— Містечкових обивателів душить глуха хіть. Звичайно, в тих містечках, де нема борделів. Ну, Керне, хай вам Бог помагає. Мені час іти на конференцію. З приводу високого податку на розваги. Податок на розваги! Як це типово для нашого століття! Замість того, щоб іще премії призначати…
Керн зібрався в дорогу, виправ свої шкарпетки та сорочки й порозвішував сохнути. Тоді разом із Ліло та Штайнером сів вечеряти.
— Сумуй, синку, — сказав Штайнер. — Це твоє право. Античні герої плакали більше, ніж найсентиментальніша дурепа наших днів. Вони знали, що горя не слід заганяти вглиб. А нашим ідеалом стала несхитна мужність кам'яної статуї. Це зовсім ні до чого. Посумуй трохи, воно й минеться.
— Смуток — це часом остання втіха, — спокійно мовила Ліло, ставлячи перед Керном тарілку борщу зі сметаною.
Штайнер, усміхаючись, погладив її по голові.
— А для тебе, мій юний приятелю, нехай зараз останньою втіхою буде сита вечеря. Давнє солдатське правило. А ти ж солдат, не забувай цього. Ти на передньому краї. У дозорі. У розвідці. Ти розвідник громадянства світу. За день можна перелетіти літаком десяток кордонів, і кожен з них не може існувати без другої сторони, а проте вищиряється на неї цілим лісом дул та багнетів. Так не може тривати довіку.
— Згоден, згоден, — засміявся Керн. — Але що я робитиму сьогодні ввечері, коли буду сам?
* * *
Пізно ввечері він поїхав. Узяв найдешевший квиток на найдешевший поїзд і манівцями дістався на ньому до Інсбрука. Звідти пішов далі пішки, сподіваючись, що трапиться попутна машина, але марно. Увечері він зайшов до придорожнього шиночка і з'їв порцію смаженої картоплі — дешево й ситно. Переночував у копиці сіна, скориставшися способом, якого навчив його злодій у тюрмі. Спосіб виявився чудовим. Другого дня зранку один шофер підвіз його до Ландека, ще й купив у нього за п'ять шилінгів одну з богинь директора Потцлоха. Увечері пішов дощ. Керн лишився ночувати в невеличкому заїзді й сів грати в тарок із трьома лісорубами. Програвши три шилінги, він потім з досади не міг заснути до півночі; але від думки, що марно пропадають два шилінги, заплачені за ночівлю, його взяла ще більша досада, і він зрештою примусив себе спати. Вранці Керн рушив далі й дорогою зупинив попутну машину — "австро-даймлер" ціною п'ятнадцять тисяч шилінгів, але водій зажадав від нього п'ять шилінгів за проїзд. Керн відмовився від такої послуги.
Пізніше один селянин підвіз його трохи на возі, ще й дав добрячий шмат хліба з маслом. Переночував він знову в сіні. Ішов дощ, і Керн, перш ніж заснути, довго слухав монотонний шум, вдихаючи терпкуватий п'янкий запах вологого, спареного сіна. Наступного дня він зійшов на Арльберзький перевал і на самій верховині попався в руки жандармові. Довелося Кернові, і так уже вкрай змореному, тюпати за жандармовим велосипедом назад до Санкт-Антона. Там він замкнений перебув безсонну ніч, потерпаючи від страху — ану ж дізнаються, що він уже сидів у Відні, та відвезуть туди судити. Але йому повірили, що він прямує за кордон, і вранці ж відпустили. Щоб не впасти знову в очі жандармові своєю валізою, Керн здав її в багаж до Фельдкірха, а через день і сам дістався туди. Одержавши у Фельдкірху на станції валізу, він почекав до ночі, роздягся й перебрів Рейн, несучи речі над головою. Так Керн опинився у Швейцарії. Дві ночі він ішов пішки, поки не минув небезпечної зони. Потім знову здав валізу в багаж і незабаром знайшов попутну машину, на якій доїхав до самого Цюриха.
