В неї була така міна, ніби вона почула, що її чоловік збанкрутував.
— Ви вже чули цю історію? — спитала вона.
— Ні. Але інакше й не могло бути.
— Не розумію. — Жінка спантеличено дивилася на Ра-віка. — Це ж щось вкрай неймовірне!
Кет Ґегстрем усміхнулася.
— Доктор Равік має свою теорію, Дезі. Він зве її систематикою випадку. За цією теорією найнеймовірніше завжди виявляється найлогічнішим.
— Цікаво. — Дезі чемно всміхнулася, хоч видно було, що їй зовсім не цікаво. — Нічого б не було, — повела вона далі,— якби Луї не влаштував страшної сцени. Він осатанів. Тепер перебрався до готелю "Крійон". Хоче розлучитися. Всі чекають, які він назве причини. — Вона відхилилася на спинку крісла. — Ну, що ти скажеш на це?
Кет зиркнула на Равіка. Він роздивлявся на гілочку орхідеї, що лежала на столі між коробками з капелюшками та кошиком із виноградом і персиками, — схожі на метеликів квітки з білими пелюстками й червоним осереддям.
— Неймовірно, Дезі,— відповіла вона. — Справді, неймовірно.
Дезі впивалася враженням, яке справила її новина.
— А ви що скажете? Цього вже ви, мабуть, не могли передбачити, правда? — спитала вона Равіка.
Він обережно вставив гілочку орхідеї назад у вузьку кришталеву вазу.
— Ні, справді не міг.
Дезі задоволено кивнула головою і взяла свою торбинку, пудреницю й рукавички.
— Треба бігти. В Луїзи о п'ятій коктейль. Буде її міністр. Чого там тільки не почуєш. — Вона підвелася. — До речі, Фері й Марта знов розлучилися. Вона повернула йому всі коштовності. Вже втретє. На нього це й досі справляє враження. Довірливе ягнятко. Гадає, що його кохають задля нього самого. Він поверне їй усе, та ще й докине щось у винагороду. Як завжди. Він ще не знає, але вона вже дещо нагляділа собі в Остертага. Він там завжди купує. Рубінову брошку. Великі квадратові камені, найчистіша голуб'яча кров. Марта мудра жінка.
Вона поцілувала Кет.
— Прощай, голубонько. Тепер ти хоч знатимеш, що діється на світі. Ти скоро виберешся звідси? — Вона глянула на Равіка.
Він перехопив погляд Кет і сказав:
— На жаль, ще не скоро.
Він подав Дезі хутро — темну норку без коміра. Аби таке Джоан, подумав він.
— Приходьте колись із Кет на чай, — сказала Дезі.— В середу в мене майже нікого немає. Можна буде спокійно погомоніти. Мене дуже цікавлять операції.
— Залюбки прийду.
Равік зачинив за нею двері й повернувся назад.
— Гарні смарагди, — сказав він.
Кет засміялася.
— Отаке раніше було моє життя, Равіку. Ви можете зрозуміти його?
— Можу. Чому ж ні? Чудово, якщо є змога так жити. Багато від чого вбережешся.
— А я його більше не можу зрозуміти.
Вона підвелася і обережно пішла до ліжка.
Равік простежив за нею.
— Властиво, байдуже, де жити, Кет. Більше вигод чи менше — не це важливе. Важливо тільки, на що ми витрачаємо своє життя. І то не завжди.
Кет простягла на ліжку свої довгі, гарні ноги.
— Усе стає неважливе, як пролежиш кілька тижнів у ліжку, а тоді починаєш ходити.
— Вам не обов'язково вже тут лежати. Як хочете, то перебирайтеся до "Ланкастера", тільки візьміть собі доглядачку.
Кет похитала головою.
— Я залишуся тут, аж поки не зможу виїхати з Франції. Тут я принаймні схована від таких Дезі, а то їх надто багато.
— Виганяйте їх до біса, коли вони приходять. Ніщо так не стомлює, як порожня балаканина.
Кет обережно випросталась на ліжку.
