Воїни лорда Шорбі приєднались до воїнів сера Деніела. Таким чином людей і зброї було більше, ніж досить, для того, щоб захистити будинок і щоб зловити ворога, який десь причаївся тут, якщо ще не встиг зникнути.
Тим часом труп шпигуна понесли через сад до монастирської церкви.
І тільки тоді, коли вся метушня закінчилась і настала повна тиша, обидві дівчини витягли Річарда Шелтона з його схованки і розповіли йому про все, що тут відбувалось. Він, в свою чергу, розповів їм про те, як у кімнату прокрався шпигун, як цей шпигун, нишпорячи по кімнаті, знайшов китицю від його пояса, і таким чином виявив, що в кімнаті знаходиться сторонній, розповів про те, як шпигун був убитий.
Джоанні стало млосно, і вона прихилилася до закритої килимом стіни.
– Це не дасть нам майже ніякої користі, – сказала вона. – Зрештою мене все одно завтра вранці повінчають!
– Що! – скрикнула її подруга. – Адже ж тут наш паладин, який розганяє левів, як мишей! Ти, мабуть, не дуже віриш йому. Але послухайте, приборкуваче левів, втіште нас хоч трохи, дайте нам почути сміливу пораду.
Дік збентежився, коли йому так зухвало кинули у вічі його власні хвалькуваті слова; він, хоч і почервонів, проте заговорив рішучим голосом.
– Ми справді в дуже скрутному становищі, – сказав він. – І все ж, якби мені пощастило вибратись з цього будинку хоч на півгодини, даю вам слово, все було б гаразд; а щодо вінчання, то йому можна перешкодити.
– А щодо левів, – передражнила дівчина, – то вони будуть розігнані.
– Прошу вибачити мені, – сказав Дік, – але я зараз не нахваляюсь і не жартую, а говорю серйозно і прошу вашої допомоги або поради, бо якщо я не пройду повз цих вартових і не виберусь з цього будинку, то нічого не зможу зробити. Прошу вас, зрозумійте мене вірно.
– Чому ти говорила, що він необтесаний, Джоанно? – запитала дівчина. – Ручаюсь, що в нього добре підвішений язик: коли потрібно, його мова дотепна, ніжна або смілива. Що тобі ще потрібно!
– Ні, – з легкою посмішкою зітхнула Джоанна, – мого друга Діка, безсумнівно, підмінили. Коли я вперше зустріла його, він справді був грубий. Але все це дрібниці. Ніхто мені не допоможе в моєму горі, і я повинна стати леді Шорбі!
– В такому разі, – сказав Дік, – я рискну на щастя. На монаха мало звертають уваги, і якщо я знайшов добру фею, яка привела мене сюди, нагору, я можу знайти іншу, яка поведе мене вниз. Як звали цього шпигуна?
– Раттер[З9], – відповіла юна леді. – Ім'я, яке дуже йому пасувало. Але що ви задумали, приборкуване левів? Що ви збираєтесь робити?
– Спробую пройти повз вартових, – відповів Дік. – А коли хто-небудь з них зупинить мене, я спокійно скажу, що йду молитися за Раттера. В церкві вже, очевидно, моляться за його грішну душу.
– Витівка досить примітивна, – відповіла дівчина, – але все ж може вдатись.
– Ні, – сказав молодий Шелтон, – це не витівка, а просто сміливість, яка в скрутну хвилину найбільше допомагає.
– Ви маєте рацію, – сказала вона. – Гаразд, йдіть в ім'я Діви Марії. І хай небо охороняє вас! Ви залишаєте тут нещасну дівчину, яка кохає вас, і другу дівчину, яка є вашим найближчим другом. Заради нас будьте обережні і не ризикуйте своїм життям.
– Ну, йди, Діку, – додала Джоанна. – Так чи інакше, тобі однаково загрожує небезпека і там, і тут. Ти забираєш з собою моє серце. Хай святі захистять тебе!
Дік пройшов повз першого вартового з таким впевненим виглядом, що той тільки поворухнувся і здивовано поглянув на нього; але на другій площадці воїн перепинив йому списом дорогу і запитав, що він тут робить і куди йде.
– Pax vobiscum! – відповів Дік. – Я йду помолитися за душу цього бідного Раттера.
– Охоче вірю, – відповів вартовий, – але вам самому йти не можна.
Він перехилився через дубові поруччя сходів і пронизливо свиснув.
– До вас іде якийсь чоловік! – крикнув він і дав Діку знак проходити.
Внизу біля підніжжя сходів стояла варта, чекаючи на нього; і, коли він ще раз повторив свої слова, командир охорони наказав чотирьом воїнам провести його в церкву.
– Не давайте йому можливості вислизнути, молодці, – сказав він. – Відведіть його до сера Олівера, якщо вам дороге життя!
Відчинили двері. Двоє воїнів узяли Діка під руки, третій йшов попереду з факелом, а четвертий, тримаючи напоготові лук, йшов ззаду. Так вони перейшли в непросвітній темряві ночі через сад і підійшли до слабко освітлених вікон монастирської церкви.
Біля західного порталу[20] стояв пікет запорошених снігом лучників, вони сховались під аркою від снігу й вітру. Провідники Діка перекинулися з вартою кількома словами, і їм дозволили увійти під склепіння святого храму.
Церква була ледве освітлена маленькими свічками, що горіли на великому олтарі, і двома лампами, які висіли під склепистим дахом перед усипальницями знатних родин. Посередині церкви в домовині лежав мертвий шпигун з набожно складеними руками.
Звідусюди чулося квапливе бурмотіння тих, що молилися; біля олтаря стояли навколішки постаті в рясах, а на сходах високого олтаря священик в ризах єпископа служив месу[2З].
