— Чого? Хіба вам треба з чимось критися?
— Хіба тепер є люди, яким не було б із чим критися?
— Це ви сказали правду, — зауважила перша жінка. Друга мовчала. Вона придивлялась до мене, ніби я був шпигун. Парфуми "Конвалія" оповили її, як хмаринка.
— Дякую, — сказав я. — А де їдальня?
Перша жінка розказала мені, як туди пройти. Я пішов у півтемряві бараку, наче мене шпіцрутенами проганяли крізь стрій. З комірок визирали обличчя з допитливими очима. В мене було таке відчуття, ніби я потрапив до країни амазонок. З бараку я знову вийшов на табірну вулицю; сяяло сонце, відчувався той стійкий запах ув'язнення, що завжди витає сірою млою над кожним табором.
Я наче осліп. Ніколи мені й на думку не спадало, вірна мені Гелен чи ні. Ці питання були для мене надто далекі, надто незначні — забагато довелося пережити, і тільки прагнення зберегти життя стало таким важливим, що все інше ніби й не існувало. Навіть якби це мучило мене у Ле-Верне, то не більше як абстракція, думка, уявлення, вигадане мною, згасле і знову сприйняте.
Але тепер мене оточували товаришки Гелен. Я бачив їх учора ввечері біля дротяної огорожі, бачив їх оце тепер знову — зголоднілих жінок, що вже багато місяців були самі і, незважаючи на ув'язнення, лишились жінками і саме тому відчували це сильніше. Що ж їм іще лишилось?
Я попрямував до бараку, де була їдальня. Бліда рудоволоса жінка стояла там серёд інших жінок, які купували в неї продукти.
— А вам чого треба? — запитала мене рудоволоса.
Я примружив очі й хитнув головою. Потім відійшов і став осторонь. Жінка шугнула поглядом по своїх клієнтках і пошепки звернулась до мене:
— Заждіть хвилинку… Добрі чи злі?
Я зрозумів, про що вона питається: добрі чи злі вісті я приніс. Я знизав плечима і відказав:
— Добрі, — й вийшов з бараку.
Незабаром вийшла та жінка і дала мені знак, щоб я підійшов до неї.
— Треба бути обережним, — пояснила вона. — Для кого у вас є звістка?
— Для Гелен Бауман. Вона тут?
— А чому ви питаєте?
Я мовчав. Дивився на ластовиння в неї на носі, на її неспокійні очі і мовчав. Потім запитав:
— Вона працює в їдальні?
— А чого вам треба? Довідки? Вам, монтеру? Для кого?
— Для її чоловіка.
— Останнього разу тут хтось питав те саме про іншу жінку, — сказала рудоволоса. — А тоді за три дні її забрали. Ми домовилися з нею, що вона дасть нам звістку, якщо все буде гаразд. Та жодної звістки так і не діждали, удаваний монтере!
— Я її чоловік, — вимовив я.
— А я Грета Гарбо, — сказала жінка.
— Чого б я інакше вас розпитував?
— За Гелен Бауман питали вже не раз, — відказала жінка. — Питали всякі підозрілі типи. Хочете знати правду? Гелен Бауман померла. Два тижні тому вона вмерла, і її поховали. Це — правда. Я думала, що у вас якась звістка з волі.
—-То вона вмерла?
— Атож. А тепер дайте мені спокій.
— Вона жива, — заперечив я. — У бараках знають про це краще.
— У бараках наплетуть вам чого хочете.
Я поглянув жінці в обличчя.
— Може, хоч передасте їй листа? Я піду геть, але хотів би лишити лист.
— Навіщо?
— А чому ні? Лист нічого не значить. Він не уб'є і не видасть до рук ворогові…
— Не видасть? — перепитала вона. — Скільки ви живете на світі?
— Цього я не знаю. Я жив лише час від часу, мене часто переривали. Ви можете продати мені аркуш паперу та олівця?
— Он там є і те й друге, — сказала жінка, вказуючи на маленький стіл. — Навіщо вам писати до померлої?
— Бо у наші часи різні трапляються речі…
Я написав маленьку записку: "Гелен, я тут. Коло табору. Чекатиму сьогодні ввечері. Біля огорожі".