— А ви могли б подумати, що, незважаючи на свою любов до пліток, Дезі чудова мати? — мовила вона. — У неї двоє дітей, і вона їх дуже гарно виховує.
— Буває,— байдуже відповів Равік.
Кет натягла на себе ковдру.
— Клініка схожа на монастир, — мовила вона. — Тут наново вчишся цінувати найпростіші речі. Здатність ходити, дихати, бачити.
— Так, навколо нас повно щастя. Нахиляйся й бери.
Кет вражено глянула на нього.
— Я справді так вважаю, Равіку.
— Я теж, Кет. Лише найпростіше ніколи тебе не розчаровує. І за щастям можна далеко не ганятися.
Жанно лежав на ліжку. Перед ним на ковдрі були розкидані проспекти.
— Ти чому не світиш? — спитав Равік.
— Мені й так видно. В мене добрі очі.
То були проспекти з описом різноманітних протезів для ніг. Жанно добував їх як тільки міг. Останні йому принесла мати. Він показав Равікові один особливо барвистий проспект. Равік увімкнув світло.
— Ось найдорожчий протез, — сказав Жанно.
— Але не найкращий, — відповів Равік.
— Зате найдорожчий. Я заявлю страховій компанії, що мені необхідний саме такий. Звичайно, він мені взагалі не потрібний. Головне, щоб заплатили за нього. Я обійдуся дерев'янкою, аби лише отримати гроші.
— Страхова компанія має своїх лікарів, Жанно, і вони все перевірять.
Жанно ледь підвівся на ліжку.
— Ви вважаєте, що вони мені не оплатять протез?
— Оплатять, тільки, мабуть, не найдорожчий. Проте грошей на руки не дадуть. Вони подбають про те, щоб ти таки взяв оплачений протез.
— Ну, то доведеться взяти його й відразу продати. Звичайно, я щось на цьому втрачу. Відсотків двадцять. Як ви гадаєте, це не забагато? Я їм спершу запропоную десять. Може, варто зарані домовитися з крамницею? Що компанії до того, візьму я протез чи ні? Заплатити їм доведеться, а решта їх не обходить. Хіба ні?
— Певне. В кожному разі, можна спробувати.
— Ті гроші нам би стали в пригоді. Ми купили б за них прилавок і обладнання для молочної крамнички. — Жанно хитро всміхнувся. — Така нога на шарнірі і з усякими іншими штукенціями, мабуть, ого скільки коштує. Делікатна робота. Добрий протез.
— Хтось уже приходив зі страхової компанії?
— Ні. Щодо протеза й відшкодування ще ніхто не приходив. Тільки щодо операції й клініки. Нам треба брати адвоката? Як ви гадаєте? Він їхав на червоне світло. Це безперечно. Поліція…
Сестра принесла вечерю й поставила на столик біля Жанно. Хлопець помовчав, поки вона пішла. Потім сказав:
— Годують тут донесхочу. Я ще зроду так добре не їв. Сам я навіть не подужаю всього з'їсти. Приходить мати й доїдає. Вистачає на нас обох. Вона заощаджує на цьому. І так палата тут коштує дуже дорого.
— Все оплатить страхова компанія. Хоч би ти де лежав.
Сіре обличчя Жанно ледь порожевіло.
— Я балакав з доктором Вебером. Він пообіцяв мені десять відсотків з тієї суми, яку виставить компанії. Пошле їй рахунок за все, що тут коштуватиме. Компанія оплатить його, а він десять відсотків поверне мені.
— Ти тямущий хлопець, Жанно.
— Доводиться бути тямущим, коли ти вбогий.
— Правда. Нога болить?
— Болить ступня, якої вже немає.
— Це нерви. Вони ще залишилися.
— Знаю. А все одно смішно. Що болить те, чого вже немає. Може, залишилася душа моєї ступні? — пожартував Жанно і всміхнувся. Потім зняв накривку з верхніх мисок. — Юшка, курка, овочі й пудинг. Якраз для матері. Вона любить курку. А вдома ми її рідко маємо. — Він зручніше вмостився на подушці.— Часом я прокидаюся вночі й думаю: ану ж як доведеться платити за все це самим? Таке буває вночі: прокинешся і першої хвилини не розумієш, де ти й чого тут опинився. А тоді похопишся, що ти лежиш у клініці, немов син заможних батьків, маєш право всього домагатися, можеш подзвонити сестрі, й вона зобов'язана прийти, а заплатять за все інші. Чудово, правда?
