— На стіну за бронзовими фігурками. Зелено-синя патина статуеток має такий же відтінок, як і балетна пачка танцівниці.
Купер сторожко дивився на мене і сопів. Я приставив картину до стіни.
— Треба буде довбати стіну, — сказав він врешті. — А коли доведеться її колись зняти, залишиться дірка.
— Тоді ви зможете почепити там іншу картину, — сказав я, здивовано дивлячись на Купера. — Крім того, дірку можна так загіпсувати, що її майже не буде видно.
Але ж скупердяй! Саме так він, напевно, і нажив свої мільйони. Хоч як це дивно, мене це не розізлило, олень у спальні примирив мене з цим чоловіком. Хоч Купер цього і не усвідомлював, але решта речей у квартирі були йому ворожі. Так само він розумів, що на все це потрібно багато грошей, але гадки не мав, скільки і за що платити. Саме тому намагався в мене про все випитати. Він не розумів, як мистецтво співвідноситься з грошима, і скидався на справжнього аматора. Зрештою таки наважився:
— Пробийте маленьку дірочку. Найменшу, яку тільки можна зробити. Ось бачите ці патентовані гачки? Для них потрібен лише тоненький цвяшок, а висіти може велика картина.
Я швидко з усім упорався. Купер і далі недовірливо дивився на мене. Але я все-таки підійшов до китайських бронзових фігурок і взяв їх у руки. Відразу відчув ніжне тепло патини, яка водночас здавалася прохолодною. То були прекрасні статуетки, і в мене виникло дивне відчуття, наче я повернувся до свого згаслого домашнього вогнища; вони були бездоганно досконалі. Виникло невимовне усвідомлення, що багато віків тому якійсь орді невгамовних, юних, смертних кочівників пощастило дотикнутися до втіленої "ілюзії вічності".
— Ви розумієтеся на бронзі? — запитав Купер.
— Трохи.
— Скільки вони коштують? — запитав квапливо, а я мало не обійняв його за таку справжність і передбачуваність.
— Вони — безцінні.
— Тобто? Чому? То в них краще вкладати капітал, ніжу картини?
— Я не про це, — відповів я дуже обережно, щоб не вдарити Сильверса з флангу, — але вони дуже красиві. Кращих немає навіть у музеї "Метрополітен".
— Справді? Нічого собі! Колись один шахрай втулив їх мені.
— Вам дуже пощастило.
— Думаєте? — Він забулькав, як шість індиків, і зміряв мене поглядом. Напевно, йому спало на гадку дати мені чайові, але потім передумав. — Ще кави?
— Дякую.
Я повернувся до Сильверса і все йому розповів.
— Старий головоріз! — вигукнув Сильверс. — Він щоразу випитує все, коли я когось до нього посилаю. Просто вроджений випадковий покупець. Починав же з візка зі старими залізяками, а згодом продавав цілі поїзди брухту. Потім узявся виробляти зброю. До того ж у найвигідніший момент, саме перед початком війни. Старанно постачав зброю і брухт Японії. Коли це стало неможливо, забезпечував Сполучені Штати. За кожного Дега, якого він купує, віддали життя кілька сотень чи й тисяч людей.
Я ще ніколи не бачив, щоб Сильверс так гнівався. Стосовно Деґа, звісно ж, це була чистісінька вигадка, але його слова закарбувалися в моїй свідомості. Фальш і дворушництво справляють сильніше враження, ніж правда.
— Чому ж продаєте йому картини? — запитав я. — Чи не перетворює це вас на співучасника злочину?
Досі лютий Сильверс розсміявся.
— Чому? "Пише тому, що продаю картини? Але ж я не можу вести бізнес, як квакер! Співучасник? У чому? У війні? Та це просто смішно!
Заспокоїти його було дуже важко, я пояснив, що ставлю стільки запитань, бо просто намагаюся мислити логічно. І щоразу це спричиняє непорозуміння.
