Ти ж — гість!
Мені зробилося смішно: вранці хлебтав баланду на гауптвахті — і раптом таке! Я з'їв усе, що дали, а наирнкіиці обіду сторожовик почало хитати — перед нами розлився океан. Побіг назад у гіропост, і добро, що своєчасно. Ілюмінатор, Що міститься на сторожовику біля ватерлінії, зібрав повну крапельницю, і тепер забортна вода по перегородці стікала прямо на ліжко. Звик я до свого днища на есмінцях, де нема жодного ілюмінатора, тому в незвички погано задраїв баранчики.
Зайшовши в Мотку, сторожовик відкрив вогонь усім бортом. Він бив по перехрестях фронтових шосе, де екупчи-лася ворожа техніка. Тоді ще мн не знали, що це була артпідготовка до загального наступу на ворога в Заполяр'ї. Від стрілянини часто здригалася палуба. Над самою головою торохнула бокова гармата, і графин вискочив зі свого гнізда — на друзки! Система артнаводки залежала від правильної роботи гірокомпаса, тож у точній стрільбі сторожовика частково була й моя заслуга. Потім мені нк учасникові наступу видали іменну книжечку з наказом Верховного Головнокомандуючого, і мені вже не довелося повертатися на гауптвахту, щоб досиджувати ту добу, яку я не Досидів за носіння широченного кльошу...
Хороші були хлопці на цих кораблях "поганої погоди". Не забули й про "мене, коли нагороджували. За участь у цій операції я одержав медаль адмірала Ушакова — з ланцюжками та якорем. І тепер щоразу, коли побачу цю рідкісну медаль на кому-небудь, мені мимохіть згадуються правила запуску "сперрі". ДИБНО! Скільки років минуло відтоді, а яй зараз пам'ятаю інструкцію.
Залишаючи сторожовик, я вимкнув гіроскоп. Але за інерцією він ще довго перебував точно в дійсному меридіані. Лише через вісім годин ного ротор закінчив свій біг і, заспокоївшись, затих.
РОЗМОВА ЧЕТВЕРТА
На столі в Огурцова лежала купа книжок — усі про абстрактне мистецтво, і я знову висловив йому своє здивування.
— Так,— відповів він мені,— все незрозуміле належить знати. Музика також абстракція, однак, слухаючи її, ми часом плачемо. Вулична реклама й етикетки товарів — абстракція. Обкладинки книжок — абстракція. Театр з його умовними декораціями — також абстрактний. Але ми не обурюємося цим. Очевидно, в якихось життєвих межах абстракція просто необхідна. Але. "Герніку" Пікассо,— зізнався Огурцов,— я не розумів, не розумію й ніколи не зрозумію... . /
За вечірніми вікнами сутеніло. Огурцов притисся лобом до шибки, щось шукав очима на вулиці, продовжуючи розмову:
— Тепер уже ніхто не заперечує один із засобів освіти — самоосвіту! Довірити освіту самій людині — означає визнати в ній... людину! Я вважаю, що життя моє склалося дуже цікаво. Але я ніколи не чекав, що хтось замість мене прийде й зробить його цікавим. Нерозумно їхати до будинку відпочинку веселитися, сподіваючись, що тебе розвеселить витівник! А подивіться он туди, в підворіття будинку навпроти: хіба вони розуміють це? А їм зараз приблизно стільки років, скільки було і нам... тоді!
Крізь шибку я побачив підлітків. їм не було куди подіти себе, і вони безцільно стояли, зачіпаючи перехожих.
— Спочатку в зубах з'являється цигарка,— сказав Огур-цов.— Потім гітара, зганьблена мороком підворіття й вульгарщиною дешевих пісеньок. Спершу шмаркачі п'ють вермут, куплений за батьківські гроші. Згодом привчаються до горілки. Нарешті, одного дня в цьому підворітті зблисне саморобний ніж, і ось уже тривожно озивається свисток двірника...