— Так, чудово, — відповів Равік.
Равік сидів у "Озірісі", в кімнаті, обладнаній для медичного огляду.
— Є ще хтось? — спитав він.
— Є,— відповіла Леонія. — Івонна. Остання.
— Скажи їй, нехай заходить. Ти здорова, Леоніє.
Івонна була двадцятип'ятирічна білява дівчина, опасиста, з широким носом і короткими, товстими руками й ногами, як у багатьох повій. Самовдоволено погойдуючи стегнами, вона зайшла до кімнати й підняла на собі шовкове ганчір'я.
— Сюди, — сказав Равік, показуючи на крісло.
— А так не можна? — спитала Івонна.
— Чому?
Замість відповіді вона мовчки повернулася й показала свій могутній зад. Він був увесь у синцях. Хтось, видно, її добре вимолотив.
— Сподіваюся, що клієнт хоч заплатив тобі як слід, — сказав Равік. — Це не жарт.
Івонна похитала головою.
— Ні сантима, докторе. Це був не клієнт.
— То ти маєш від цього задоволення? Я не знав, що тобі таке подобається.
Івонна знов радісно похитала головою, загадково всміхаючись. Равік бачив, що вона втішається ситуацією. Це додавало їй ваги у власних очах.
— Я не мазохістка, — сказала вона, пишаючись тим, що знає це слово.
— То що це? Сварка?
Івонна не поспішала з відповіддю.
— Любов, — сказала нарешті вона й солодко повела плечима.
— Ревнощі?
— Так. — Івонна аж сяяла.
— Тобі дуже боляче?
— Таке не болить. — Івонна обережно лягла на крісло. — Знаєте, докторе, мадам Роланда спершу не хотіла допускати мене до роботи. "А ви спробуйте, — сказала я їй. — Пустіть хоч на годину! Тоді побачите!" А тепер із синім гузном я маю куди більший успіх, ніж будь-коли раніше.
— Чому?
— Не знаю. Є такі, що від цього просто шаліють. Це їх збуджує. За останні три дні я заробила на двісті п'ятдесят франків більше. Скільки ще синці буде видно?
— Щонайменше три тижні.
Івонна прицмокнула язиком.
— Коли так піде далі, я зможу собі за це купити хутро. Лисяче. А насправді з бездоганно пофарбованих котячих шкурок.
— Ну, а як цих синців не вистачить, твій приятель може ж легко допомогти тобі — налупцює ще раз.
— Нізащо не налупцює,— жваво відповіла Івонна. — Він не такий. Не якесь там практичне стерво. Лупить мене тільки з ревнощів, щоб ви знали. Коли на нього нападе. А так, то хоч і навколішки його проси, й пальцем не зачепить.
— З характером хлопець. — Равік підвів голову від мікроскопа. — Ти здорова, Івонно.
Вона встала з крісла.
— Ну, то я можу йти до роботи. Внизу на мене чекає один дід. Із сивою борідкою. Я йому показала свої синці. Він після того як знавіснів. Дома він не має права слова сказати. І, мабуть, день і ніч мріє, як би налупцювати свою стару. — Вона дзвінко засміялася. — Який смішний світ, правда ж, докторе?
Самовдоволено похитуючи стегнами, Івонна вийшла.
Равік вимив руки. Потім поскладав інструменти й підійшов до вікна. Над будинками навис сріблясто-сірий присмерк. Голі дерева тяглися вгору, немов чорні руки мерців крізь асфальт. Такі руки часом доводиться бачити в засипаних землею окопах. Равік відчинив вікно й виглянув надвір. Година нереальності, що ширяла між днем і ніччю. Година кохання в малих готелях — для одружених чоловіків, які ввечері, сповнені гідності, сидять на почесному місці за родинним столом.