* * *
На цюрихський Головний вокзал Керн добрався пополудні, одержав валізу з багажної комори і здав її в камеру схову. Він знав адресу Рут, але не хотів з'являтися до неї серед дня. Посидівши трохи на вокзалі, Керн пішов по єврейських крамницях питати, як знайти емігрантський комітет. В одній трикотажній крамниці йому сказали адресу релігійної громади, і він пішов туди.
Прийняв його зовсім молодий чоловік. Керн сказав, що тільки вчора прибув з-за кордону.
— Легально? — спитав молодик.
— Ні.
— Документи у вас є?
Керн здивовано витріщився на нього.
— Якби в мене були документи, чого б я до вас прийшов!
— Ви єврей?
— Тільки по батькові.
— Якої віри?
— Лютеранської.
— Ах, лютеранської! Ну, то що ж ми можемо для вас зробити? Кошти у нас дуже обмежені, й ми, як релігійна громада… дбаємо, звичайно, передовсім про євреїв нашої віри, самі розумієте.
— Розумію, — відказав Керн. — 3 Німеччини мене виперли, бо в мене батько єврей. А ви тут не можете мені допомогти, бо в мене мати християнка. Комедія, та й годі!
Молодик знизав плечима.
— Дуже шкодую. Але наші фонди складаються виключно з приватних пожертв.
— То скажіть мені хоча б, де тут можна перебути день-два без прописки, — сказав Керн.
— На жаль, не можу. Не можу й не маю права. Порядки в нас дуже суворі, й ми зобов'язані їх пунктуально дотримуватись. Ідіть у поліцію, просіть дозволу на проживання.
— Ну, щодо цього я вже маю деякий досвід, — усміхнувся Керн.
Молодик, подивившись на нього, додав:
— А втім, зачекайте хвилинку, — він вийшов до сусідньої кімнати й незабаром повернувся. — Як виняток, ми можемо виділити для вас двадцять франків. Більше, на жаль, нічого не можемо зробити.
— Дуже вдячний! Я й на стільки не сподівався.
Керн акуратненько згорнув банкноту й сховав у гаманець. Це в нього були перші швейцарські гроші.
Вийшовши на вулицю, він став і задумався: куди ж тепер?
— Ну як, пане Керн? — насмішкувато промовив чийсь голос у нього за спиною.
Керн сполохано озирнувся. Позад нього стояв молодий, десь такого віку, як він, хлопець, досить елегантно вбраний, і усміхався.
— Не лякайтесь! Я теж щойно звідти, — юнак показав рукою на двері єврейської громади. — Ви вперше в Цюриху, правда?
Керн якусь мить недовірливо розглядав його, потім відповів:
— Уперше. Не тільки в Цюриху, а й взагалі у Швейцарії.
— Я так і подумав, почувши вашу розповідь. Не вельми дотепну, даруйте на слові. Навіщо було казати, що ви лютеранин? А втім, грошей вам однаково дали… Якщо хочете, я можу вас трохи чогось навчити. Звуть мене Біндер. Може, зайдемо вип'ємо кави?
— Чом би й ні. А тут є якесь емігрантське кафе абощо?
— І не одне. Ходімо в кафе Грайфа. Це недалечко, та й поліція ще не дуже знає його. Принаймні досі там ще ні разу не було облави.
Кафе Грайфа виявилося точнісінько таке саме, як кафе Шперлера у Відні.
— Звідки ви приїхали? — спитав Біндер, коли вони сіли за столик.
— З Відня.
— Ну, тоді вам доведеться повчитися трошечки того, що ви досі не знали. Ось що я вам скажу: ви, звісно, можете дістати в поліції тимчасовий дозвіл на проживання. Певна річ, на кілька днів, не більше; потім вас вишлють. Шансів дістати такий дозвіл без документів — у даний момент не більше двох із ста. Шансів на те, що вас вишлють одразу ж, — приблизно дев'яносто вісім із ста. Хочете ризикнути?
