Бігом книгу закрив і кинув.
У других книгах теж картинок бозна-скільки. Бенедикт три дні на підлозі сидів, гортав. Господи, Боже мій, і чого там тільки не понамальовано! Дівчата такі прехороші з дитинкою сидять, посміхаються, а вдалечині дороги білі, пагорби зелені, а на пагорбах міста понавистроєні, та такі ж усі світлі, блакитні чи рожеві, наче зоря. Дядьки сурйозні, поважні, на голові шапка, як наче блин, на грудях ланцюг жовтий, рукави пишні, як жіночі. А то ще ціла юрба голубчиків, і малі дітки з ними, і всі голі, тільки ганчірки кольорові на них понамотані, і наче кудись угору летять, а квітів та вінків понабирали із собою, — хтозна скільки. То вони, мабуть, всім кагалом полоть ходили, а погані люди їх пограбували, сіряки познімали.
Одного разу шось таке знайоме попалося — ти гля, "Дєман". Точно. Той, шо Федір Кузьмич тоді подарував. Бенедикт довго сидів — аж йому ноги заніміли, дивився на "Дємона", думав. Бо одне, бач, діло — когось слухать, а зовсім інше — самому побачить: таки правда, не збрехали, то не Федір Кузьмич книги пише, а інші голубчики. Сподобався, мабуть, Федіру Кузьмичу, слава йому, оцей Дєман, він тоді цоп — та й вирвав картинку з книги. Ти гля, який, маленький-швиденький. А на душі ж гірко: обдурив, бач, памороки забив, за дурня Бенедикта мав.
Після отих книг сни снилися кольорові, ще й серце калатало. Найчастіше горби зелені, травою-муравою вкриті, та дорога, і нібито біжить Бенедикт по тій дорозі легкими ногами, і дивується: наскільки ж легше стало бігати! А на горбах дерева, а тінь од їх різьблена і тремтлива: сонце грає, крізь листя просвічує, по траві-мураві танцює. А він собі біжить та сміється: ой, до чого ж легко, от би комусь розповісти! А нікого нема, всі нібито поховалися. То й нехай: вийдуть, як треба буде, разом із Бенедиктом сміятимуться! А де це він біжить — не знає, а тільки хтось його чекає і радіє, похвалити хоче: хароший Бенедикт, хароший!..
А то ще він нібито літать уміє. Невисоко, правда, і недовго, та все одно уміє. А то теж на дорозі, та нібито кругом темно. І тепло. То, мабуть, влітку. А на Бенедиктові штані білі, і сорочка теж біла. А він нібито здогадався: якшо від землі ногою відштовхнутись, а потім спину отако вигнути, а руками, як жаба, загрібати, то прямо у повітрі можна пливти, аршин із десять можна пропливти.