Конверта я не заклеїв.
— Можете їй оце передати? — спитав я у жінки.
— Чимало є тепер таких божевільних, — відповіла вона.
— Можете чи ні?
Вона прочитала записку, яку я тримав перед її очима.
— Можете чи ні? — повторив я.
— Ні.
Я поклав листа на стіл.
— То принаймні не рвіть його, — попросив я.
Жінка нічого не відповіла.
— Я повернуся і вб'ю вас, якщо з вашої вини цей лист не потрапить до рук моєї дружини, — сказав я.
— І більше нічого? — спитала жінка, повернувши до мене виснажене обличчя з невиразними зеленкуватими очима.
Я похитав головою і пішов до дверей.
— То її тут немає? — ще раз, обернувшись, запитав я.
Жінка все ще пильно дивилась на мене і не відповідала нічого.
— Я пробуду в таборі ще десять хвилин, — сказав я. — І прийду сюди ще раз, щоб спитати.
Я пішов поміж бараків. Тій жінці я не вірив і хотів трохи підождати, а тоді повернутись до їдальні, щоб розшукати Гелен. Та раптом я відчув, що з мене спав отой невидимий захисний покров — я став беззахисним велетнем, якому треба сховатись.
Зайшов навмання у перші-ліпші двері.
— Чого вам треба? — спитала мене якась жінка.
— Мені треба перевірити електропроводку. Тут усе справне? — спитав хтось біля мене, але цей "хтось" був я сам.
— Світло горить. Але ладу тут ніколи не було.
Тільки тепер я помітив, що жінка в білому халаті.
— Це госпіталь? — запитав я.
— Барак для хворих. Вас просили зайти сюди?
— Наша фірма прислала мене сюди з містечка. Щоб перевірити проводку.
— Перевіряйте, коли хочете, — сказала жінка.
Зайшов якийсь чоловік у формі.
— Що тут таке?
Жінка в білому халаті пояснила йому. Я поглянув на чоловіка, і мені видалося, ніби я раніше десь бачив його.
— Електрика? — спитав він. — Ліки і вітаміни для нас, їй-бо, важливіші!..
Він жбурнув свій ковпак на стіл і вийшов.
— Тут усе в порядку, — звернувся я до жінки у білому. Хто це був?
— Лікар. Хто ж іще? Інші ні про що не турбуються.
— Багато у вас хворих?
— Досить.
— А вмирають?
Вона глянула на мене.
— А навіщо вам це знати?
— Та так просто, — відповів я. — Чому тут усі такі недовірливі?
— Та так просто, — повторила жінка мої слова. — Просто з примхи. Вам, людині, яка має батьківщину і паспорт, цього не збагнути… Ні, вже протягом місяця ніхто не вмер. А до того вмирали. І чимало.
Місяць тому я одержав листа від Гелен. Значить, вона мусить бути жива.
— Дякую, — вимовив я.
— За що тут дякувати? — запитала з гіркотою жінка. — Дякуйте Богові, що від батьків успадкували вітчизну, яку можете любити, хоч вона й нещасна, а будучи нещасною, ув'язнює ще нещасніших і держить їх напоготові для хижих звірів, щоб ті їх повбивали, хоч саме ті звірі занапастили і ваш край. А тепер займайтеся собі світлом, — додала вона. — Краще було б, якби у деякі голови та побільше світла!
— Тут уже була німецька комісія? — швидко запитав я.
— Навіщо вам це знати?
— Я чув, що на неї чекають.
— А вам Приємно було б про це дізнатись?
— Ні. Мені треба декого попередити.
— Кого? — раптом випроставшись, запитала жінка.
— Гелен Бауман, — відповів я.
Жінка зиркнула на мене, а тоді спитала:
— Попередити про що?
— Ви її знаєте?
— А вам це навіщо?
І знову виросла ота стіна недовіри, яку я збагнув лише потім.
— Я її чоловік, — сказав я у відповідь.
— Ви можете це довести?
— Ні. У нас із нею різні документи. Але, може, вам вистачить, коли я скажу, що я — не француз.
