А як вас звати?
— Колмен. Майкл Колмеп.
— Гаразд, Колмепе, ходімо.
Він звелів Тесе переказати матері, що скоро повернеться, і закрокував униз по вкритих стареньким килимом сходах; у нього було таке враження, ніби він жив тут роками.
— Ви давно тут? — запитав молодика, коли вийшли на вулицю.
— Недавно.
— Ви студент?
— Щось на зразок цього.
Вони замовкли. Колмен боявся говорити, поки не зостануться наодинці, а Руперт з усмішкою пригадав Олега Хансена, американського агента в Лондоні. Як вони вишколені! І як добре, що існують сади і парки.
Починався недільний вечір. Московський натовп виніс їх крізь широке річище Красної площі до скверика, де в'юнилась довжелезна черга бажаючих потрапити в Мавзолей.
Колмен гордовито ступав, піднявши брови, щоб окуляри не муляли перенісся.
"Точнісінько, як Хансен,— подумав Руперт.— І чого всі вони такі пихаті? Цей начебто трохи молодший, а ще більше дере носа. Невже це один із експертів Дж. Б. Лілла, стратег таємної дипломатії, котрий уміє безпомилково орієнтуватися в таємних закапелках чужої психології?" Руперт задоволено посміхнувся: "Зелене, отож, мабуть, щ<* дурніше".
— У мене мало часу,— почав він.— Вночі ми їдемо до Чорного моря.
— Саме тому я й вирішив з вами зустрітися...
Вони підійшли до лави у віддаленому кінці скверу. За спиною в них височів червоний мур Кремля. По один бік в пісочку гралися діти в матросках та довгих панчішках, по другий — продавщиця морозива в білому халаті розташовувала своє причандалля й уважно дивилася в їхній бік. Може, вона стежить за ними?
— Звідси не почує,— заспокоїв Колмен, помітивши, що Руперт уважно за нею стежить.
— Гаразд, що вам треба? — роздратовано спитав той. Тепер, коли вони надійно заховалися, Колмен, здавалося, трохи пожвавішав.
— Ви бачили, як багато молоді в черзі до Мавзолею? — озвався він.
— Ні.
— Здебільшого там товпляться старі. А тепер всюди бачиш молодь. Це підростає покоління 1945 року. Певно, у них народилося тоді багато дітей,— підкреслив він.
— Як і всюди,— зауважив Руперт.
— Так. Що ж стосується мене, то я народився, коли почалась війна.
— Невже?
Колмен уважно глянув на нього, потім видобув з кишені конверта і вийняв звідти невеличку карту.
— Це Чорне море,— пояснив він.
— Бачу.
— Розумієте, містере Ройс,— передихнув той,— нам хотілося б, щоб ви дещо роздивилися в цих місцях,— і обвів олівцем кілька позначок.
Руперт глибоко зітхнув.
— А що саме мушу я вистежити?
— Перш за все нам потрібно знати, які райони вважаються закритими,— пояснив Колмен.— Чудово, що ви зацікавились грецькими полісами! Якби хто з наших був здогадався... Та думаю, впораєтесь і ви.
— Он як! — сонно протягнув Руперт і сів,— А що ж саме ви хочете?
— Подробиці потім,— промовив Колмен, стежачи за жінкою з морозивом.— Головне, що ви потрапите в такі місця, де після війни не зміг побувати жоден іноземець. Ті грецькі поліси розкидані по всьому березі,— він тицьнув у карту олівцем.— Я з'ясував це в довідниках.
— Ну?
— Нас цікавлять три речі, що доповнюватимуть одна одну. Перше — закриті місця, де завжди розташоване щось таємне. Друге — радари. Третє — і це найважливіше — система їх завчасного попередження. Ми знаємо, що радари є по всьому Криму, але нам треба знати напевне де.
— І ви хочете, щоб саме я це встановив?
— Ні, це не так легко. Але постарайтесь довідатись про їхню систему завчасного попередження.
— Але ж я тут гість...