Побачивши новоприбулих, один із закутаних в рясу людей піднявся на ноги і, наблизившись до них, запитав воїна, який ішов попереду, що привело їх у церкву. З поваги до служби і покійника вони говорили півголосом: але луна в цьому величезному порожньому приміщенні підхоплювала їх слова і глухо повторювала в бокових притворах церкви.
– Монах? – перепитав сер Олівер (бо це був він), вислухавши повідомлення лучника. – Брате мій, я не чекав вашого приходу, – продовжував він, звертаючись до молодого Шелтона. – Скажіть, будь ласка, хто ви і з чийого прохання ви хочете приєднати свої молитви до наших?
Дік, не знімаючи відлоги, що закривала його обличчя, зробив серу Оліверу знак відійти трохи вбік від лучників. Коли священик відійшов, він сказав:
– Мені не вдасться обдурити вас, сер. Моє життя у ваших руках.
Сер Олівер здригнувся, його щоки побіліли, деякий час він не міг промовити ні слова.
– Річарде, – сказав він, – я не знаю, що привело тебе сюди, але я не сумніваюсь в тому, що ти прийшов з лихими намірами. Та, незважаючи на це, в ім'я наших колишніх дружніх відносин, я не видам тебе. Ти будеш всю ніч сидіти в олтарі поруч зі мною; ти будеш сидіти там доти, поки мілорд Шорбі не повінчається, і всі не повернуться з церкви живими й здоровими додому. І якщо все буде гаразд, якщо ти не задумав нічого поганого, ти підеш звідси, куди захочеш. Але коли ти прийшов сюди, щоб пролити кров, кров ця впаде на твою голову. Амінь!
Священик набожно перехрестився, повернувся і вклонився олтарю. Після цього він сказав кілька слів солдатам і, взявши Діка за руку, провів його в олтар і посадив поруч з собою. Хлопець заради пристойності відразу ж опустився на коліна і, здавалося, поринув у молитву.
Проте думки його не були зосереджені на молитвах, а очі весь час блукали по боках. Він помітив, що троє з солдатів замість того, щоб повернутися в будинок сера Деніела, зручно вмостилися в боковому притворі.
Дік не сумнівався, що вони залишилися тут з наказу сера Олівера. Значить, він вскочив у біду. Тут йому доведеться провести всю ніч серед мерехтливих вогників свічок і примарних тіней і дивитись на бліде обличчя того, кого він вбив. Тут вранці йому доведеться побачити, як його кохану у нього на очах повінчають з іншим. Однак, він оволодів собою і вирішив терпляче чекати.
Розділ IV
У МОНАСТИРСЬКІЙ ЦЕРКВІ
В монастирській церкві міста Шорбі всю ніч молились, співали псалми, час від часу дзвонили дзвони.
По шпигунові Раттеру справляли багаті поминки. Він лежав так, як його поклали: руки схрещені на грудях, очі спрямовані вгору; а недалеко від нього сидів хлопець, що вбив його, і стривожено чекав наближення світанку.
Тільки один раз за цей час сер Олівер нахилився до свого полоненого.
– Річарде, – прошепотів він, – сину мій, якщо ти маєш на думці вчинити мені зло, я хочу запевнити тебе від щирого серця, що ти замишляєш проти невинної людини. Я сам визнаю себе грішним перед небом, але перед тобою я був безгрішний і таким є й зараз.
– Отче мій, – так само тихо відповів Дік, – повірте мені, що нічого проти вас у мене на серці немає; але щодо вашої невинності, то я ніяк не можу забути, як ви тоді незграбно виправдувались.
– Людина може заподіяти зло ненавмисне, – відповів священик. – Вона може діяти наосліп, виконуючи чужу волю і не знати справжніх намірів того, хто їй наказує. Так було й зі мною. Я справді заманив твого батька в пастку, але, хай буде моїм свідком Бог, який зараз бачить нас в цьому святому місці, я не знав, що робив.
– Можливо, – сказав Дік, – однак погляньте, яке дивне павутиння ви сплели: я ваш полонений, але я маю право судити вас, а ви погрожуєте мені смертю і цим намагаєтесь відвернути від себе мій гнів. Мені здається, що коли б ви все своє життя були чесною людиною і добрим священиком, вам не довелось би ні ненавидіти мене, ні боятися. А тепер будемо молитись. Я підкоряюся вам, бо мені нічого іншого не залишається робити, але я не хочу обтяжувати себе вашим товариством.
Священик зітхнув так важко, що майже збудив почуття жалю в серці хлопця, й опустив голову на руки, немов схиляючись під тягарем нещастя. Він більше не співав псалмів; Дік чув тільки, як стукотіли чотки в його пальцях і як він крізь зуби бубонів молитви. Через деякий час крізь кольорові шибки почав пробиватись сірий світанок; мерехтливі вогники свічок стали ледве помітними. З кожною хвилиною в церкві дедалі світлішало. І раптом у вікна з південно-східного боку пробилися рожеві промені сонця й заграли на стінах. Шторм закінчився; важкі хмари висипали сніг і помчали кудись далі а над землею, вкритою білою пеленою снігу, весело пробуджувався новий зимовий день. Заметушилися церковнослужителі; труну віднесли в покійницьку; на плитах зчистили всі плями крові, щоб вони своїм зловісним виглядом не оскверняли шлюбу лорда Шорбі.
Обличчя духовних осіб, які були такі скорботні протягом усієї ночі, повеселішали на честь веселої церемонії, що мала тут відбутися вранці. Наче сповіщаючи про наближення дня, в церкві з'явилися набожні прихожани. Одні з них падали перед гробницями на коліна і молилися, інші чекали своєї черги сповідатися.