Улоговина вивела їх на безлісий схил.
Але тут дорогу їм перегородило з півсотні вершників.
Один, верхи на сивкові, виїхав поперед шерег.
— Рейневан? Добре, що я тебе бачу, — сказав Прокоп Голий, прозваний Великим, верховний гейтман Табора, director operationum Thaboritarum. — Якраз тебе я шукаю. Мені тебе нагально треба.
Розділ сьомий
у якому ми на деякий час залишаємо героїв у Моравії, щоби перенестися — у тому числі в часі — у місто Вроцлав. Яке, як з'ясується, іноді буває небезпечним містом.
— Антихрист, — схвильовано прочитав писар, схилившись над аркушем, — має бути з покоління Дана.
Він кашлянув, глянув на єпископа. Конрад Олесницький відпив з келиха, вдивляючись у прочинене вікно, яке відблискувало сонячними зайчиками. Здавалося, ніби він не слухає, ніби підготований текст його нітрохи не обходить. Та писар знав, що це зовсім не так.
— Святий Іреней, — він став читати далі, — так про антихриста править, що наприкінці світу прийти має, півчверта літ царювати, в Єрусалимі храм свій воздвигнути, силою царів підкорити, святих мордувати і всю Церкву Божу зруйнувати. Звати його мають з пророцтва Одкровення числом 666, а будуть се імена Евантас, Латейнос, Тейтан. Іполит Мученик одначе ж допасовує се 666 до імен Какос, Олікос, Аліттіс, Блауерос, Антемос і Генесірікос. Також і турецьке ім'я Магометіс припасовують, яке теж 666 значить, з грецьких літер, якими число се пишеться. А ще й те розсудити можна, що як від 666 одіймемо кількість риби, що її Петро виловив у Тіверіядському морі, а тогді помножимо на число моряків на судні, яким плив до Італії Павло, і поділимо на довжину ковчега у святині Божій за Книгою Вихід, достоту вийде каппадокійською мовою "Ioannes Hus apostata". Із сього всього виявляється незмірна безсоромність єретиків, котрі сему Гусові поклоняються. О, мізерні посланці антихриста! Уже вами антихрист таємні діла свої творить, коли таїнства та пожертви вимітаєте, коли на Триєдиного Бога і Пресвяту Діву богохульствуєте, коли божественність у Сина Божого, аби антихристові його приписати, однімаєте, коли всілякі незлагоди, злочини та мерзоту розсіваєте, коли всю істину святої віри католицької топчете. Боже! Помилуй вас.{9}
Писар опустив аркуш, тривожно глянув на лице єпископа Конрада, на якому, однак, усе ще важко було розпізнати хоч що-небудь.
— Добре, — врешті-решт оцінив єпископ, на превелике полегшення писарчука. — Цілком добре. Справді, виправити треба зовсім небагато. Там, де йдеться про мізерних гуситів, допиши ще: "О чехи, нікчемна слов'янська націє". Ні, ні, краще "низька і нікчемна…"
— "Низька, нікчемна і жалюгідна", — виправив Стінолаз. — Так буде найкраще.
Писар поблід, збілів, як папір, що його він тримав у руці, бо він угледів те, чого не побачив єпископ, який стояв спиною до вікна. А саме — як птах, котрий сів на підвіконня, перетворюється на чоловіка. Чорноволосого, вбраного в чорне, з трохи ніби пташиним обличчям. І з поглядом демона.
— Перепиши посталу, — жорсткий наказ єпископа вирвав писаря з остовпіння і повернув до реальності. — А коли перепишеш, віддай у канцелярію, хай там розмножать і рознесуть по костелах, пробощам для проповідей. Іди.
Писарчук, притискаючи свій твір до живота, схилився в поклоні, назгинці відступаючи в бік дверей. Єпископ Конрад важко зітхнув, відпив вина, дав знак пахолкові, що той може йому долити. У пахолка тремтіли руки, шийка карафи дзвеніла об край кубка. Єпископ жестом відіслав його.