— Ну й що? — перебив його Колмен.— Хай вас це не турбує, містере Ройс. Вони у нас роблять те саме. Це зараз звичайна справа. Всі добре розуміють, що розвідкою займаються обидві сторони, в міру своїх сил.
Руперт обурився, та помітивши зосереджений вигляд цього молодика, вирішив, що, може, він має рацію, як і Дж. Б. Лілл. Це гра без правил. Хіба вона не є продовженням суперечки капіталізму з комунізмом?
— То й ви цим займаєтесь? — спитав він, дивлячись на Колмена з цікавістю.
— Не варто розпитувати про таке. Але навіщо б тоді я заводив з вами цю розмову?
— Добре. Я все розумію.
— Хай вас ніщо не турбує,— полагіднішав Колмен.— Будь-хто почуває себе спочатку непевно. Але ж ви у вигідному становищі. Отож треба добути найточніші дані. Все, що помітите, потрібно зорієнтувати на місці. Проте краще не робити позначок на карті або ставити їх так, щоб вас не могли запідозрити, коли переглядатимуть речі. Обережність — перш за все!
— Чекайте,— перебив його Руперт.— Я ж не маю навичок розвідки на місцевості.
Той криво посміхнувся.
— А хто їх має? Краще просто імпровізувати: винюхуй, що можна і де вдасться. Ось і все. Хай вас не бентежить, що ви не спец. У вас такий досвід, що впораєтесь краще за інших, не турбуйтесь.
— Мені нічого турбуватись,— роздратовано буркнув Руперт. Він почав втрачати почуття гумору, бо зрозумів, що все це не жарти.
— А в чім же справа? Ви не хочете цим займатися? — запитав Колмен.
— Можливо,— задумано сказав Руперт.— Не розумію, чому ви покладаєтесь саме на мене?..
— Нам до зарізу потрібні ці дані. А у вас є можливість потрапити в ті місця, куди нікого не пускають. Невже ви одмовитесь?
Руперт мовчки розглядав Колмена, міркуючи, що він собою уявляє. Але того важко було розкусити, і він подумав про себе, потім про Дж. Б. Лілла, глянув на жінку з морозивом, на тих, що стояли в черзі до Мавзолею, спитав себе, що вони тепер значать для нього, одказав подум-ки: "Нічого" і вирішив, що Колмен правий. І Дж. Б. Лілл правий. Звичайно, не варто відмовлятись, але хотілося б, щоб в голові було трохи ясніше та спокійніше на душі. Ніколи більше не треба пити горілки...
— Я не відмовляюсь,— озвався він.— Кажіть далі. Я зроблю все можливе.
— Нам треба знати їхню систему завчасного попередження. Ми певні, що вона монтується десь на узбережжі, найімовірніше — в Криму. Ви ж знаєте, як виглядає антена радара...— Руперт кивнув. Він бачив їх у Туле.—
Коли помітите багато машин, що йдуть до закритої зони, придивляйтесь уважніше. Багато можуть підказати вантажники з балонами рідкого кисню. У горах поблизу Севастополя, мабуть, є ракетодром або радарна станція завчасного попередження. Отож пильно слідкуйте за всім, що видасться вам підозріливим, а також за всіма закритими проїздами в околицях міста.
— А чи потраплю я в Севастополь?
— Потрапите, якщо захочете. Будьте обережні,— застеріг Колмен.— Вони пильно охороняють свої кордони: там у них достобіса прожекторів, шлагбаумів тощо. Чорне море — надто мілке для морської розвідки. Добре, якби ви змогли покататися на катері. Може б, вам пощастило помітити радарні антени.
— А що мені робити з цими даними, якщо я їх роздобуду? — все ще скептично запитав Руперт.
— Коли повернетесь, передасте їх Полу Пулу.
— Гаразд,— погодився Руперт,— зроблю все можливге. Вони підвелися, і Колмен взяв його під руку.
— От і добре. Ви для них знаменитість, і вони вам ні в чому не одмовлять. Використовуйте це до кінця.
