Гаррі Поттер і таємна кімната

Джоан Роулінґ

Сторінка 28 з 47

— Піди і знайди свого Джастіна, якщо ти так цим переймаєшся!

Тож Гаррі встав і вийшов через отвір у портреті, гадаючи, де міг би бути Джастін.

Через лапатий сірий сніг, що кружляв за вікнами замку, було темніше, ніж звичайно. Здригаючись, Гаррі проминав класи, де йшли уроки, і заглядав, що там діється. Професорка Макґонеґел давала прочуханки комусь, хто, судячи зі звуку, перетворив свого приятеля на борсука. Ледве стримуючись, щоб туди не заглянути, Гаррі пішов далі, думаючи, що Джастін міг використати вільний від уроку час для того, щоб трохи попрацювати, і тому вирішив спочатку перевірити бібліотеку.

І справді, в бібліотеці була ціла група гафелпафців, які також були вільні від гербалогії, але аж ніяк не видавалося, що вони працюють. Крізь довгі ряди високих книжкових стелажів Гаррі міг бачити, що вони стулили докупи голови, захопившись якоюсь розмовою. Він не бачив, чи є серед них Джастін. Рушив туди, але тут до нього долинули уривки їхньої розмови. Зачаївшись у секції книг про невидимість, він зупинився, щоб послухати.

— Хай там як, — промовляв якийсь гладкий хлопець, — а я сказав Джастінові сховатися в нашій спальні. Тобто, якщо Поттер вибрав його наступною жертвою, то краще, нехай він якийсь час ніде не з'являється. Звичайно, Джастін сподівався, що таке може статися, і то ще відтоді, як бовкнув Поттерові, що він маґлівського роду. Фактично Джастін сам йому признався, що мав іти до Ітонського коледжу. Це, мабуть, не найкраща тема для розмов із спадкоємцем Слизерина, га?

— То ти справді думаєш, що це Поттер, Ерні? — схвильовано перепитала дівчина з білявими кісочками.

— Анно, — поважно відповів гладкий хлопець, — він — парселмовець. Усі знають, що це ознака чорного чаклуна. Чи ти коли небудь чула про нормального чарівника, який розмовляв би зі зміями? А от Слизерина називали зміємовцем.

Усі загомоніли, а Ерні тим часом вів далі:

— Пам'ятаєте, що було написано на стіні? "Стережіться, вороги Спадкоємця". Поттер мав якусь сутичку з Філчем, і відразу після того стався напад на Філчеву кицьку. Той першокласник Кріві роздратував Поттера під час матчу з квідичу, він. сфотографував його в брудній калюжі, і відразу після цього стався напад на Кріві.

— Але ж він завжди був такий милий, — засумнівалася Анна, — та ще й примусив зникнути Відомо Кого. Ну, як він може бути таким поганим, га?

Ерні загадково стишив голос, гафелпафці підсунулися ближче, і Гаррі теж підступив на крок, щоб почути слова Ерні.

— Ніхто не знає, як він вижив після нападу Відомо Кого. Тобто, коли те сталося, він був ще немовлям. Його мало розірвати на дрібні кавалки. Тільки дуже могутній чорний чаклун міг би вижити після такого прокльону. — Ерні ще стишив голос, перейшовши майже на шепіт, і додав: — Ось, мабуть, чому Відомо Хто так хотів його вбити. Боявся конкуренції з боку ще одного Лорда Темряви. Цікаво, які ще свої здатності приховує Поттер?

Гаррі не міг цього витримати. Голосно кахикнувши, він вийшов з за полиць. І якби не був таким сердитим, картина, яку він побачив, здалася б йому кумедною: кожен без винятку гафелпафець завмер, неначе спаралізований, побачивши його постать, а обличчя Ерні стало білим, як молоко.

— Привіт, — сказав Гаррі. — Я шукаю Джастіна Фінч Флечлі.

Найгірші побоювання гафелпафців явно підтверджувались. Усі вони перелякано глянули на Ерні.

— Що ти від нього хочеш? — тремтячим голосом запитав Ерні.

— Я хочу розповісти йому, що насправді сталося з тією змією в клубі дуелянтів, — відповів Гаррі.