~— А ви не пробували хоч раз вийти до них?
^— Якось було.
_ / що ви їм сказали?
— Сказав, що вони марнотрати й мотяги, які вже загубили в підворітті величезний капітал. Чомусь капітал завжди бачать лише в карбованцях. Але я сказав: головна мета життя — час! Вони витрачають щоденно на стояння в підворітті щонайменше три години. За місяць набігає близько чотирьох діб, а за рік — майже п'ятдесят... Так, розтратники власної долі!
— Вплинуло на них?
— Ні-і, це вже переконані телепні. Здається, вони взагалі сприйняли мене як ненормального. Щоправда, фізіономію не підрихтували. Але відштовхнули від себе й сказали: ((Чеши, дядьку, своєю дорогою. У нас свої годинники, час і без тебе знаємо..." Деякі, здається, й живуть у цьому підворітті. Не знаю, як вам, а мені боляче за загублену ними юність!
Вгодований кіт, м'яко муркочучи, зіскочив на стіл і розлігся під лампою, чекаючи на пестощі. Сава Якович почухав йому бік.
— Ось, наприклад, звірі! — сказав він.— Для них відсутнє поняття абстрактного. А тому вони не осмислюють влади часу над світом. Нема минулого, нема майбутнього — життя для них має смисл лише в теперішній момент. Ситість, голод, пристрасть, обурення або небезпека... Але ж ми — люди! Щоправда, час для нас також невідчутний. Хіба його можна помацати? Чи відкусити від нього шматочок? Час — також абстракція, вигадка людини. Але вигадка така дорогоцінна, що, не розуміючи часу, ми не здатні зрозуміти й усього нашого життя.
Він знову погладив кота, а я придивлявся до його руки. Помітивши мій погляд, Огурцов кілька разів розчепірив пальці і швидко стиснув їх у кулак.
— Нормально! — — похвалився він.— Можу горіхи розчавлювати.
— А раніше як було?
— Знаєте, на Соловках я болю майже не відчував. Але часом пальці ніби німіли. Це приховати не вдалося лише від Мічмана Сайгіна...
— Чи знаєте, як склалося його життя тепер?
я ~~" й ЖаЛЬ> не знаю. Але якщо він живий, я хочу пере-оати йому низький російський уклін. Цей мічман став моїм ааміралом. Звичайно, адмірал не завжди може пам'ятати
своїх матросів. Зате матроси завжди його пам'ятають. Задля моєї пам'яті про мічмана Сайгіна, світлої для мене й сьогодні, прошу вас у повісті не змінювати його прізвища. Збережіть його справжнє... Можливо, він живий? Старому буде приємно, що про нього пам'ятають.
Я обіцяв це виконати. В розмові про Сайгіна Огурцов сказав слова, які я виразно закарбував у своїй пам'яті:
— Справжній меридіан — адже це теж абстракція, вигадана людьми для зручності судноводіння. Але без цієї абстракції зараз уже не вивести корабля в океан!
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
БЕЗ КАНІКУЛ
Я 8 юних літ був постійним свідком ваших трудів і готовності вмерти за першим наказом, ми здружилися давно; я пишаюся вами з дитинства!
Адмірал Иахімов
Як Авачинська сопка відкриває з моря береги Камчатки, так і Секірна гора, видна здалеку, відкриває Соловки...
Ранньої весни, коли ліси ще додивляються під сніговою ковдрою зимові сни, з далекого Мурманська вже летить на Соловки перша чайка. Це чайка-вісниця, і пізнати її легко — на шиї в неї чорне намисто. Вона сідає на вежу маяка, що стоїть на вершині Секірної гори, і цілий день над островом лунають її різкі крики... Всі ворони, які зимували в Соловках, раптом гуртом, несамовито галасуючи, злітають у небо, і чорна ескадрилья відбуває на материк. А наступного дня вже летять на Соловки чайки, щоб ншти тут до осені. Місцеві рибалки казали юнгам, Що чайка на Соловках — особливої породи, що так і називається "соловець-кою". Проте якихось відмінностей між чайками юнги ие помічали.