— Ти давно не з'являвся, — звернувся він до Стінолаза, коли вони залишилися вдвох. — Давно не влітав у вікно, не тривожив мою прислугу, не породжував пліток. Я вже навіть починав було переживати. Де ж це ти був, сину, що робив? Дай-но вгадаю: вивчав у Сенсенберзі диявольські книги та гримуари? Одурманював себе гашш'ішем та отрутою з мухоморів? Викликав Сатану? Поклонявся демонам, приносив їм людські жертви? Мордував в'язнів у темницях? Втрачав підлеглих, своїх славетних Чорних Лицарів, на полях битв? Дозволяв утікати від себе зрадникам і водити себе за ніс шпигунам? Ну ж бо, сину, розповідай. Звітуй. Похвалися, якими з моїх наказів та розпоряджень ти за останній час знехтував. У який спосіб ти останнім часом псував мені репутацію.
— Ти закінчив, татусику?
— Ні, сину. З тобою я не закінчив. Але повір мені, мені справді кортить врешті-решт закінчити.
— Ну, якщо ти про це говориш, то все не аж так погано, — зблиснув зубами Стінолаз, зручно вмощуючись у низькому дубовому кріслі. — Якби я справді тобі допік або якби перестав бути корисним, ти покінчив би зі мною тишком і без попередження. І без жалю. Незважаючи на кревні зв'язки.
— Я вже тобі говорив, — примружився Конрад, — і не змушуй мене повторювати. Між нами немає кревних зв'язків. Я називаю тебе сином і ставлюся до тебе, як до сина. Але ти не мій син. Ти син чарівниці, отруйниці, до того ж вихрестки, яку я врятував від багаття, зробивши з неї черницю. Той факт, що я неодноразово виявляв твоїй матері честь і грав її, аж ніяк не означає, що ти є плодом моїх стегон, Біркарте, що ти зачатий із мого сімені. Я схиляюся до думки, сину, що тебе виплодив сам Диявол. І річ зовсім не в тому, що в Любані жоден смертний чоловік не міг мати доступу до твоєї матері, я надто добре знаю як жіночі монастирі, так і темперамент твоєї хтивої матусі, голову дам навідруб, що не один ксьондз-сповідник настромив її там на свого списа. Але твій характер промовисто свідчить, хто був справжньою причиною твоєї появи на цьому світі.
— Говори далі, татусику, говори далі. Хай тобі стане легше.
— Виходить, — вів далі єпископ, насолоджуючись формою ніжки келиха і виразом обличчя Стінолаза, — що ти син Диявола і розпусної єврейки. Чисто тобі антихрист, герой моїх останніх пропагандистських постил. Евантас, Латейнос чи інший який Какос або Кутос, забув. Налий мені вина. Розполохав прислугу, то сам прислужуй. І кажи, яку маєш до мене справу. Що ти хочеш?
— Нічого. Я заскочив засвідчити повагу. Запитати про здоров'я, годиться-бо сину цікавитися здоров'ям батька. Я хотів, як добрий син, запитати, чи батькові, бува, чого не треба? Може, батькові потрібна якась синівська послуга? Чи прислуга?
— Не на часі твоя турбота. Ти був мені потрібен місяць тому. І воістину шкода, що тебе не було під рукою. Та й для тебе шкода, гадаю. Рейневан з Беляви об'явився у Вроцлаві. А тобі колись якось дивно на ньому залежало.
Лице Стінолаза незначно змінилося. Настільки незначно, що цього не зауважив би ніхто, хто Стінолаза не знав. Єпископ Стінолаза знав.
— Через місяць після того, як я його відлучив від Церкви, — вів далі він. — Через два місяці після Велислава, де він тебе переміг і принизив, цей негідник насмілюється показати свою єретицьку пику в моєму місті. Мало того: йому вдається втекти. Самі тільки телепні в мене на службі, хай йому Сатана, телепні й недотепи.