Еоні закусив свої поблідлі губи, а тоді, глибоко вдихнувши, сказав:

— Ми всі були там. Ми бачили, що сталося.

— Тоді ви помітили, що після моїх слів змія відступила? — запитав Гаррі.

— Я тільки бачив, — уперто повторив Ерні, хоч і далі тремтів, — що ти розмовляв парселмовою і нацьковував змію на Джастіна.

— Я не нацьковував її! — вигукнув Гаррі, а його

голос гнівно задрижав. — Вона його навіть не торкнулася!

— Але лишалося небагато, — заперечив Ерні. — І якщо ти щось задумав, — додав він поспіхом, — мушу тобі сказати, що в моїй родині — ти можеш перевірити — дев'ять поколінь чарівниць і чаклунів, моя кров чиста, тому…

— Начхати мені на твою кров! — розлючено вигукнув Гаррі. — Чого б це я мав нападати на тих, хто маґлівського роду?

— Але ж ти ненавидиш тих маґлів, з якими живеш, — швидко вставив Ерні.

— Будь хто, поживши в Дурслів, зненавидів би їх, — відповів Гаррі. — Хотів би я побачити тебе на своєму місці!

Він стрімко розвернувся й вилетів з бібліотеки, заслуживши несхвальний погляд мадам Пінс, яка витирала позолочену обкладинку великої книги заклинань.

Гаррі був такий розлючений, що йшов коридором наосліп, навіть не помічаючи, куди прямує. В результаті він зіткнувся з чимось великим і твердим, від чого аж відскочив на підлогу.

— О, привіт, Геґріде! — сказав Гаррі, підвівши голову.

Геґрідове обличчя майже цілком ховалося за вовняною вушанкою, покритою снігом, але це не міг бути хтось інший: адже його постать у шубі з кротячого хутра займала собою увесь коридор. Однією величезною рукою він тримав мертвого півня.

— Всьо файно, Гаррі? — поцікавився Геґрід, відсунувши з очей вушанку. — Чого ти не на уроці?

— Скасували, — відповів Гаррі, підводячись. — А ти що тут робиш?

Геґрід показав на півня.

— Цього семестру вбили вже другого, — пояснив він. — Або лисиці, або страхопуд кровопивця. Мушу дістати дозвіл від директора, аби захистити курник чарами.

Геґрід уважніше придивився до Гаррі з під своїх кошлатих засніжених брів:

— Ти певен, що всьо файно? Ти наче якийсь знервований?

Гаррі не мав сили переповідати все, що про нього казали Ерні й решта гафелпафців.

— Та, дурниці, — відповів він. — Мушу йти, Геґріде, зараз урок трансфігурації, і мені треба взяти підручники.

Гаррі рушив далі, не перестаючи думати про те, що казав про нього Ерні.

"Джастін сподівався, що таке може статися, ще відтоді, як бовкнув Поттерові, що він маґлів ського роду".

Гаррі піднявся сходами і звернув у інший коридор, який був дуже темним; смолоскипи погасли від сильного крижаного протягу, що утворився завдяки незакріпленій шибці. Десь посередині коридору Гаррі раптом полетів сторч головою, зачепившись за щось на підлозі.

Озирнувся, щоб глянути, що то, і відчув, як усе в ньому похололо.

На підлозі лежав Джастін Фінч Флечлі, нерухомий і холодний, на обличчі в нього застиг вираз жаху, а невидющі очі втупилися в стелю. І це ще не все. Біля нього простерлася інша постать, і то була найхимерніша картина, яку коли небудь бачив Гаррі.

Це був Майже Безголовий Нік, але вже не перлисто білий і прозорий, а чорний і задимлений; він завис нерухомо на відстані п'ятнадцяти сантиметрів від підлоги. Його голова напівзвисала з шиї, а на обличчі застиг вираз такого самого жаху, що й у Джастіна.

Гаррі звівся на ноги, дихаючи швидко й уривчасто, а його серце било по ребрах, немов у бубон. Він нестямно роззирнувся в порожньому коридорі й побачив низку павуків, які щодуху відповзали від цих двох тіл. Єдиними звуками були приглушені голоси вчителів, що долинали з довколишніх класів.