— Не перетравлюю цих торговців смертю, — врешті спокійно виголосив він. — І все ж таки! Здер із нього на п'ять тисяч доларів більше, ніж я оцінив картину. А треба було здерти на десять тисяч більше!
Він приніс собі віскі з содовою:
— Хочете?
— Дякую. Але я вже і так випив забагато кави.
Отак і треба сприймати помсту. У цифрах! Навчившись цього, я зміг би виборсатися з похмурої трясовини минулого.
— Ви зможете це надолужити! — сказав я. — Думаю, він скоро знову прийде. Я сказав йому, що інше полотно Деґа чудово гармонуватиме з тим, яке він купив, і що, на мій особистий смак, те інше полотно у мистецькому плані значно цікавіше.
Сильверс задумливо глянув на мене:
— Ви швидко вчитеся! Пропоную парі: якщо Купер протягом місяця прийде по іншу картину Дега, ви отримаєте сто доларів!
Перед готелем "Плаза" я випадково побачив Наташу. Вона перетинала площу з крислатими деревами, у напрямку П'ятдесят дев'ятої вулиці. Я вперше побачив її вдень. Вона йшла швидкими великими кроками, трохи нахилившись уперед. Мене не бачила.
— Наташо, — озвався, порівнявшись із нею. — Міркуєш, яку діадему взяти напрокат у "Ван Кліфа і Арпельс" на сьогоднішній вечір?
Вона здивувалася лише на мить.
— А ти? — не розгубилася вона. — Украв у пана Сильверса полотно Ренуара, щоб заплатити рахунок в "Ель Марокко"?
— Різниця у тому, — зітхнув я, — що я думаю про прокат, а ти відразу про крадіжку. Далеко підеш!
— Зате, мабуть, проживу менше. Хочеш пообідати зі мною?
— Де?
— Я тебе запрошую, — розсміялася вона.
— Так не годиться. Я вже застарий як на утриманця. І в мене замало шарму.
— У тебе взагалі немає шарму, але це не суттєво. Ходімо. І перестань моралізувати. Ми всі тут обідаємо завжди в кредит. Усі платять в кінці місяця. Тому твоя честь не постраждає. Крім того, я хочу тебе з деким познайомити. З однією літньою дамою. Дуже багатою. Вона хоче купити картини. Я розповіла їй про тебе.
— Але ж, Наташо! Я не продаю картин!
— Ти — ні, а Сильверс продає. А якщо ти приведеш до нього клієнта, він має заплатити тобі комісійні.
— Що?
— Комісійні. Так заведено. Хіба ти не знаєш, що половина людства живе за рахунок комісійних?
— Ні.
— То запам'ятай це. А тепер ходімо. Я голодна. Чи ти боїшся?
Вона виклично глянула на мене.
— Ти дуже гарна, — сказав я.
— Браво.
— Якщо вигорить із комісійними, я запрошу тебе на вечерю з ікрою та шампанським.
— Браво. D'accord. Згодна! Цього достатньо, щоб тебе не мордувало сумління?
— Достатньо. Тепер у мене залишився тільки страх відкритого простору.
— Ти не відрізняєшся від решти, — зауважила Наташа.
Ресторан був майже повний. Здалося, що я опинився в елегантній клітці з метеликами, галками і папугами. Усюди бігали офіціанти. Наташа, як завжди, знала багатьох присутніх.
— Думаю, ти знайома з половиною Нью-Йорка, — сказав я.
— Дурниці. Я знаю тільки нероб і людей, пов'язаних із модою. Таких як і сама. Щоб тебе знову не охопила агорафобія, замовмо щось із літнього меню.
— "Літнє меню" — цікаво звучить.
Вона розсміялася.
— Це просто назва однієї з дієт. Усі в Америці дотримуються певної дієти.
— Нащо? У всіх тут досить здоровий вигляд.