Весна! Лісові галявини спалахували білим полум'ям конвалій.
Глибокий тил надсилав на фронт листи. їх було дун;е багато, цих листів, і писали їх, як правило, жінки. Навесні частина таких листів невідомо як потрапила й на Соловки. За рознарядкою, щоб нікому не було образливо, кілька листів направили й до Савватьєва.
Росомаха прочитав на одному конверті:
— Відмінникові бойової й політичної підготовки — прізвище не вказано... Хто тут у нас відмінник? — І вручив листа Огурцову: — Ти даси відповідь...
Савка ще жодного разу в жнтті не одержував листів від сторонніх людей, тим паче, від незнайомої тітоньки. Це його так схвилювало, що він не насмілився розпечатати конверт у присутності класу, заховався з листом у густому буреломі, там умостився на м'якому заметі й прочитав його. Невідома кореспондентка пропонувала Савці зустрітися в Костромі о шостій годині вечора після війни. Листуватися вона х*оче з героєм-моряком, який, розпочавши з нею листування, повинен ще нещадніше бити фашистів. Сама вона ще незаміж-
всі вважають, що вопа дуже симпатична, просить героя падіслати фотокартку... .
Ввечері, сидячи в кубрнку, Савка писав відповідь, старанно затуляючи свого листа від всюдисущих очей товаришів.
Шановна Глафіро Степанівно!
Одразу повідомляю, що я ніякий не герой, мені незабаром виповниться 15 років, а зараз я відмінник навчання, як Ви того й бажали. Коли я навчуся всього, що треба знати, їдене пошлють на бойові кораблі. Мами в мене нема, тато пропав безвісти під Сталінградом, зате в мене є бабуся, яка живе в Ленінграді. Ви тільки не турбуйтеся — годують нас добре. Тут "зібралися лише ті, хто не курить, на додачу баталери видають нам по 300 гр. цукрового піску. Солодке я дуже люблю і мрію, що після війни досхочу наїмся тістечок...
Над Савчиним вухом почувся голос:
— Ні, ви тільки подивіться, що тут цей лопух вигадує! Листа відняли й на правах морського братерства прочитали вголос. Юнги гарячкували, обурюючись:
— Як тобі не соромно? Хто ж такі листи з флоту пише?
— А що? — зніяковів Савка,— Помилок, здається, нема... їгор Московський був особливо невдоволений:
— Твій лист — цілковите моральне непорозуміння. Ти кому пишеш? Жінці, яка хоче бачити в тобі не шмаркача, а героя... Чого ж ти розписуєш, як маленький, про солодке?
З протилежного "борту" втрутився й старшина Колесник:
— Якщо вона просить прислати фотокартку героя, я згоден свою пожертвувати... У мене якраз фізія не така вже й погана! В Костромі ще не бував. Чому б не заглянути туди... проїздом?
Савка розгубився від того, що його особиста справа стала загальною. Зрештою доручили давати відповідь Глафірі Степанівні Ігореві Московському, і той накатав:
"Дорога бойова подруго! Ось уже п'яту добу лютує шторм силою в 10 балів за шкалою Бофорта. У шалі океану вже народжується могутня симфонія нашої перемоги. Не сумуй, подруго! О шостій годині вечора після війни жди мене на вокзалі. Ми не пропадемо! Всі штаги напнуті, вітер б є нас у крутий бейдевінд, на повку силу риплять стрингери, пілерси, бімси з шпангоутами...
Далі в листі перераховувалися майже всі частини корабля.
— Ось так треба брати їх за зябра! — сказав Ігор.
Колесник настирливо пхав у конверт свою картку — портрет морського красеня двадцяти п'яти років.