Я вийняв паспорт покійного Шварца.
— Нацистський паспорт, — сказала жінка. — Так я собі і думала. Для чого вся ця комедія?
Мені урвався терпець.
— Щоб побачитися з дружиною! Вона тут! Вона сама написала мені про це!
— А той лист у вас?
— Ні, я його знищив, коли довелося тікати. Але навіщо вся ця гра в таємниці?
— Я б теж хотіла це знати, — відповіла жінка. — Саме од вас.
Повернувся лікар.
— Ви тут потрібні? — спитав він у жінки.
— Ні.
— То ходімо зі мною. А ви скінчили свою роботу? — звернувся він до мене.
— ш е ні. Завтра знову зайду.
Я повернувся до їдальні. Рудоволоса жінка стояла біля столу і продавала двом іншим жінкам білизну. Я трохи почекав, але знову відчув, що моє щастя може зрадити мене; треба було йти, якщо я хотів вибратись із табору. Вартових змінять, а новим доведеться все пояснювати ще раз. Гелен я ніде не побачив. Рудоволоса уникала мого погляду. Вона навмисне затягувала розмову з тими жінками. Підійшло ще кілька жінок, потім мимо вікна пройшов офіцер. Я вийшов з їдальні.
Біля брами ще стояли ті самі вартові. Вони впізнали мене і пропустили. Я пішов, відчуваючи те саме, що у Ле-Верне: от-от вони наздоженуть мене і схоплять. Я обливався потом.
На гору виїжджала стара вантажна машина. Мені не було куди звернути, і я, втупивши погляд у землю, пішов далі по обочині дороги. Грузовик проїхав повз мене, але зараз же зупинився. Я переборов бажання тікати — адже машина могла хутко розвернутись, і тоді мені не втекти. Я почув за собою поспішні кроки. Хтось гукнув:
— Гей, монтер!
Я обернувся. До мене підійшов літній чоловік у формі.
— Ви розумієтеся на моторах?
— Ні. Я — електрик.
— А може, це якраз свічки й барахлять. Погляньте на наш мотор.
— Подивіться, будь ласка… — озвався іще хтось з кабіни. Я підвів погляд. То була Гелен. Вона визирала з-поза спини солдата, приклавши палець до уст. Штани і світер щільно облягали її худорляву постать.
— Подивіться, — повторила Гелен, пропустивши мене повз себе. — Будь обачний! — прошепотіла вона. — Удавай, ніби ти щось та тямиш! А тут усе в порядку…
Солдат топтався без діла позаду нас.
— Звідки ти взявся? — прошепотіла Гелен.
Я відкрив рипучий капот мотора.
— Утік. Як нам з тобою зустрітись?
Вона разом зі мною схилилась над мотором.
— Я заготовляю продукти для їдальні. Післязавтра приходь у село! Перше кафе ліворуч. О дев'ятій ранку.
— А до того?
— Чи надовго це? — спитав солдат.
Гелен витягла з кишені штанів пачку сигарет і простягла солдатові.
— Ще кілька хвилин. Нічого страшного не трапилось.
Солдат запалив сигарету і сів край дороги.
— Де? — спитав я Гелен, схиляючись над мотором. — У лісі? Біля огорожі? Учора я там був. Може, сьогодні ввечері?
Гелен якусь хвилину вагалася.
— Гаразд. Сьогодні ввечері. Але раніш як о десятій не зможу.
— Чому?
— Тоді вже всі інші підуть геть. Значить, о десятій. А коли не вийде, то післязавтра вранці. Будь обережний!
— А яка тут охорона?
Солдат підійшов до нас.
— Нічого серйозного, — пояснила йому Гелен по-французьки. — Зараз поїдемо.
— Стара машина, — додав я.
Солдат засміявся.
— Нові машини боші позабирали. Та ще міністри. Ну, поїхали?
— Поїхали, — відповіла Гелен.
— Добре, що ви нам стрілися, — зауважив солдат.
— Про мотори я знаю тільки те, що їх заправляють бензином…
Солдат поліз у кабіну. За ним сіла Гелен і включила мотор.