Гаррі міг би втекти, й ніхто б не довідався, що він тут був. Але він не міг просто лишити їх тут, треба когось розшукати. А чи повірить йому хто небудь, що він до цього непричетний?

Поки Гаррі стояв, пронизаний страхом, праворуч від нього відчинилися із грюкотом двері, і з них вилетів Півз Полтерґейст.

— О, наш уті путі Поттер! — вишкірився Півз, пролетівши так близько від Гаррі, що аж зачепив йому окуляри. — А що Поттер задумав? Чого це Поттер зачаївся…

Півз зупинився в повітрі, не докінчивши сальта.

Застиг догори ногами, бо раптом угледів Джастіна і Майже Безголового Ніка. Перекрутився, набрав у легені повітря і, перше ніж Гаррі встиг йог0 зупинити, заверещав:

— НАПАД! НАПАД! ЩЕ ОДИН НАПАД! УСІ В НЕБЕЗПЕЦІ — І ПРИВИДИ, І СМЕРГНІ! РЯТУЙСЯ ХТО МОЖЕ! НАПА А А АД!

Грюк! Грюк! Грюк! — одні за одними в коридорі відчинялися двері, і звідти вискакували учні.

Кілька довгих хвилин панувало таке безладдя, що Джастіна мало не затоптали, а учні зупинялися просто посеред Майже Безголового Ніка. Гаррі при тисли до стіни, а вчителі кричали, вимагаючи тиші. Професорка Макґонеґел прибігла у супроводі учнів свого класу, один з яких ще й досі мав смугасте чорно біле волосся. Вона голосно стрілила своєю чарівною паличкою, після чого запанувала тиша, і наказала всім вертатися в класи. Ще не встигли всі розійтися, як прибіг засапаний Ерні з Гафелпафу.

— Пійманий на гарячому! — заверещав поблідлий Ерні, театрально тицяючи пальцем на Гаррі.

— Облиш, Макмілане! — гостро урвала його професорка Макґонеґел.

Півз погойдувався вгорі й лиховісно шкірився, дивлячись на цю сцену. Півзові завжди подобався безлад. Коли вчителі схилилися над Джастіном і Майже Безголовим Ніком, Півз раптом заспівав:

— Ой, Поттере компоттере, ну що ти витворяєш? Для власної для втіхоньки нам учнів убиваєш!

— Досить уже, Півзе! — гаркнула професорка Макґонеґел, і Півз позадкував, показуючи Гаррі язика.

Професор Флитвік і професор Сіністра, учитель астрономії, віднесли Джастіна до шкільної лікарні але ніхто, здається, не знав, що робити з Майже Безголовим Ніком. Зрештою професорка Макґонеґел вичаклувала просто з повітря велике віяло, дала його Ерні і звеліла, розмахуючи ним, переправити Майже Безголового Ніка вгору сходами. Ерні так і зробив, підганяючи Ніка віялом, наче то був безшумний чорний корабель на повітряній подушці. Після цього у коридорі залишився тільки Гаррі з професоркою Макґонеґел.

— Сюди, Поттере, — показала вона.

— Пані професорко, — відразу сказав Гаррі, — присягаюся, я не…

— Це не мені вирішувати, Поттере! — урвала його професорка Макґонеґел.

Вони мовчки завернули за ріг, і професорка зупинилася біля великого й бридкого кам'яного гаргуйля.

— Лимонний шербет! — проказала вона. Це, очевидно, був пароль, бо гаргуйль раптом ожив і відскочив убік, а стіна за ним розділилася на дві половини. Навіть украй збентежений за свою майбутню долю Гаррі не міг не відчути захвату. За стіною були гвинтові сходи, які поволі рухалися вгору, наче ескалатор. Коли Гаррі разом з професоркою Макґонеґел став на сходи, він почув, як позаду з гуркотом знову зійшлася стіна. Вони колами підносилися вгору, щораз вище й вище, поки нарешті Гаррі, якому вже паморочилось у голові, побачив перед собою лискучі дубові двері з мідним кільцем у формі грифона.

Він знав, куди його привели.

25 26 27 28 29 30 31