Кінець кінцем він зі мною погодився (сам не розумію, яким чином пощастило мені здобути над ним такий вплив), і було ухвалено, що навіть коли ми знайдемо трепангів, то пробудемо тут один тиждень, щоб відновити сили, а далі, поки є змога, рушимо на південь. Зробивши необхідні приготування, ми за допомогою Ту-Віта провели "Джейн" між рифами і стали на якір приблизно за милю від берега біля південно-східної околиці найбільшого з островів архіпелагу, в затишній, оточеній з усіх боків суходолом затоці завглибшки в десять сажнів і з чорним піщаним дном. У глибині затоки, як повідомили нам тубільці, було три джерела з чудовою прісною водою, і дерева для заготівлі дров тут теж не бракувало. Чотири каное з тубільцями пливли за нами, проте трималися на поштивій відстані. Ту-Віт був на шхуні, й коли ми кинули якір, запросив нас зійти з ним на берег і навідати його село в глибині острова. Капітан Гай дав згоду; ми залишили на борту як заручників десятьох дикунів і групою в дванадцятеро чоловік приготувалися супроводжувати вождя. Ми добре озброїлися, проте не давали навзнаки, ніби не довіряємо тубільцям. На шхуні було вжито всіх можливих заходів остороги проти несподіваного нападу — налаштували гармати, підняли абордажні сіті. [120] Помічникові капітана було наказано, щоб за нашої відсутності не допускав на шхуну жодної людської душі, а якщо ми не повернемося через дванадцять годин, то послав на пошуки навкруг острова шлюпку з фальконетом.
З кожним кроком у глибину острова в нас міцніла переконаність, що ми потрапили в краї, цілком відмінні від тих, де ступала нога цивілізованої людини. Все, що трапляло нам на очі, ми бачили вперше. Дерева анітрохи не нагадували рослинність тропічного, помірного чи суворого полярного поясів і були зовсім не схожі на ті, які ростуть у південних широтах, що їх ми вже пройшли. Навіть скелі відрізнялися від звичайних і обрисами, і кольором, і розміщенням порід. Навіть струмки — хоча в це важко повірити — мали дуже мало спільного зі струмками в інших кліматичних зонах, і ми не відразу зважилися покуштувати тутешньої води і довго не могли повірити, що її дивовижні якості природного походження. Біля першого маленького струмочка, який трапився нам на шляху, Ту-Віт та його люди зупинилися попити. Вода видалася нам надто своєрідною, і ми не стали пробувати її, подумавши, що вона нечиста; і лише згодом ми відкрили, що такими були всі струмочки на островах. Мені нелегко дати точне уявлення про ту рідину, і, звичайно, я не зможу цього зробити, не вдавшися до розлогого опису. Хоча вона стікала по схилах пагорбів, як і звичайна вода, проте ніколи — крім тих випадків, коли утворювала водоспад,— не мала вона тих властивостей, які роблять воду прозорою. І все ж не викликає сумніву, що вона була не менш прозора, ніж найчистіша в світі вода — вапнякова, різниця була тільки в зовнішньому вигляді. На перший погляд і особливо на рівному місці вона нагадувала за консистенцією гуміарабік, улитий у звичайну воду. Але цим її незвичайні якості не обмежувалися. Вона не була безбарвна, але й не мала одного, точно визначеного кольору — у своєму русі вона переливалася всіма відтінками пурпуру, як переливаються тони в шовку. Ця гра кольорів вразила і приголомшила нас не менше, аніж дзеркало приголомшило Ту-Віта. Набравши води в миску і давши їй добре відстоятися, ми помітили, що вона вся розділяється на безліч виразно окреслених цівок, причому кожна така цівка мала окремий відтінок кольору, а струминки не змішувалися, і сила зчеплення часточок У одній струминці була значно більша, ніж між окремими струминками, які прилягали одна до одної. Ми провели лезом ножа поперек цівок, і вода негайно зімкнулася за ним, як то буває зі звичайною водою, а коли витягли лезо, то [121] жодних слідів за ним не лишилося. Якщо ж ми акуратно проводили ножем між двома цівками, то вони добре розділялися, і тільки через певний час сила зчеплення знову зливала їх докупи. Це явище було першою ланкою в довгому ланцюзі чудес, який за велінням долі охоплював мене протягом тривалого часу.
Розділ дев'ятнадцятий
Нам знадобилося майже три години, щоб дістатися до села, бо лежало воно не менше як за дев'ять миль від берега, а стежка проходила по гористій місцевості. В міру того як ми просувалися в глиб острова, до загону Ту-Віта (тобто до ста десяти тубільців, які були в човнах) за кожним поворотом стежки мовби випадково приєднувалися невеличкі групи дикунів від двох до шести-семи чоловік. Це скидалося на заздалегідь обмірковану тактику, що стривожило мене й примусило поділитися своїми побоюваннями з капітаном Гаєм. Відступати, проте, було пізно, і ми дійшли згоди, що найбезпечніше буде вдавати, ніби ми цілком довіряємо Ту-Вітові. Тому ми спокійно йшли далі, тримаючися щільною групою, щоб дикуни не втиснулися між нами й не розділили нас, і пильно стежачи за їхніми пересуваннями.
Ми пройшли по дну ущелини з обривистими схилами і нарешті досягли місцевості, де, як нам повідомили, стояло село — одне на всьому острові. Коли воно з'явилося попереду, вождь закричав, часто повторюючи слово "клок-лок"; мабуть, воно й означало назву села, а може, родове поняття для всякого місця, де живуть люди.