— Щоб не погладшати. В американців дві манії — зберегти молодість і не погладшати. Кожен хоче вічно залишатися молодим і струнким. Старість тут не популярна. Шанованого старця, якого безмежно поважали б у Давній Греції, тут запхнули б до будинку для літніх людей. — Наташа закурила цигарку і підморгнула мені. — Ми ж не говоритимемо зараз про те, що більшість людей у світі голодує? Ти ж це мав на думці, правда?
— Я не такий безнадійний, як ти вважаєш. Я думав геть не про це.
— Ну, ну!
— Я подумав про Європу. Там іще не голодують, але їжі у них значно менше.
Вона глянула на мене з-під напівопущених вій.
— Ніколи не замислювався, що тобі було б корисно менше думати про Європу?
Мене вразило її зауваження.
— Я намагаюся про неї не думати.
Вона розсміялася.
— А ось і багата стара дама.
Я очікував побачити розмальовану фурію, жіночий варіант Купера. А до нас підійшла вишукана дама зі сріблястими кучерями та рум'яними щічками, здавалося, що її все життя берегли, плекали і вона так і залишилася лялечкою. Їй було сімдесят, хоч спокійно можна було дати і п'ятдесят. Здавалося, її просто обгорнули в ледь прим'ятий папірус. Видавали тільки шия і руки. Тому на ній було чотири разки перлин, що вишукати ховали ґанджі й робили її схожою на портрети в стилі ампір.
Вона цікавилася Парижем і багато мене про нього розпитувала. Я старався не розповідати про тамтешнє моє життя там і подавав усе так, наче там немає війни. Я дивився на Наташу і розповідав про Сену, острів Сен-Луї, набережну Великих Августинів, пролітні вечори в Люксембурзькому саду, на Єлисейських полях та в Булонському лісі. Мені легко було говорити, поки я дивився на Наташу і бачив, як ніжнішають її очі.
Нам швидко принесли замовлення, і менш як за годину місіс Вімпер почала прощатися.
— Заїдете по мене завтра о п'ятій годині? — запитала вона. — І відразу вирушимо в галерею вашого Сильверса.
— Залюбки, — погодився я, і хотів був щось додати, але Наташа штурхнула мене ногою під столом і я замовк.
Наташа розсміялася:
— Тобі ж було не боляче? Переконана, ти хотів їй пояснити, що просто розпаковуєш для Сильверса ящики, правда? Не варто. Тут є багато людей, які тільки те й роблять, що консультують дурних багатіїв і відводять їх до знайомих антикварів.
— Агенти з продажу! — підсумував я.
— А справжні консультанти — це достойні люди, — відповіла Наташа, — які захищають бідних безпорадних мільйонерів від антикварів-грабіжників. То ти підеш до неї?
— Так, — сказав я.
— Браво!
— Через кохання до тебе.
— Іще раз браво!
— Щиро кажучи, я б і так пішов до неї. Мене значно легше підкупити, ніж ти думаєш.
Вона легенько заплескала у долоні.
— Ти поступово стаєш майже чарівливим.
— Себто перетворююся на людину? Згідно з твоєю термінологією.
— Ще не зовсім на людину. На статую, що намагається робити перші кроки.
— Мені аж дивно, як усе швидко вдалося. Місіс Вімпер же нічого про мене не знає.
— Ти говорив про те, що вона любить: Париж, літо у Булонському лісі, Сену восени, набережну, букіністичні крамнички…
— Але жодного слова про картини.
— Це сподобалося їй найдужче. Дуже мудро: жодного слова про бізнес.
Ми спокійно йшли П'ятдесят четвертою вулицею. Я почувався радісно і легко. Зупинилися біля вітрини антикварного магазинчика з єгипетськими намистами. Прикраси вигравали бірюзою, а поруч із ними стояв великий ібіс. З аукціонного дому "Савої" виходили люди і виносили килими. Це прекрасно — відчувати життя. І як далеко ще було до ночі!
— Ми побачимося сьогодні ввечері? — запитав я.
Вона кивнула.
— У готелі?
— Так.
Я пішов вулицею назад.