Руперт поглянув на жінку з морозивом, яка знову дивилася в їхній бік.
— Отже, я можу покластися на вас? — запитав Колмеп.
— Я ж обіцяв, що зроблю все можливе...
— Хочете морозива? — Колмен, нарешті, посміхнувся.
— Ні, дякую.
— А я з'їм.
Колмен підійшов до продавщиці і, пильно глянувши їй у вічі, купив порцію. Він уже хотів одійти, як вона звернулась до нього по-російськи, а потім до Руперта.
— Що вона каже? — повернувся той до Колмена.
— Каже, що впізнала англійського героя, котрий врятував у Арктиці російського льотчика. Пропонує вам порцію безкоштовно.
Жінка простягувала брикетик і усміхалась, показуючи золоті зуби,— жінка з іншого світу.
— Дякую,— мовив Руперт і взяв брикетик.
Він зрозумів, що вона впізнала його за Зіркою, і хутко одійшов, а вона щось говорила йому вслід.
— Дивний народ! — передихнув Колмен.— Краще я не буду вас проводжати. Давайте попрощаємось.
Вони зупинилися біля черги до Мавзолею, кивнули один одному і розійшлись. Міліціонер у сипій формі уважно глянув на Руперта. Той знову згадав про свою Зірку, одчепив її й поклав до кишені.
"На який біс мені ще це?" — глянув він на морозиво, Що почало вже танути.
Коли переходив вулицю, що виводила на Красну площу, хтось раптом ухопив його за рукав.
— Пробачте! — то був Колмен.— Я забув вам дещо передати.
— Господи, як ви мене налякали! — Руперт навіть морозиво впустив.
Колмен пхнув йому щось до кишені.
— Що це?
— Ручка з таємним чорнилом. Руперт перестав уже дивуватись.
— Навіщо вона мені?
— Знадобиться... Можна писати на будь-чому, крім пластмаси. І виявити зовсім неможливо...
— А якже потім проявити?
— Не відаю. Цим займається лише одна людина, там, у нас. Оддасте Полу Пулу. От і все...
Колмен пішов. Він, очевидячки, зробив добрий гак, щоб уникнути стеження. Руперту зараз дуже хотілося мати ясну голову, бо почував себе зовсім збитим з пантелику.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Водоп'янов дві доби тримався на ногах, поки доїхали до Чорного моря, а в кінці шляху звалився, утративши свідомість.
Майже на кожній станції віп злазив, долаючи круті сходинки, і повертався з лакітками: якимись ягодамп, малосольними огірками, круто звареними яєчками, смаженою куркою, раками, пляшками лимонаду та пиріжками з повидлом. На думку Джо, все це нікуди не годилося. Незвична їжа була для неї відворотна.
Всі в поїзді знали Водоп'янова і охоче з ним розмовляли. Руперт почував себе відповідальним за нього, бо Ніна полетіла літаком, щоб усе влаштувати.
Він слухав Олексія, дивлячись па безмежні простори, на бурі вагони, що миготіли за вікном, на телефонні дроти, селянські підводи, на жінок, які працювали в полі, дівчаток з веселими й кмітливими личками, котрі збирали супиці уздовж колії, хлопчиків, що пасли гусей, на глиняні хатки й похмуре небо.
Він ще нічого не розумів, але після дводенцої подорожі збагнув, що мав на увазі Дж. Б. Лілл, говорячи, що ця країна кожного чимось захоплює і хвилює. Так, він мав рацію.
— Вам подобається Росія, Руперте? —— не переставав дивуватись Водоп'янов.
— Дуже цікава країна,— без ентузіазму одказував він.
* * *
Третього ранку вони прибули на станцію Гагра; поїзд зупинився над молочно-білою каймою Чорного моря; о десятій вже було душно, як у пеклі. Вони хутенько винесли речі й вибрались на перон, бо поїзд стояв лише кілька хвилин. їх зустріла Ніна Водоп'янова і ще якісь люди.