Оселі були вкрай жалюгідні і не мали між собою ніякої схожості — на відміну від відомих людству будівель, властивих не лише розвиненим народам, а й найпримітивнішим племенам. Деякі з них, що належали, як ми довідалися, вампу або ямпу, тобто старійшинам острова, являли собою зрубане футів на чотири від землі дерево з накинутою на гілля великою чорною шкурою, що звисала складками до землі. Під такими шкурами і влаштовувалися дикуни. Інші житла були стулені з гілля із засохлим листям, прихиленого під кутом у сорок п'ять градусів до купи глини заввишки футів у п'ять-шість, що була накидана абияк і не мала певної форми. Були тут і звичайні ями, прямовисно видовбані в землі й теж накриті гіллям, яке тубільці відсовували вбік, коли забиралися до оселі, а потім ізсередини накладали на [122] яму знову. Кілька жител були влаштовані просто в кронах дерев, причому верхні віти почасти підрубували, щоб пригнути їх донизу і в такий спосіб спорудити надійніше прикриття від негоди. Проте більшість осель були видовбані у вигляді неглибоких печер у крутому обриві темного й витягнутого кам'яного пагорба, що з трьох боків оточував поселення. Біля входу до кожної з печер лежав невеликий камінь, який пожилець акуратно ставив на вході, коли йшов з дому — я так і не зміг довідатися, навіщо так роблять, бо кожен камінь затуляв не більш як третину отвору.
Село, якщо можна було назвати селом це жалюгідне людське поселення, лежало в досить глибокій долині, проникнути в яку можна було лише з півдня, бо всі інші підходи загороджував крутий обривистий пагорб у вигляді півкола, про який я згадував. На дні долини дзюркотів струмок із уже описаною чарівною водою. Біля осель ми побачили кількох незвичайних тварин — мабуть, давно одомашнених і приручених. Найбільші з них за будовою тіла й морди скидалися на нашу свійську свиню, але мали пухнатий хвіст і тонкі, як у антилопи, ноги. Пересувалися вони вкрай повільно й незграбно, і ми жодного разу не бачили, щоб вони спробували побігти. Були там і інші тварини, схожі на цих, але з довшим тулубом і вкриті чорною вовною. Навкруги сновигало безліч свійської птиці — вона, либонь, і правила за головний харч тубільцям. Ми вельми здивувалися, побачивши серед того птаства і чорних альбатросів — мабуть, цілком одомашнених; по здобич вони літали в море, але завжди поверталися в село, як додому,— для гніздування й виведення потомства вони використовували південний берег острова, який лежав найближче. Там до них часто приєднувалися їхні друзі пелікани, але ці ніколи не летіли за альбатросами до тубільних осель. Серед іншого домашнього птаства можна згадати качок, які мало відрізнялися від тих, що водяться в нас, чорного баклана і великого птаха, трохи схожого на канюка, але не хижого. Чого тут не бракувало, то це риби. Під час наших відвідин ми бачили багато висушеної сьомги, тріски, голубих дельфінів, макрелі, скатів, морських вугрів, химерових, скарових і млинцеподібних риб, кефалі, морських язиків, морських півнів, хеків, камбал та інші різновиди риби. Ми також звернули увагу, що більшість тутешньої морської живності скидається на ту, яка водиться біля островів Лорда Окленда, розташованих на п'ятдесят першій паралелі південної широти. Рясно тут було й галапагоських черепах. Дикі тварини нам траплялися [123] рідко — причому всі великі й невідомих порід. Раз або двічі через стежку перелізли змії, на вигляд страшнючі, але тубільці не звернули на них жодної уваги, з чого ми зрозуміли, що вони не отруйні.
Коли ми з Ту-Вітом та його загоном наблизилися до села, назустріч нам з гучними криками, серед яких ми могли розібрати "Анаму-му!" і "Лама-лама!" висипав величезний натовп. Ми були неабияк здивовані, що, за одним або двома винятками, мешканці села були зовсім голі, а шкури мали на собі лише ті, хто супроводжував вождя в човнах. Вони, мабуть, володіли також усією зброєю, бо ті, які повибігали нам назустріч, були неозброєні. В натовпі ми побачили багато жінок та дітей, причому жінкам аж ніяк не можна було відмовити в своєрідній красі. Вони були стрункі, високі, добре сформовані, мали зграбну й дуже невимушену поставу, що не властиво жінкам у цивілізованому суспільстві. Проте їхні губи, як і в чоловіків, були товсті й малорухливі, так що зуби не оголялися, навіть коли вони сміялися. Але волосся в них було м'якше, ніж у чоловіків. У юрбі голих тубільців вирізнялося з десяток таких, котрі, як і Ту-Вітові супутники, були вбрані в чорні шкури й озброєні списами та важкими киями. Судячи з усього, то були люди впливові і зверталися до них із шанобливим титулом вампу. Саме вони мешкали в "палацах", накритих чорними шкурами. Ту-Вітова халабуда, розташована в самому центрі села, була більша й краще влаштована, аніж інші подібні житла. Дерево, яке правило їй за підпору, було зрубане на відстані футів дванадцяти від землі, а трохи нижче було залишено кілька гілляк, завдяки яким шкіряний дах розтягувався досить широко, а не спадав донизу майже впритул до стовбура.