— Ні в якому разі.
— Правильно! Бо тут є ще один ризик: вам можуть одразу ж взагалі заборонити в'їзд до Швейцарії — на рік, на три, на п'ять років, а то й більше — як їм заманеться. І якщо ви попадетесь після цього — посадять у тюрму.
— Це я знаю, — сказав Керн. — Таке скрізь.
— Чудово. А якщо залишитися тут нелегально, ви трохи відтягнете це. Звісно, тільки до першого арешту. Це вже як зумієте і як пощастить.
Керн кивнув.
— А як тут щодо роботи?
Біндер засміявся.
— Ніяк. Швейцарія маленька країна, й у них доволі своїх безробітних.
— Отже, як і скрізь: легально чи нелегально здихай з голоду або ж порушуй закон.
— Саме так! — жваво підтвердив Біндер. — Тепер щодо географії. Цюрих — дуже гаряче місце. Надто запопадлива поліція. І що найприкріше — агенти в цивільному. Тут може протриматись тільки кваліфікована людина, не початківець. Найкраще зараз у Французькій Швейцарії, передусім у Женеві. Соціал-демократичне самоврядування. У Тессині теж непогано, але там надто маленькі містечка. Ви як працюєте: насухо чи з відмазкою?
— Тобто як?
— Просто просите допомоги чи під маркою рознощика?
— Волію рознощиком.
— Небезпечно. Це вважається роботою. Подвійна кара: за нелегальне проживання й за нелегальну роботу. Особливо коли на вас заявлять.
— Заявлять?
— Дорогенький, — терпляче-повчальним тоном відповів спеціаліст по Швейцарії Біндер, — на мене якось раз заявив один єврей, у котрого більше мільйонів, ніж у вас франків. Він обурився, коли я попросив у нього грошей на квиток до Базеля. Отже, якщо хочете продавати, то тільки дрібний крам: олівці, шнурки до черевиків, ґудзики, шкільні гумки, зубні щітки і таке інше. І ніколи не беріть із собою валізи, коробки чи навіть портфеля. Бувало, люди попадались на самому тільки цьому. Найкраще носити все в кишенях. Тепер, восени, це легше — можна накинути плащ. Чим ви торгуєте?
— Милом, парфумами, гребінцями, англійськими шпильками тощо.
— Добре. Що дріб'язковіший крам, то кращий заробіток. Сам я принципово не торгую, я простий ловець допомоги. Уникаю таким чином параграфів про нелегальну роботу й підпадаю тільки під жебрацтво та бродяжництво. А як у вас з адресами? Маєте що-небудь?
— Які такі адреси?
Біндер відкинувся на спинку стільця й втупив у Керна здивований погляд.
— Господи Боже! Та це ж найголовніше! Адреси людей, до котрих можна звертатись, які ж іще! Не можете ж ви ходити навмання від дверей до дверей! Так ви вклепаєтесь не пізніш як на третій день! — він почастував Керна сигаретою й провадив далі: — Я вам дам списочок надійних адрес. Три серії: правовірно-єврейські сім'ї, змішані й християнські. Ви дістанете цей список задарма. Мені самому за свій перший довелось заплатити двадцять франків. Звичайно, багато хто з цих людей уже не дає, набридло: надто часто до них звертаються. Але вони принаймні не викликають поліцію.
Він окинув оком Кернове вбрання.
— Одяг на вас як годиться. У Швейцарії про це доводиться дбати. Задля детективів. Принаймні пальто має бути пристойне, аби прикривати ним пошарпані лахи, які могли б збудити підозру. Щоправда, багато людей саме тоді не хочуть нічого дати, коли бачать на тобі хоч більш-менш пристойний костюм. А побрехеньку хорошу маєте, щоб розповідати про себе?
Скинувши на Керна очима, Біндер помітив збентеження в його погляді.
— Любий мій, я знаю, що ви тепер думаєте, — сказав він.