— Що він робив у Вроцлаві? — запитав крізь затиснуті зуби Стінолаз. — Що він тут шукав? Був сам чи з товаришами? Хто і як його викрив? Яким чудом він утік? Подробиці, єпископе. Подробиці.
— Подробиці мене не обходять, — фиркнув Конрад. — Мене обходить результат, а його нема. Про подробиці я не розпитував, мені б однаково збрехали, щоби приховати свою неспроможність. Випитай Кучеру фон Гунта, може, щось із нього витягнеш. А тепер іди. Ти з'явився невчасно. Я чекаю на гостя. Освальд фон Лангенройт, секретар і радник фон Дауна, архієпископа майнцького. Він прибув просто з Волині. З Луцька.
— Я хотів би залишитися. Луцьк і мене цікавить. Певною мірою.
— Залишися, — погодився єпископ, трохи поміркувавши. — На звичайних умовах, ясна річ. Себто у клітці.
Стінолаз усміхнувся; усмішка, здавалося, пережила метаморфозу: розтулений у скрекоті дзьоб птаха дивовижно нагадував усмішку. Птах тріпнув крилами, кліпнув чорним оком, підлетів до позолоченої клітки, яка стояла в кутку покою, сів, нашорошивши пір'я, на золотому сідалі.
— Ніякого тріпотіння крилами, — попередив єпископ, погойдуючи вином у кубку. — Ніякого каркання у невідповідні моменти. Заходьте!
— Ясновельможний пан, — оголосив слуга, — Освальд фон Лангенройт.
— Запрошуйте. Вітаю, вітаю.
— Ваша єпископська достойність, — Освальд фон Лангенройт, літній, високий, аскетично худий і багато вбраний чоловік шанобливо вклонився. — Ваша достойність, як завжди, виглядає молодим, здоровим і сповненим снаги. А що ж є причиною такого вигляду? Чи не чари?
— Праця і молитва, — відповів Конрад. — Побожність і стриманість. Сідайте, сідайте, любий пане Лангенройте. Скуштуйте аліканту, привезеного з Арагонії. А зараз осетра подадуть. Вибачте, що так скромно. Піст як-не-як.
У вікно ввірвався подмух. Теплий і весняний.
— Кажіть же, кажіть, — кивнув єпископ, сплітаючи пальці. — Мене цікавлять вісті з далекої Волині. Був тут недавно його велебність папський легат Андреа де Палаціо. Як і ви, саме повертався з Луцька, але пліточками мене потішити не постарався, страшенно-бо поспішав додому… А міна в нього кисла була, ох і кисла… А при нагоді, чи ви знаєте, як чехи той Луцьк назвали? Збориськом трьох старців.
— Ці три старці правлять половиною Європи, — в'їдливо зауважив Освальд фон Лангенройт. — А другу половину захищають від навали турків. А найстарший і найбільш спорохнявілий зі старців має двох синів, які гарантують продовження заснованої старцем династії.
— Знаю. А наймолодший із тих старців є нашим королем. Невдовзі ж, дай нам Боже, щоб так і сталося, він буде імператором. Заслуговує на це, як не глянь. Особливо ж після того, що я чув про Луцьк.
— І вас дивує кисла міна легата? — підняв брови Лангенройт. — Андреа де Палаціо повіз був до Польщі таємні папські булли. Його святість Мартін V закликає в них і заохочує короля Владислава і князя Вітольда до святої справи і побожної праці, якою стане хрестовий похід у Чехію. З любові, цитую, до Бога, милосердя і доброти душевної намісник Петра закликає короля польського і великого князя литовського вирушити на чехів, аби їх навертати, нищити і класти край їхній єретичній осорузі. Іменем Апостольської Столиці папа дає дозвіл на екстермінацію єретиків згідно з приписами святих законів Церкви. Кінець цитати. А що сталося в Луцьку? Папські мрії про хрестовий похід розвіялися як той дим.